Усі дороги ведуть в Крим: 6 життєвих історій про сміх і сльози, радощі і драми на півострові

Усі дороги ведуть в Крим: 6 життєвих історій про сміх і сльози, радощі і драми на півострові

Ще одне літо завершилось без нього. Без нашого Криму.

Поки нам не лишається нічого іншого, окрім як підживлювати пам'ять і плекати спогади до того дня, коли півострів знову буде повернуто.

Саме для цього нині триває флешмоб #завжди_у_серці.

Його ціль: повернути Крим в інформаційне поле України.

"Українська правда. Життя" долучилася до проекту і публікує історії про Крим.

Це четвертий текст із серії, перший, другий та третій читайте за посиланнями.

Згодом усі історії з флешмобу будуть зібрані на сайті mycrimea.org.ua.

"Моя життєва авантюра завершиться там, де й почалася – у рідному Севастополі"

АРТЕМ КИСЕЛЬОВ

лейтенант-капітан у запасі

Артем Кисельов, лейтенант-капітан у запасі

Народився у 1989 році в Севастополі і прожив там до 2014 року.

– З дитинства я мріяв про авантюри.

Як і будь-який хлопчина, хотів стати моряком, що відважно змагається з піратами, шукає скарби і відкриває континенти.

Чи мандрівником, що забирається на найвищі гори, де не ступала нога людини.

Перша реальна пригода сталася зі мною, коли мені було дванадцять. Одного дня батько сказав "Збирай речі, за тиждень поїдеш у табір", а в який – не сказав.

Усю дорогу я мріяв про те, що це буде "Артек" із пляжним відпочинком, кричалками і обідами за розкладом. Натомість тато завіз мене на край скелі, де стояли в ряд туристичні намети.

Це був спортивний табір, із зарядкою о 6 ранку і консервами на сніданок, обід і вечерю.

Так я провів 21 день, і вони мене змінили. Відтоді я став справжнім бешкетником: гуляв у закинутих будівлях, катався на скейті і малював графіті замість шкільних уроків.

А потім я став моряком. Побився об заклад із батьком і замість універу вступив у військову академію. Це було кілька років суворої муштри із чітким щоденним розкладом. Додому не пускали, я бачив рідних десь раз на рік.

Відчуття свободи прийшло тільки під час першого плавання. Наш навчальний катер із не надто поетичною назвою "Нова Каховка" ходив в Одесу. Це було неймовірно, хоч я і розумів, що всі континенти вже відкриті, а з піратами в Чорному морі негусто.

Корпус катера був чутливий до хвиль, і нам здавалося, що за вікнами каюти щодня бушує п'ятибальний шторм. Усе так, як я і мріяв у дитинстві.

У 2014 я був змушений залишити свій дім і поїхав в Одесу. Роботи було мало, і дуже скоро мене звільнили. Із причин, про які не хотілося б говорити.

В Одесі я малював графіті на вулицях. Хотів залишити слід свого дому на стінах приморських будинків. Оскільки "Севастополь" – дуже довге слово, я всюди писав "Крим". Чотири літери, у які я міг вмістити все своє життя.

Зараз я в Києві, де немає ні моря, ні кораблів, ні дому. У Криму лишились мої рідні і восьмирічний син, якого я вже давно не бачив.

Моя життєва авантюра ще триває: змінюються люди, міста, обставини… Але я вірю, що вона завершиться там, де і почалася – у рідному Севастополі.

"Мрію повернутися в тітчин будинок у Ялті, що давно вже став моїм другим домом"

ВІКТОРІЯ ДЕТЦЕЛЬ

лікар, кандидат медичних наук

Вікторія Детцель, лікар, кандидат медичних наук

З 2009 до 2013 щороку їздила до тітки в Ялту.

– Для мене Крим – це моя тітка Неля. Уже в зрілому віці вона кинула все в Чернівцях і придбала малюсіньку квартиру в Ялті.

Неля – молдаванка, що все життя прожила на Західній Україні. Її гостинності і моторності можна тільки позаздрити, тому за кілька років миршава квартирка недалеко від набережної перетворилась на затишний будинок. У ньому тітка приймала не лише мене, а й з десяток туристів.

Вперше я поїхала до неї у 23. Та спогади про той відпочинок такі яскраві, наче мені було 10 і я вперше в житті побачила світ. Усе тому, що тітка Неля – жінка-феєрверк.

