Право на власне рішення. Чому примусові шкільні побори – це більш ніж злочин

3145
1 вересня 2020

Це той самий випадок, коли "не було б щастя, та нещастя допомогло".

Завдяки карантинним заходам протидії COVID-19 в школах країни відбулась майже революція. Будемо відвертими – на те, аби найближчим часом досягнути таких результатів еволюційним шляхом, годі було й сподіватись.

Відсутність обтяжливих і нікому не потрібних "лінійок", уроки на свіжому повітрі, обов’язкове провітрювання класів і не менш обов’язковий вихід учнів на вулицю на кожній перерві.

Це вже не говорячи про без перебільшення прориви в загальній комп’ютерній грамотності та системах дистанційної освіти.

Школи, в яких ще вчора не було нормального інтернету, сьогодні створюють корпоративні акаунти на відповідній гугловській платформі, реєструють там всіх вчителів і дітей без виключення і планують працювати там в разі переходу на вимушене домашнє навчання.

Це перевершує найсмілівіші сподівання реформаторів від освіти і здається, годі бажати більшого.

Але, попри всі ці приголомшливі зрушення, мені дуже не подобається те, що зараз відбувається в школі і зі школою – і ось чому.

Так, система середньої освіти як технологія з навчання одразу величезної кількості дітей певній сумі знань в межах однакових для всіх стандартів, безперечно, зробила величезний крок вперед.

Але в той самий час система середньої освіти, як сукупність соціальних взаємин, зробила хіба не такий же великий, катастрофічний крок назад.

І провина в цьому цілком лежить на нинішніх очільниках міністерства освіти, які багато разів, різними словами і в різних ситуаціях відкритим текстом кажуть: директори, візьміть гроші на засоби захисту та особистої гігієни у батьків.

Говорити так сьогодні – це більше ніж злочин.

Це диверсія. І ось чому.

Перше. Це знову легітимізує корупцію в школі.

Багато років було витрачено на те, щоб спочатку збільшити фінансування шкіл, а потім, по кроку, по сантиметру, зробити це фінансування видимим і прозорим – а ще потім почати викорінювати практику "десятини", коли батьки здають на всі забаганки вчителів і на додаток до цього на їхні дні народження і святкові дати. Коли єдина і головна функція батьків – здавати гроші.

Ви не повірите, але це почало змінюватись.

Вже є школи, і їх все більшає, де ремонти робляться і меблі закуповуються, як і належить, коштом держави.

Є школи – і їх все більшає – де батькам не дивляться в руки, не заглядають в гаманець, не починають кожні збори зі слів "треба здати гроші".

Відповідно, змінився настрій і в батьківських комітетах, які до того були "заточені" виключно на збір грошей і шеймінг незгодних. Як влучно написав хтось: зараз соромно не тим, хто не здає, а тим хто збирає.

Слова очільників МОН зводять всі ці багаторічні зусилля нанівець.

Друге. Це черговий раз нівелює закон.

Насправді в нашій країні закони взагалі не дуже-то виконуються. Недостатньо прийняти гарний закон – треба ще зробити так, щоб він працював.

Найяскравіше це видно на законі "Про мову", але таких прикладів безліч. Дуже не хотілося б, аби цей список не поповнився за рахунок закону "Про повну загальну середню освіту".

Новенького, буквально ще теплого закону, який було підписано президентом в березні цього року.

В законі, зокрема, йдеться про зміну ролі батьківських комітетів – цьому присвячено статтю 30. Там йдеться про те, що, безумовно, батьки можуть створювати органи громадського самоврядування, але вони не мають жодних особливих прав чи повноважень – зокрема, не можуть займатися збором грошей.

В пункті 4 статті 30 сказано також, що рішення органів громадського самоврядування в школі виконуються батьками виключно на добровільних засадах.

Таким чином будь-які заклики до батьківських комітетів збирати гроші з батьків є в прямому сенсі протизаконними, навіть якщо вони лунають від адміністрації школи або навіть від самого в.о. міністра.

Загалом же кричуща розбіжність між нормами законів та реальним життям є дуже небезпечною – адже вона привчає людей не зважати на закони користуючись замість них неписаними нормами. Це шлях в прірву.

Третє. Це знову позбавляє батьків свободи вибору.

Насправді це найголовніше. Новий закон зробив надважливу річ: він утвердив нову суспільну норму.

Власне, до того формально норми взагалі ніякої не було, але всі її розуміли і без формальностей.

Нормою була стара "добра" колективна відповідальність. Це означало що, коли одна навіжена мама голосніше за всіх кричала "треба придбати нові штори!" – на штори мали здавати всі, навіть батьки алергиків, які буквально вмирають від цих збирачів пилу, і батьки-архітектори, які точно знають санпіни і розуміють, наскільки жалюзі кращі. Але це не важило нічого.

Взагалі нічого не важило – ані досвід, ані знання, ані право вибору однієї окремої людини. Бо коли інша запопадлива мама писала в чат "вчительці було б приємно, аби ми придбали нові парти" – це був вирок для всіх. Ти ставала чистиною небажаного і безглуздого процесу і вирватися з нього було вкрай важко.

Новий закон прописав нову систему стосунків. Тепер ані батьківський комітет, ані вчитель не мають права збирати гроші і взагалі обговорювати грошові питання.

Відповідно, всі прохання про додаткове дофінансування шкільних потреб мають виходити від адміністрації школи і в цьому випадку вона виступає як фандрейзер, тобто той, хто шукає гроші і звертається безпосередньо до батьків. А батьки – кожен окремо – виступають як потенційні благодійники.

Тепер школа, оголошуючи свою потребу, має її обгрунтувати: сказати, скільки грошей дала держава (якщо дала), скільки не вистачає і взагалі скільки треба (а не здайте по 100 грн). Школа має довести доцільність цих витрат.

Але навіть не це головне. Головне те, що тепер батьки – кожен окремо – має ухвалити власне, індивідуальне, не від кого і не від чого не залежне рішення: взяти участь у вирішення цієї проблеми за допомогою свої грошей, чи ні.

До цього можна додати, що гроші збираються виключно в безготівковій формі, найпростіший механізм – спецрахунок школи. Ну і звісно, цей процес є добровільним і конфіденційним, тобто, в благодійників не питають, чи здали вони гроші, чи ні, не оприлюднюють списки і не роблять інші принизливі і нешляхетні речі.

Людина, яка нічого не вирішує, від якої нічого не залежить і думка якої ні на що не впливає, людина, яка змушена робити те, з чим вона не згодна і що вважає не правильним, людина-гвинтик великої потужної системи, що на ній паразитує, перетворюється в особистість, яка контролює власне життя, ухвалює власні рішення і самостійно розпоряджається власними грошима. Людина радянська перетворюється на людину сучасну.

Це вже не про паперові рушники і маски, не про штори і парти. Це про те, ким нас намагаються зробити, ким нас знову привчають бути.

Це про те, ким ми більше бути не хочемо, не можемо. І, зрештою, не будемо.

Принаймні, не всі.

Зоя Звиняцьківська, співзасновниця ГО "Смарт освіта" та ГО "Батьківський контроль", спеціально для УП.Життя

Титульна світлина golubovy/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

МОЗ рекомендує школам проводити заняття на свіжому повітрі

Для 1-4 класів маски в школі необов'язкові. Але це не означає, що носити їх не треба – ЦГЗ

Нові правила організації навчання: кому можна у школу без маски та допуск вчителів

Навчання з 1 вересня: нові рекомендації МОЗ та про що вони мовчать

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua