Підвальні хроніки художниці Ірини Потапенко: "Зараз дуже не вистачає кольорів, весь світ став чорно-білим"

Ірина Потапенко – одеська художниця та ілюстраторка книг. Тепер мисткиня створює ілюстрації, на яких з гумором зображує життя під час війни.

Раніше вона малювала багато чорно-білої графіки, а сьогодні надає перевагу яскравим кольорам.

Ірина твердо переконана, що заради перемоги потрібно бачити та відчувати всі відтінки й тонкощі навколишнього світу.

Перші сирени застали художницю під Одесою, в її невеликому дачному будинку.

Там вона з чоловіком залишаються і до сьогодні, а скромний підвал помешкання, схожий, за словами Ірини, на нору гоббіта, став прихистком та місцем для творчості.

Мисткиня не приховує, що мала думки поїхати з України у пошуках безпеки, але вирішила покищо залишитись через внутрішню потребу бути тут і зараз та проживати болючі події війни разом з рештою українців.

Очікуючи в підвалі відбою чергової повітряної тривоги, вона почала створювати так звані "Підвальні хроніки" – серію кольорових малюнків, в яких відтворює нинішні реалії через власні переживання.

Далі її пряма мова.

Подружжя здомашніми улюбленцями у підвалі. Малюнок із серії "Підвальні хроніки"

"Як ти?"

Останнім часом на питання "як ти" звикла відповідати коротко "норм" або "жива", бо не хочу перевантажувати когось своїми страхами і щоденним завмиранням серця.

Намагаюся навіть витягнути своє почуття гумору, яке сховалось десь глибоко в середині, ніби тремтячий білий кролик.

Ще більше емоційно зблизилися з рідними, часто говоримо одне одному слова любові та підтримки.

Спілкуюсь з друзями тільки в соцмережах та по телефону.

Маю багато друзів-митців, серед них художники, музиканти. Спочатку вони не могли творити, а зараз деякі ходять вже на замальовки в місто, співають, пишуть вірші, пісні.

Усі ми впоралися з першим почуттям розпачу та жаху, намагаємося жити та працювати, підтримувати один одного.

Думала про те, щоб поїхати закордон, але поки вирішила залишитись вдома. Ми з чоловіком маємо дві великі собаки і четверо котів, з якими не так легко кудись поїхати.

Порятунок домашніх улюбленців. Малюнок із серії "Підвальні хроніки"

Крім того, я відчуваю, що повинна прожити той біль, який зараз розриває душі тисячі українців.

Боюся, якщо поїду з України, то перестану відчувати її. І як мені тоді малювати? Як розказати людям з інших країн про те, що відбувається в моїй країні?

Головне, що мої діти наразі в безпеці, їм вдалось виїхати в Європу.

Якщо стане надто небезпечно, ми з чоловіком теж кудись їхатимемо. Хапатимемо наших собак, котів, мої пензлики і шукатимемо безпечніше місто.

Читайте також: Ти наче вмираєш і знову народжуєшся: як художниця Анжела Кущик малює війну в Україні

Життя у підвалі та народження хроніки

Чим довше сидиш у підвалі, тим сильніше хочеться нагору, розкинути руки, розправити крила, злетіти.

Мій друг із Києва пообіцяв покатати мене на спортивному літаку після війни. Збиралися минулого літа політати, але не встигли. Тепер чекаю, коли ми переможемо, я сяду в кабіну з пілотом і ми полетимо.

Мої дні під час війни схожі на дні до війни.

Я малювала до війни та малюю зараз, от тільки додались години, проведені в підвалі. Але й там вдається працювати.

У нас у підвалі, ніби як у Аліси в країні чудес: банки з варенням, полиці, драбинки.

Замість Білого Кролика мій чоловік Олексій. Щоправда, у нього немає жилетної кишені для годинника, але є ліхтарик, кирка та респіратор.