Ми вставали о 5 ранку, щоби потрапити на безлюдний пляж для місцевих, куди пускали тільки за пропискою. Прописки в мене не було, але була тітка Неля. Вона тягала мене контрабандою – видавала за дочку або племінницю.

Усі сусіди тітку знали. Вона була "новенька", та саме до неї ходили питатися про нетуристичні місця: усамітнені пляжі, дворики біля палаців чи найкращу місцеву каву.

Вона навчила мене ліпити вареники і крутити голубці: нагодувати всіх навколо українськими стравами було тітчиною місією.

У її домі я вперше спробувала кримський делікатес – солодку каву з солоною бринзою. Цей післясмак я запам’ятала на все життя.

На своєму подвір’ї вона розвела мініатюрний ботанічний сад. Персики, сливи, абрикоси, деревовидні троянди, гібіскуси. Жовті, світло-рожеві, червоні, багряні. Туристи по дорозі на пляж зупинялися, аби сфотографуватися на тлі цієї краси.

Ринок був теж її стихією. Вона кружляла між рядами, жонглювала овочами, знаходила найсолодше й найсвіжіше.

А ще вона водила мене на ринок-вернісаж. Я дуже любила всілякі брязкальця – сережки, браслети, кільця. Ми ходили до ювелірів, що робили прикраси зі срібла з натуральним камінням: кварцем, аметистом, бірюзою. Кожного року я привозила собі звідти новий набір.

Вечорами ми ходили на набережну, де бували концерти. Одного разу виступала молдавська група, ми з тіткою не втрималися – і пустились танцювати сирбу.

Туристи приєдналися до хороводу, і ми кружляли аж до самої ночі. Здавалося, що навколо тітки Нелі обертається усе.

Я мрію повернутися до її гостинного дому вже сім років. Та коли я думаю про Крим, мені не сумно. Бо знаю: поки там тітка Неля, у нього все добре. Він нас дочекається.

"Це був грудень 2013. Ми купалися в зимовому морі і уявляли, як повернемося сюди наступного літа..."

ВЛАДИСЛАВА ПРИСТУПА

відеоредакторка телеканалу "Україна 24"

Владислава Приступа, відеоредакторка телеканалу "Україна 24"

Відпочивала у Криму з батьками у 2006-2009 роках, у 2013 проходила студентську практику в Гурзуфі.

– Влітку 2013 я вперше побувала в Криму без батьків. Це була студентська практика в Гурзуфі, ми працювали в санаторії, майже не спали, гуляли, купалися в морі і жили, як звичайні туристи.

Було так класно, що перед від'їздом ми всі кинули у воду по монетці і розбиту тарілку з кухні – на щастя і щоб точно повернутися.

І це сталося! Восени нам запропонували знову поїхати на практику, у той самий санаторій. Пам'ятаю, як довго мені довелося вмовляти одногрупників, мовляв, ну коли ще ви побачите осінній Крим: без туристів і нав'язливих продавців кукурудзи?

Ми поїхали меншою групою, ніж минулого разу. І в перший день у Гурзуфі замість того, щоб відпочивати по обіді від спеки, ми шукали, де б випити гарячого чаю.

Так за роботою і вечірніми прогулянками узбережжям минуло півтора місяці.

18 грудня, за декілька днів до нашого від’їзду, ми вирішили скупатися. На заході сонця ми з дівчатами прийшли на пляж і, недовго думаючи, роздяглися, взялися за руки і в самій білизні побігли в море.

Термометр показував сім градусів повітря і вісім градусів води, але ми не відчували холоду. Ми хотіли замість монетки кинути в море самих себе, щоб точно повернутися сюди ще раз.

Ми вийшли з води і не могли повірити, що зробили це. Ми не розуміли, холодно нам чи жарко, весело нам чи сумно. Це був особливий момент тут і зараз.

За хвилину ми, закутані в полотенця і з одягом в руках, уже наввипередки бігли грітися в корпус.

Кілька днів потому ми мали їхати додому. Прощатися з колегами і Гурзуфом було непросто, бо всі вже здружилися. Але ми не говорили "Бувай", ми говорили "До скорої зустрічі". Ми були впевнені, що за півроку нас очікує літня практика в тому ж складі.

Ми сіли в потяг додому. За вікном мелькали такі рідні і ледь вловимі пейзажі – гори, сосни, море, що плавно перетікає в небо. На наші телефони вже приходили повідомлення про те, що відбувається в Києві.

