"Україна не здалася завдяки українській культурі". Інтерв'ю з директором Музею сучасного мистецтва в Антверпені

"Коли віра зрушує гори" – міжнародна виставка, якою PinchukArtCentre відновив свою діяльність в Києві в розпалі російської агресії проти України.

Значна складова експозиції – твори, надані музеєм сучасного мистецтва М НКА (Антверпен) та Урядом Фландрії, що є потужним жестом солідарності з українським суспільством і довіри до ЗСУ.

Директор Музею сучасного мистецтва М HKA Барт де Баре, котрий разом із Бйорном Гельдхофом і Ксенією Малих виступив куратором цього проєкту, дав "Українській правді. Життя" ексклюзивне інтерв’ю.

Барт де Баре розповів про те, як відкрив українське мистецтво для себе, як підтримує Україну та чому, на його думку, Україна виграє війну.

***

– Зазвичай, коли у країні війна, з неї евакуюють культурні цінності або шукають можливості для їхнього секретного й надійного зберігання. Ваш музей, навпаки, привіз частину своєї колекції для демонстрації в інституції в центрі Києва, міста, яке зазнає ракетних атак з боку російського агресора. Чому ви пішли на цей крок?

– Це – культурна війна. Є президент іншої країни, який заперечує саме існування України, право її громадян на власну культурну ідентичність. З іншого боку, я був вражений тим, що Володимир Зеленський, президент воюючої країни, знайшов час, аби звернутися з промовою до учасників Венеційської бієнале. Наголосивши, що мистецтво має унікальні властивості донести те, що неможливо передати словами. Це надзвичайно важливе і точне визначення. Воно демонструє, що Україна є насправді культурною країною.

І тому, коли арт-директор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф спитав мене, чи не міг би я допомогти у проєкті, яким інституція відновлює роботу в Києві, я сприйняв це як чудову новину і нагоду. Для мене честь мати можливість долучитися до цього. І я пишаюся тим, що зміг переконати уряд попри те, що хоч наші твори мистецтва застраховані, не можна абсолютно убезпечити їх від ризиків війни.

Дякувати Богу, зараз ризики в Києві відносно малі. Втім, кияни стикаються з ними щодня, хоча ППО добре працює. Надати кращі роботи з колекції нашого музею, аби в Україні могли їх побачити саме зараз – це можливість поділитися ресурсами. Так, як ви комусь даєте тимчасово покористуватись автівкою. Це називається солідарність.

Звичайно, вам потрібна зброя. Багато зброї. Вам потрібні гроші, багато грошей. Вам потрібні засоби для пожежників та шпиталів. Але також в час війни потрібне мистецтво, воно дає людям відчуття повноцінного життя. Коли Сараєво було в облозі, мистецтво відігравало важливу роль у підтримці його населення.

Мистецтво пропонує спосіб опрацювання травм. Наприклад, робота Марлен Дюма на виставці. Стільки жінок потребують підтримки і розуміння сьогодні!

Українське мистецтво, особливо що стосується Майдану, переосмислює суспільне життя. Це мистецтво конструктивної критики. І в часи війни воно спрямоване не лише на боротьбу, але й на візію майбутнього. Це та енергія, що змушує Україну чинити опір Росії. Творча енергія.

Художниця Алевтина Кахідзе розповіла мені, що деякі австрійці питали її: "А чому ви не здастеся? Ми б здалися". Можливо, Австрія капітулювала би в такій ситуації. А Україна не здалася завдяки українській культурі. Культура втілює, проявляє світогляд. Україна виборює цінності розвитку, своє право на можливість казати: "Ми хочемо ось таке суспільство і будемо його будувати".

Тому ми обрали для виставки "Коли віра зрушує гори" роботи, які звільняють від обмежень, надають сили. Один із представлених художників, Керрі Джеймс Маршалл, казав: "Я не бачу темношкірих людей на картинах у музеях. Я буду малювати темношкірих". Подібно до нього українці зараз кажуть світові: "Подивіться на Україну! Росія не має бути єдиною видимою річчю".

Серед учасників виставки чимало українських митців, яким є що сказати. Подивіться роботи Влади Ралко, вони фантастичні! Споглядаючи їх, я розумію, що навчився чомусь.

Олексій Сай зробив відео для експозиції в "Домі військових злочинів Росії" на економічному форумі у Давосі. За допомогою цього відео Україна може розповісти світу про те, що відбувається.

В мистецтві Україна демонструє себе відкритою країною, частиною вільного світу.

Директор Музею сучасного мистецтва М HKA в Антверпені Барт де Баре. Фото надано M HKA

– У дев'яності ви були членом міжнародної ради структури Фонду "Відкрите суспільство" Джорджа Сороса, що опікувалася Центрами сучасного мистецтва у Східній Європі. Відкриття мистецтва України відбулося для вас завдяки цьому?

– Дійсно, в якийсь момент в Фонді Сороса мене попросили приділяти більше уваги саме Україні, але я й сам тоді цікавився вашою країною. За моїми відчуттями, як і в Бельгії, візуальне мистецтво є глибоко вкоріненим у культуру України. Тоді як в інших країнах якісь інші види мистецтва можуть відігравати більш значну роль. Ми давно і тісно товаришуємо з Іллею та Емілією Кабаковими, які походять із Дніпра, отже в мене була певна основа і залученість.

