Українські підсумки Берлінале – німці краще, ніж спина "хорошого росіянина"

З увагою до України і без тріумфу українського кіно – в Берліні завершився 73-й міжнародний кінофестиваль. Українські фільми не потрапили до основної програми. В інших з шести представлених українських стрічок, що були показані на Берлінале, нагородили дві короткометражки.

Наталка Якимович підсумовує участь України у фестивалі.

Півтори нагороди

Спеціальну відзнаку міжнародного журі отримав фільм Надії Парфан "Це побачення". 5-хвилинне кіно знято одним кадром в Києві. Хтось на повній швидкості мчить містом і тільки на останніх секундах відкривається сенс цієї гонитви.

Режисерка не приховує, що надихалася культовим фільмом Клода Лелюша "Рандеву" 1976 року. Там рівнозначним героєм є Париж, тут – українська столиця, що під час війни набула особливої харизми.

Команда фільму "Це побачення". Фото: berlinale.de

Спеціальну нагороду за найкращий короткометражний фільм у програмі Generation Kplus отримала документальна стрічка "Прокидаючись у тиші". Хоча її швидше можна назвати німецькою, ніж українською. Її автори – відомий режисер Даніель Асаді Фаезі та Міла Жлуктенко, яка уже 13 років живе у Німеччині. Тут вона здобула освіту, зняла багато фільмів, які відзначені міжнародними нагородами.

Стрічка показує ігри дітей-біженців з України, яких поселили у колишній німецькій військовій казармі. На асфальті вони виводять нескінченну петлю: "Путін, припини вбивати людей".

До речі, Міла є співавтором і повнометражного документального фільму Романа Любого "Залізні метелики". Робота над стрічкою про розслідування катастрофи МН17 на Донбасі почалася у 2019-му і німецька сторона групи підхопила кіно на фінальних стадіях виробництва у 2022-му.

Документалка як витвір мистецтва

"Залізні метелики" мій фаворит кінофестивалю. Фільм, який залишив після себе приємний присмак, відчуття гордості та зачудованість, попри складну тематику. Кіно, яке я рекомендувала і рекомендую подивитися.

Спершу опис фільму мене спантеличив, бо як можна поєднати в документальному кіно про воєнний злочин записи перехоплених переговорів ополченців з хореографією? Режисеру Роману Любому довелось багато пояснювати, як люди можуть танцювати в фільмі про збитий літак. Але мій скепсис розсипався на перших секундах перегляду.

Кадр із фільму "Залізні метелики"

Фільм непересічний, це мікс візуальних художніх прийомів та документалістики, з неймовірним саунд-дизайном відомого композитора Антона Байбакова. Він, до речі, написав музику і для відзначеної Берлінале короткометражки "Прокидаючись у тиші".

Я сміливо використовую словосполучення "витвір мистецтва" щодо "Залізних метеликів". Моє захоплення підтвердила реакція залу та усіх, з ким я обговорювала враження.

"Якщо це кіно порівняти з книгою, то текст був би документальним матеріалом, а ігрова частина – це ілюстрації між главами. Так, я використав і хореографію і пластику, бо мені пластикою набагато зручніше виражати те, що я думаю, ніж словами. Таке трапляється", – розповів режисер.

Хореографічні номери поставила перфомерка Бріджіт Фіске, що живе і працює у Лондоні. Разом з чоловіком вони виконали і одну з головних танцювальних партій. Символічно, що Бріджит за походженням австралійка, а Джозеф – малайзієць.

Режисер хотів візуально показати реальну кількість загиблих. І у перший день зйомок на полі у спеку з піротехнікою зібрали 298 людей. З них сформували чергу в очікуванні вильоту: "Було важливо, щоб глядач відчув, як багато це людей, і за кожним стоїть історія, родичі, друзі… Я вибрав етюд із парою, наче у них така побутова ситуація, яка часто трапляється в аеропортах. Вони загубилися і шукають один одного серед цієї черги. І там вже накопичується багато сенсів", – продовжує Роман Любий.