Та я не могла й подумати, що їду цим потягом востаннє. Що жодні монетки, розбиті на щастя тарілки і купання в зимовому морі не допоможуть мені повернутися у мій Крим знову.

"Крим для мене – це юність, студентські пригоди і таємничий Карадаг"

ВОЛОДИМИР БЕЗВЕРХИЙ

працівник банку

Володимир Безверхий, працівник банку

У 1990 році був у Коктебелі на студентській практиці, з 2005 по 2013 рік подорожував Кримом з родиною.

– Це був 1990 рік, я закінчив 2 курс географічного факультету. Плани на літо були очевидні – оглядова практика по Україні.

Одна група мала їхати в Крим, друга – в Карпати. Мені пощастило опинитися в першій і побачити півострів. Уперше в моєму житті на тривалий час.

Метою практики було знайомство з Україною. Із її природою, економікою, одним словом, щоб мати загальне візуальне уявлення про країну, яку ми вивчали.

Як і буває на літній практиці, ми засмагали, лазили по горах і влаштовували нічні посиденьки з гітарою.

Того разу ми жили в палатках, десь на окраїні Коктебеля, тоді це було Планерське.

30 років тому родзинкою цього місця був не джазовий фестиваль, а дикий і овіяний таємницями Карадазький заповідник. Словом, одного дня туди ми і вирушили – я і двоє моїх друзів, Шура і Серьога.

Потрапити в заповідник ми не змогли, може, ще не відкрився сезон, може, був вихідний чи проводились якісь роботи.

У Шури виникла геніальна ідея – зайти з "чорного" входу. Це означало штурмувати заповідник з боку моря, тобто лізти майже під прямим кутом по крутій скелі. Як потім з'ясувалося, без спецобладнання це непросто, я б навіть сказав, неможливо.

Але все це було потім, в ту секунду ми з ентузіазмом кинулися на штурм перешкоди. Здолали метрів 20 і вже починали розуміти всю безперспективність наших дій, аж раптом почули якийсь застережливий сигнал. На березі стояв суворий чоловік з рацією і наказував нам спуститися на "грішну землю".

Наступні чотири години ми провели у заповіднику. Спочатку хвилин 20 копали ями, щоб відбути покарання за хуліганство. А решту часу слухали прецікаву екскурсію про Карадаг від чоловіка з рацією, що виявився співробітником заповідника.

Він провів нас традиційними для екскурсій таємними стежками заповідника. Розповідав легенди про Золоті ворота і Чортів палець, показував, як тут живуть тварини і рослини.

Пам'ятаю, як довго ми хизувалися перед групою, бо були єдиними, хто того року потрапив у Карадазький заповідник. Щоправда, про покарання змовчали, щоб усі вважали нас героями.

Після тієї практики я багато разів був у Криму – уже з родиною. Останнього разу ми відпочивали в Севастополі і в один із днів думали заїхати на Карадаг, та трохи не розрахували час. Пам`ятаю, дружина сказала: "Поїхали додому, ще встигнеш! Все життя попереду".

Відтоді минуло 7 років, життя і справді триває. Та в ньому вже давно немає Криму.

Але я дуже сподіваюсь, що скоро ми туди повернемося, і наші старі спогади оживуть і стануть реальністю.

"Сміх і сльози, радощі і драми – в Алушті було все"

ІГОР ЯКУБОВСЬКИЙ

доцент Київського національного університету архітектури та будівництва

З 1999 до 2013 року кожне літо проводив на студентській базі в Алушті.

– Студентська база "Львівської політехніки"‎ в Алушті – легендарне місце. Тисячі студентів пережили там найвеселіші, а іноді й найдраматичніші події своєї юності.

Вперше я потрапив туди у 1996 році, ще навчаючись в універі, а з 1999 їздив вже як організатор і очільник Табірної ради.

На одну зміну приїздили 150-200 студентів. Кожен день не був схожий на інший: ми проводили концерти, спортивні змагання, дискотеки. Тож не дивно, що за три тижні ледь знайомі однокурсники ставали дружною сім’єю.

Одна з наших найкрутіших традицій народилася з конфлікту. Під кінець заїзду якась група студентів обов’язково вирішувала зустріти схід сонця. Поверталися назад шумно, із піснями, реготом. Все б нічого, але вони заважали тим, хто зустрічати сонце не пішов.

