Опера "Йов": зупинити музикою війну

1 березня у Палаці культури "КПІ" відбудеться прем’єра оновленої версії опери-реквієму IYOV, вперше показаної у вересні минулого року в рамках "ГОГОЛЬFESTу".

До речі, тоді це був один із найцікавіших продуктів фестивалю, який так сподобався глядачам, що довелося його повторити в передостанній день програми.

Порівняно з попереднім дітищем Влада Троїцького в руслі нової опери – "Коріоланом" – опера на сюжет Книги Йова виглядає більш цілісною, хоча й менш дієвою.

Усі події розгортаються у череві рояля. Вокалісти кричать і співають у струни, слухаючи відлуння своїх голосів, грають на них паличками, як на цимбалах, і вибивають ритми на корпусі інструмента.

В опері задіяно шість співаків – Мар’яна Головко (сопрано), Анна Марич (сопрано), Олександра Мельє (мецо-сопрано), Андрій Кошман (баритон), Руслан Кірш (баритон), Євген Рахманін (бас), – більшість із яких складала команду "Коріолана".

Інструменталістів четверо: Ілля Разумейко грає на роялі, Роман Григорів також на ньому (тільки зі зворотного боку інструмента) і диригує, Жанна Марчинська – на віолончелі й Андрій Надольський – на ударних.

Єлизавета Курбанмагомедова в паузах між номерами зачитує фрагменти з біблійної Книги Йова. Іноді вони накладаються на музику на зразок хіп-хопу.

За півроку, що минули з моменту прем’єри першої версії, матеріал викристалізувався у своєрідний альбом справжніх хітів загальною тривалістю 80 хвилин.

Канонічні тексти, які століттями належали до суворої церковної традиції, тут прочитуються під вальс, тріпхоп та бітбокс, набуваючи нового значення в умовах сьогоднішніх українських подій.

Ще одне порівняння з "Коріоланом" на користь "Йова" – тепер це не колективна імпровізація, а продукт професійного композитора. Точніше, відразу двох – Іллі Разумейка та Романа Григоріва. З ними ми поспілкувалися напередодні прем’єри.

– Як виник задум опери-реквієму "Йов"?

Роман Григорів: З того, що ми почали писати "Енеїду", хуліганську оперу на замовлення "ГОГОЛЬFESTу". І перші два номери, які ми принесли Владу Троїцькому в результаті переговорів, були створені на латинський текст.

Композитори опери-реквієму "Йов" Роман Григорів та Ілля Разумейко

Ілля Разумейко: "Енеїда" і реквієм – це, здавалося б, зовсім непоєднувані речі. Але є одна важлива деталь, яка їх об’єднує – це латина. У Котляревського вона використовується в травестійно-пародійному ключі, а у нас ці фрагменти з латинських текстів увійшли у вигляді номерів реквієму.

Р.Г.: Коли Троїцький побачив і почув, що все це має інший результат та інший сенс, він запропонував взяти якусь біблійну тему – Апокаліпсис, Книгу Йова або Псалми Давида. І ми вирішили, що це буде історія Йова.

А тепер найцікавіше. В яких площинах розгортаються події? Є музичний матеріал. Поверх нього – текстовий зміст.

Ми відмовилися від будь-якої ілюстрації, від будь-якої театральщини. І це заслуга Влада Троїцького.

Репетиція "Йова"

Він захотів, щоб обидва матеріали існували незалежно. Десь ми сходимось, десь – ні, і це створює особливий виразний ефект.

– Чому серед запропонованих Владом трьох біблійних книг ви вибрали саме Книгу Йова?

Р.Г.: По-перше, її сюжет добре "лягає" на оперний жанр і, по-друге, ця тема актуальна для України.

Бо коли приходить безнадія – залишається тільки віра. Історія Йова випадає з біблійних текстів як синкопа, бо вона не є вузькорелігійною, вона значно ширша.

І ще там happy end, голлівудський фінал, а нам важливе це світло.