Ірочка, я несу тобі каву… Малюнок із серії "Підвальні хроніки"

"Підвальні хроніки" – це невеличка серія малюнків про мене, мого чоловіка і наших котів з собаками, так звані "мої сімейні хроніки війни".

Почала їх робити десь місяць тому, коли зрозуміла, що на душі дуже тяжко, стільки болю та темряви, що треба, як барон Мюнхгаузен витягати себе на поверхню за волосся, інакше впала б у депресію.

Валер’яночки? Будь ласочка…Малюнок із серії "Підвальні хроніки"

Ірочка, ходімо ховатися. Сирени! Я помалюю тут з Люсею. Малюнок із серії "Підвальні хроніки"

Хроніки якоюсь мірою схожі на комікси, я додала до них трохи іронії. Ці картинки багатьом сподобалися, тож продовжую їх малювати.

Повітряна тривога, Іра!!! Ой, у лузі… Малюнок із серії "Підвальні хроніки"

З днем народження. Малюнок із серії "Підвальні хроніки"

Пасхальна ніч в Одесі. Малюнок із серії "Підвальні хроніки"

Раніше багато малювала чорно-білої графіки. Вона мені подобається

Сім років тому навіть зробила ілюстрації до українських казок в чорно-білому наповненні – книжка вийшла у видавництві "Час Майстрів" і є моєю улюбленою.

Ілюстрація до казки "Івасик-Телесик"

Ілюстрацій до казки "Котигорошко"

"Підвальні хроніки" насичила кольором, тому що зараз дуже не вистачає кольорів.

Увесь світ став чорно-білим, категоричним. Чорний колір зараз асоціюється з ворогом, з болем втрати, а нам ще треба перемогти, нам потрібно бачити і відчувати всі відтінки довкола.

Хочеться ще відчувати і бачити світ у всій його соковитості та пишності.

Деякі свої акварельні роботи обпалюю вогнем, щоб показати, що мистецтво теж у вогні війни і ворог нищить те, що ми створювали.

Малюнок, обпалений по краях вогнем

Боляче таке бачити, тому що наше мистецтво – це наша душа та сила.

Підвальна бібліотека та перехід на українську мову

Лежу якось у підвалі в куртці та зимовій шапці під двома ковдрами, читаю "Тореадорів з Васюківки" Всеволода Нестайка: про двох хлопців, які загубилися в київському метро. І здається мені, що та подія в метро є справжньою, а я в своїй шапці в напів темному підвалі під звуки сирени – несправжня, намальована, двомірна. Начебто я не Ірина Потапенко – а малюнок у книжці про війну.

Саме з цієї книги почала збагачувати свою українську мову.

Усе життя розмовляла російською, а тепер свідомо переходжу на українську.

Щоб поповнити словниковий запас, попросила друзів порадити сучасних українських авторів.

Мені склали перелік, в якому опинились "Тореадори з Васюківки".

Читайте також: Хапаючи життя, як повітря: Вєра Бланш знімає Україну під час війни. ФОТО

Потім захопилася серйознішими книгами: на одному диханні проковтнула "Покров" Люко Дашвар, наразі читаю її "Ініціацію".

Нещодавно запам’ятався звідти вираз: "Тож після того, як ти вбиваєш у собі людину, ти вб'єш ще багато людей", – це ж про нашу сучасність, про війну, про людей і нелюдей.

Скажу відверто, я закохалась в українську мову, з перших днів війни почала писати вірші українською.

Плани наразі будую лише на день-два, але відчуваю вітер змін та надію на перемогу.

Відбій повітряної тривоги. Малюнок із серії "Підвальні хроніки"

Ірина Потапенко за роботою

Хочу й далі продовжувати малювати. Вважаю, що зараз потрібні малюнки, які надихають.

Тетяна Редько, спеціально для УП.Життя

Читайте також: Сонях з "оком Саурона": що не так з новою айдентикою України