Ну, як-то кажуть: що не можна зупинити, треба очолити. Тому ми започаткували традицію – світанок на День незалежності зустрічати разом. А в сьомій ранку вирушати в ходу узбережжям із прапором України. Так ми перетворили студентське свавілля на студентську ініціативу.

Місце там казкове! У вітальному слові директор табору любив казати: "Тут зустрілися три клімати: морський, гірський і лісовий"‎.

І був у тієї місцевості дивний ефект – феноменальна чутність. Бувало, студенти підуть вночі на гірку з гітарою. Співають наче тихенько, а звук спускається на базу з потрійною силою. Доводилося йти вночі шукати тих співаків і пояснювати їм закони акустики.

Ми звикли до життя в місті: відійшов на два метри – і тебе вже не чути. А тут дорога далеко, машини не шумлять, зайвих звуків немає зовсім. Чутно за 20-30 метрів. Так секретів у нас одне від одного не лишалось. Зовсім.

Пам’ятаю, на території табору були бесідки, просто поруч із корпусом "К". Ставочок, лавочка, тиша – романтика! Як стемніє, там збиралися парочки: зізнавались в коханні, освідчувалися, сварилися. Так от, на цю "площу закоханих"‎ виходив балкон корпусу, якого вночі не видно.

Здавалося, ви в тій бесідці на самоті. А насправді це було як на сцені драматичного театру – десятки людей з балкону прекрасно чули, про що говорили надворі.

На ранок було важко приховати таке "знання"‎. А героям вечірньої вистави лишалося тільки гадати, звідки всі все знають? Годі й казати, що на нашій базі взяли початок десятки студентських сімей.

Сміх і сльози, радощі і драми – в Алушті було все. А ми були юні, палкі і завзяті, такі моменти в житті не повторюються. Та студентська база для нас була самим центром Землі, найважливішим місцем, яке – запевняю вас – залишилося в серці кожного, хто там побував.

І кожен звідти привозив нове для львів’янина знання: 28 градусів – це прохолодно.

"Моя мама завжди казала, що всі дороги ведуть у Крим"

ВАЛЕРІЯ ЛЕДЕНКО

PR-менеджерка "1+1"

Валерія Леденко, PR-менеджерка "1+1"

Жила в Євпаторії з 1998 по 2008 рік.

– Знаєте, у кого найбільше родичів?

У того, хто живе в Євпаторії. Вас завжди пам’ятають мамині тітки, чотириюрідні сестри та внучаті племінники бабусі. І всі ці люди рано чи пізно приїздять у гості. Моя мама пояснювала це тим, що всі дороги ведуть у Крим.

Мої батьки живуть у Криму вже 30 років, і за чей час кого в нас тільки не було. Одна умова – приїжджати з попередженням.

Та одного разу сталася несподівана "навала", що принесла в наше життя не просто чергових родичів, а й чудових друзів на все життя.

О десятій вечора до нас заявилась молода пара. Дівчина розповіла, що вона дочка татового троюрідного брата, який живе в Сибіру. Батько дав їй нашу адресу багато років тому зі словами: "Якщо колись потрапите в Євпаторію, зайдіть до мого брата!". Ось вони і зайшли.

Молодята виявилися на диво тактовними – до нас вони зазирнули лише познайомитись, а на ночівлю зупинилися в іншому місці. Та цієї спільної вечері вистачило, щоби подружитися. Ми пили чай з тортиком і обмінювалися сімейними байками. Було відчуття, наче ми знали одне одного завжди.

Відтоді вони приїжджали до нас щороку. Навіть коли зупинялися на іншому узбережжі півострова, знаходили можливість заїхати хоча б на пару днів. Я завжди чекала на них з нетерпінням.

Зараз це вже велика сім’я, у них двоє дітей. Я вже 6 років живу в Києві, але часто уявляю, як одного разу ми всі знову зустрінемося в Євпаторії. І ми обов’язково зустрінемось. Бо як не крути – усі дороги ведуть у Крим.

Софія Безверха, Стася Аветисян, спеціально для УП.Життя

Всі світлини надані героями публікації, крім титульної – Siempreverde/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Діти, які не знають мови та історії України. Як ми втрачаємо молодь Донбасу і Криму

Кримські татари написали відеозвернення про трагедію свого народу

"Я зрозумів, що вороги існують". Спогади курсанта про те, як відбирали наш Крим

З Кримом у серці. Фотограф "колекціонує" людей з тату про півострів. ФОТО

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Реклама:

Головне сьогодні