– Чи був пов’язаний цей вибір із бажанням "намріяти", наворожити краще майбутнє для України?

Р.Г.: Розповідаю як було. Ми створили першу версію опери за три тижні. Початок написання припав, здається, на 1 вересня.

Роман Григорів переконаний, що історія біблійного Йова особливо актуальна для нинішньої України

І, віриш, якраз у цей час було два тижні, коли дійсно не лунало жодного пострілу. І нас переслідувало дивне відчуття, що все це робимо ми своєю музикою.

І.Р.: Так, що Бог нам допомагає, і ми музикою можемо зупинити війну. Було таке відчуття, що мистецтво працює.

Р.Г.: Але коли за тиждень до прем’єри ми заграли Владу перший варіант опери, він чесно сказав, що після такого можна впасти в глибокий депресняк. "Хлопці, треба якось розрядити".

Ми ж з Іллюхою написали цілком академічний твір в руслі експериментів нової музики.

Клавіші в ньому взагалі не використовувались – всі звуки видобувалися зі струн і корпусу рояля. Вокалісти також не співали у звичному сенсі. Вони дихали, кричали, верещали, перехилившись над струнами.

І тут після слів Влада треба було за один день зробити повний апгрейд. Ми вставили бітбокс, вальс, тріпхоп та інші жанри. І велика заслуга солістів полягала в тому, що вони надзвичайно швидко та гнучко підлаштувалися під ці зміни.

І.Р.: Ти бачила, як Рома диригує? Диригент зазвичай показує що? Ритм, темп, емоції... А Рома диригував саме ноти. Він жестами показував, які ноти треба співати.

Дивись, це партитура Йова, вона складається зі 150 сторінок, але зроблена вже після прем’єри на "ГОГОЛЬFESTі". Як приклад – Kyrie Eleison, десь 5 хвилин музики. Ось ці ноти – 28 сторінок партитури. А на прем’єрі все виглядало як кілька малюнків на одному листочку А4.

– За рік в рамках "ГОГОЛЬFESTу" презентували відразу три нові опери – "Коріолан", "Розовый бутон" і "Йов". Щодо кожної з них поставало одне й те ж саме питання – чому цей продукт називається оперою. Тож які ознаки "оперності" в "Йові"?

І.Р.: Думаю, люди звикли сприймати оперу як закритий консервативний жанр. Є типові очікування від неї – костюми і декорації, арії й ансамблі, простий любовний сюжет із трагічною розв’язкою.

Тому після першого виконання до нас підходили глядачі й запитували: яка ж це опера, якщо на сцені не відбувається жодної дії?

Але ми використовуємо слово "опера" в його первинному значенні (opera – це opus у множині, тобто в буквальному перекладі – "твори"). Ясно, що в широкому значенні ми що завгодно можемо так назвати. Написали кілька фортепіанних прелюдій – усе, опера!

Ілля Разумейко закликає відійти від консервативного сприйняття опери

– Власне, я теж належу до таких глядачів. Коли немає сценічної дії та яскравих, характерних персонажів, я не ризикую називати твір оперою. Вокалісти, які задіяні у виконанні "Йова", – певні герої-маски. Це якийсь привіт від давньогрецької трагедії та ранньої барокової опери, що на неї орієнтувалася.

І.Р.: Звернення до опери, в якій немає дії, – один із можливих виходів із кризи жанру. Ми не будуємо пряму драматургію. Ти правильно сказала: ми використовуємо всіх вокалістів як давньогрецький хор. Є читець і хор-коментатор.

Звернення до опери як до барокового жанру – один із виходів з оперної кризи. Стравінський, створюючи оперу-ораторію "Цар Едип", теж, напевно, керувався подібними принципами. Тут відсутня драма в класичному розумінні.

Вокалістки в "Йові" грають роль давньогрецького хору. На фото зліва направо: Анна Марич, Мар'яна Головко та Олександра Мельє

Влад хотів за допомогою відео підкреслити те, що відбувається всередині рояля.