Мистецький простір Одеси й Харкова був дуже яскравий на той час, а в Києві й поготів завжди існувала мистецька сцена. Знаю, що й за радянських часів ці міста були важливими в культурі. Центр Сороса зіграв свою роль у визначенні для світу цього мистецького простору саме як українського. Чимало художників кажуть "я – українець", навіть якщо не мешкають в Україні, як у випадку Сергія Браткова.

Фото: PinchukArtCentre

– Свого часу ви були куратором Московського бієнале, підтримували неурядові російські інституції. Але останні процеси показали, що бурхливе російське культурне життя виявилося ширмою, декорацією для мілітаристського поліцейського режиму. Чи ви шкодуєте, що взяли в цьому участь?

– Як тільки почалося масоване російське вторгнення в Україну, мені стало зрозуміло, що маємо справу із тим, що ліванський теоретик Джалал Туфік називає "неперевершеною катастрофою" (surpassing disaster). Така катастрофа знаменує обрив багатьох процесів. Дискусії, які були можливі до вторгнення, втратили сенс, закінчилися. Тому що неперевершена катастрофа руйнує не лише будинки, інфраструктуру або людей, вона руйнує можливості з минулого. Все, що було можливе в Росії, включно з надією на вплив культури на суспільство, тепер зупинилося.

Я – член ради Міжнародного комітету музеїв та колекцій сучасного мистецтва (CIMAM), і через день після початку вторгнення CIMAM зробив заяву – думаю, ми були першими, – в якій публічно засудив війну. М HKA разом із партнерським музеєм у Варшаві профінансували тиждень гарячого харчування для біженців з України. Я був у раді російського павільйону Венеційського бієнале, тому написав листа, в якому повідомив, що єдина порада, яку я можу зараз дати, це моє звільнення.

Путін не лише намагається знищити Україну, він насправді нищить і Росію, руйнує стосунки між нею і світом.

Я певен, майже всі українські художники знають когось в Росії і зауважують, що митці там мовчать. Сьогодні кожному, хто каже, що в Росії теж є хороші люди, я відповідаю: "Ні, у пріоритеті зараз Україна". Звичайно, можна звинувачувати в усьому кремлівський режим, але попри те, що в минулому Україна також мала поганий режим, українці змогли крок за кроком змінити його.

Якщо взяти до прикладу Німеччину, то до нацистів там існувала чудова культура. Але попри цю чудову культуру, як Гітлер прийшов до влади, він почив нищити інші країни, народи, тероризувати власний, руйнуючи і руйнуючи. Німецька культура 1930-х була дуже цікавою. В 1935 році можна було ще казати, що не все втрачено. Але після 1940-го – ми маємо лише боротися. І коли триває боротьба, коли має місце неперевершена катастрофа, слід робити все, аби підтримати постраждалих, не агресора.

На підримку України я роблю все, що можу, і мислю вже не як професіонал-директор музею, а як громадський активіст.

– Чи можемо ми сказати, що Україна воює за майбутнє, а Росія зосереджена на минулому, на спробі його законсервувати?

– Саме так. Тому Україна виграє війну, бо воює за майбутнє, і Європа може повчитися цього в України.

Фото: PinchukArtCentre

– М НКА має чималу колекцію сучасного українського мистецтва. Це показали нещодавні виставки "Уяви Україну", які PinchukArtCentre разом із вашим музеєм провів у Бельгії. Як виникла ідея купувати саме українське мистецтво?

– Для мого музею найголовніше – це завжди художники. До певної міри, тут немає кореляції з Україною. Якби Сергій Братков або Нікіта Кадан походили з Нігерії або Монголії, вони б все одно були великими художниками.

Або Давид Чичкан. Справжнє мистецтво має потенціал бути політично переконливим. Деякі художники продають свою політичну позицію. Вони прикидаються, повсякчас демонструють: "Я – хороша людина. У мене найправильніша позиція. Вище мене лише Бог. Який більше не існує". У них все просто. Давид Чичкан вважає, що світ складний. Він не створює роботи на продаж. Його мистецтво полягає в тому, що він робить для світу. Мене дуже тішить, що Давид дав згоду на друк плакатів з робіт його львівської експозиції, які збагатили колекцію М НКА. Це не є оригінали робіт, але художника визначають не його арто-об'єкти, а дії.

В Україні є художники, які роблять для світу таке, чого я ніколи не бачив у інших. І це лише початок. Чому? Тому що ця країна взяла відповідальність за своє майбутнє.

Одне фото Олександра Бурлаки для мене тут є символічним. На ньому шеренга демонстрантів і шеренга поліції, за якими видно парламент. А над усіма – велика веселка. Жага до свободи, віра в її перемогу ніби передається через світлову гру вологи. Це саме те, що відбувається зараз в Україні. Через боротьбу відкривається обрій майбутнього.

Костянтин Дорошенко, критик, куратор сучасного мистецтва, історик, спеціально для УП. Життя

Читайте також: Розберемось із Давидом Чичканом. Про що виставка художника, яка спричинила напад на мистецький центр у Львові?