Перед титрами творці віддають шану хвилиною мовчання, впродовж якої на екрані імена усіх жертв катастрофи. Це дуже щемкий і важливий момент.

Команда фільму "Залізні метелики". Фото: berlinale.de

Європейців вразила прискіплива робота з документальними матеріалами. Усі уривки протитровані з вказуванням джерел в кінці фільму. Багато сюжетів з російських телеканалів, де журналісти та ведучі постійно брешуть.

"Як вам вдалося провести таку копітку роботу з джерелами?" – запитала після сеансу англомовна глядачка.

"Саме це було зовсім нескладно", – відповів режисер. А продюсер Андрій Котляр додав: "Російської пропаганди так багато і вона така недолуга, що знайти такі сюжети не проблема. В Україні тепер кожен – спеціаліст з викривання російської пропаганди".

Мене вразила зовсім не робота з фактажем, хоча вона справді викликає захоплення – віднайти і систематизувати свідчення пересування системи "Бук" серед тисяч роликів на ютюбі, скомпонувати усі перемовини в раціях… Захопила саме художня форма оповіді: автори не стали показувати відео з мародерством речей пасажирів, якими кишів інтернет. Натомість, вони показують наївні дитячі малюнки, де незграбно намальована людина підбирає окуляри та клітку з голубами. Голуби оживають і тріпочуть крилами, наведеними простим олівцем.

Показ фільму "Залізні метелики". Фото: Держкіно України / Facebook

Здається, що у фільмі використали все можливе різноманіття кіноприйомів та максимальну образність: радянські архіви про систему "Бук", які знаходять люди в захисних костюмах в залізних коробках, дитячі руки, що граються намагніченими "осколками-метеликами", запис синхрону без обличчя на тлі занесеної снігом злітної смуги, паузи з підніманням механічних столів у залі суду, танці солдатів, свідчення учасників розслідування. І все це в міру і доречно.

Роман жартома сказав, що його стрічка тому така багата на візуальні техніки, щоб показати всі можливості та потенціал української кіноіндустрії. Він би не хотів, щоб кіно з України асоціювали тепер лише з війною.

Чотири роки тому він задумував фільм, як попередження про страшні наслідки, до яких призводять злочини, що сходять з рук. Станом на 24 лютого кіно було майже завершеним. Творцям фільму тоді здалося, що він втратив актуальність. Але вони врешті знайшли правильний новий акцент – до стрічки додали кадри з евакуацією людей з Ірпеня. Восени трьом винуватцям трагедії винесли пожиттєвий вирок. Режисер називає його "віртуальним". Так фільм показав промовисті наслідки неспокутої провини.

Реальна війна на великих екранах

Світову прем’єру стрічки "Східний фронт" символічно поставили на 24 лютого. Ця подія разом з виступом Президента на відкритті, фільмом Шона Пенна та спеціальним червоним хідником стали демонстрацією підтримки України оргкомітетом фестивалю.

Дивитися реальну війну на великому екрані виявилося під силу не кожному. Багато моїх знайомих, різного громадянства, чесно зізналися, що не впевнені, чи подужають, і не пішли.

Кадри, які зняв під час служби в медичному гарнізоні "Госпітальєри" Євген Тітаренко, неймовірно сильні. Саме сильні – не відштовхуючі, не жахаючі, попри те, що дуже відверті. Це свідчення війни, якою вона є – втрати неминучі, люди героїчні, будь-які вчинки чисті, якщо вони задля головної мети, на сентименти нема часу та місця.

Режисер Євген Тітаренко на фронті з 2014. Він знімає смішні, страшні, часом безглузді, героїчні та трагічні будні свого медичного батальйону. Знімає майстерно, бо кадри позбавлені тремтіння чи перефокусів. Нема у фільмі порожнього перекидання камери, чим так зловживали у фільмі Шона Пенна.