Події – це вібрація струни, падіння молоточка, відкриття рота у вокаліста. Це якась інша, паралельна історія, яка не пов’язана з Йовом, вона абстрактна.

– На відміну від літературного жанру, прикладів написання музичних творів у співавторстві дуже мало. Чому ви вирішили стати Ільфом і Петровим у музиці?

Р.Г.: Можна сказати, що ми сидимо в одній камері з 2007 року, їмо з однієї тарілки, разом вирішуємо творчі й організаційні справи.

І.Р.: Це дуже корисний процес, бо у тебе інше ставлення до матеріалу. Критика – одна з проблем молодих авторів, яку таким чином можна подолати.

Ось композитор написав новий твір – вважай, народив дитя, а йому консерваторний викладач каже: в дитинки якась хвороба, її треба лікувати. Ні-ні, це моя дитина, це мій геніальний твір, нічого з ним не робіть тощо.

Але коли у нас матеріал один на двох, ставлення до нього зовсім інше, і вимоги вищі. Коли ти працюєш удвох, відбір можливих варіантів стає удвічі жорсткішим.

Роман Григорів та Ілля Разумейко виступили не лише в ролі композиторів опери, але й музикантів: обоє грають на роялі, а Григорів ще й диригує

– Ваша опера існує в умовах, коли ви разом з виконавцями фактично є співтворцями, просто різного рівня. Це продукт, написаний для конкретних людей. Яке життя вашої партитури поза нинішнім складом виконавців?

Р.Г.: На превеликий жаль, якщо зібрати інших людей в якомусь іншому місці, в якійсь іншій країні – я думаю, що результат буде дуже відрізнятись. Ми дійсно дуже глибоко занурюємося в індивідуальні можливості кожного соліста і під нього створюємо матеріал.

Наприклад, Мар’яна Головко може заспівати п’ять піано у третій октаві. От де ми зможемо знайти іншу вокалістку з такими феноменальними здібностями?

Мар'яна Головко на репетиції "Йова"

Або барабанщик Андрій Надольський, який працював у групах "Звуки Му", "Плач Єремії" тощо.

Ми спочатку просили: "Андрюха, не грай, будь ласка, там, де ми не написали". А потім ми послухали і говоримо: "Андрюха, ти грай, але трішечки".

Жанна Марчинська (віолончель) – найкрутіший музикант у плані імпровізації. Мені здається, що в цій опері вона потужно реалізується. Марчинська грає будь-який матеріал будь-яким звуком.

І.Р.: Ми попросили, щоб в одному місці вона взяла смичок в іншу руку. І від цього з’явилося аматорство, яке нам дуже потрібне. Нам потрібен unavailable звук.

– Питання про аматорство. Власне, на відміну від сусідніх великих держав, ми не маємо такої сильної академічної традиції. Вибачте за порівняння, але аматорство – це те, що ми бачили на Майдані, коли був сплеск цієї живої творчої енергії. Що таке аматорство для композитора, який отримав академічну освіту?

Р.Г.: У тому вигляді, в якому існує професійне мистецтво, воно вже на сьогодні досягнуло вершини, стелі, далі немає куди рухатися.

А аматорство може цю кризу подолати, розбивши стелю. Це якраз пігулка від консервативності. Гарячий аматор – це наш новий тренд.

На думку Романа Григоріва, аматорство в музиці – це пігулка від консервативності

Набридло робити "прекрасне мертве". І у власній творчості, поза "Йовом", у нас тепер теж інший підхід.

Я ж працюю в оркестрі та роблю партитури з ранку до вечора. Власне, я робив аранжування для проекту Кирила Карабиця з піснями Івана Карабиця, підлаштовуючи їх під закони сучасної сцени.

І ось що я маю тобі сказати. Якби Злата Огнєвіч заспівала під препароване фортепіано, Джамала кричала під відкриту кришку в струни рояля, а Іван Дорн прокотився з гірки на тубі, то це б було круто, це була б якась свіжість.

Нам страшенно бракує свіжості.