У "Суперсилі", до речі, відчувалася тривога героя просто в дорозі на лінію фронту. На "Східному фронті", прямісінько в епіцентрі боїв у героїв немає напруги, не відчувається страх – є робота і чітке розуміння результату. Камера Тітаренка впевнена і стабільна, при тому, що його операторська функція у воєнних буднях явно другорядна.

Євген Тітаренко. Фото: Yevhen Titarenko / Facebook

На перших ж хвилинах стрічка затягує глядача в безкінечне змагання героїв за людське життя. Пораненого військового з-під Києва доправлять до столичної лікарні. Авто на швидкості мчить, оминаючи блокпости під постійні крики команди: "Поворот". Їх дають, щоб медики притримували пораненого.

На кожному стрибку через "лежачого поліцейського" моя сусідка, явно іноземка, скрикувала і чіплялася мені в руку. Епізод завершується втратою.

Реальність перевершує можливі художні прийоми.

Зрозуміло, що далі буде чимало жесті, але ти вже готовий йти за героями далі. Жодного разу не виникає бажання заплющити очі чи відвернути погляд. Швидка та емоційна робота медиків, чудових пацанів та дівчат, заворожує. Кожний новий епізод викликає все більше поваги та захоплення. Ці люди постійно роблять вибір, кого рятувати, вони давно знають, що втрати неминучі.

Здавалося б, що епізод з застреленою собакою мав би розмазати тебе в кріслі, але ні. Бо на тлі загальної трагедії і змагання ще когось вихопити з "лап смерті" ця сцена приймається простим: "Вибачте". Все ж великий екран поглинає якусь частину достовірності й переводить відео з режиму фіксації реальності в інтерпретацію досвіду. Якщо звісно, все так майстерно знято та змонтовано.

Кадр з фільму "Східний фронт"

Мені дуже хочеться передивитися попередні роботи Євгена Тітаренка, які він зробив без росіянина Віталія Манського. Дуже хочеться, щоб він продовжував знімати, монтувати та робити нові фільми. Звісно, краще, щоб уже в мирній Україні.

Гола спина Манського

Я розмовляла з Євгеном Тітаренком до прем’єри. Я не стала питати про його рішення робити кіно на пару з "російським режисером українського походження", бо уже читала різку відповідь на одному з новинних сайтів. Вона була вичерпною – Віталій Манський у 2017 році відстоював у Москві право показати фільм Тітаренка War for peacе і отримав за це переслідування та погрози.

У 2022 Євген приїхав в Литву, де з 2014 року живе Віталій, і показав режисеру відзнятий і змонтований матеріал з повномасштабної війни. Вони легко домовилися про ко-режисерство.

Я поцікавилася, хто приймав фінальне рішення по монтажу, бо два режисери в одному фільмі – це непроста конфігурація. Євген відповів, що "одна голова добре, а дві краще". У титрах прізвище Манський попереду, як автора ідеї – шляхи на фестивалі прокладають прізвища.

Манський та Тітаренко у Берліні. Фото: berlinale.de

Манський у фільмі відповідав за зйомки "тилової частини", тобто розмови в безпечному середовищі. Мені ж гола спина іменитого режисера маячила не лише в кількох кадрах, заступаючи героїв, але й впродовж всієї розповіді. Частина, яка б мала розкрити характери, грузла у питаннях, актуальних для режисера. Монологи під час "невимушеного відпочинку" ходили по колу, збавляли темп, хотілося перемотати і повернутися до епізодів з війни, до життя на війні… і, мабуть, це відчуття теж приближує розуміння людей, які повертаються воювати, попри діагнози та травми.

Манському нічого було дати цьому фільму. Окрім опори "госпітальєру", який дарма хвилювався, що не впорається з матеріалом самотужки. Навіть фінальна сцена зі словами Тітаренка, мені змазалася чутними питаннями Манського з пасажирського сидіння авто.

Поки мені дошкуляла "спина" Манського на екрані, її реальна присутність попереду на червоній доріжці збісила продюсера Ігоря Савиченка. У себе у Facebook він написав емоційний пост, що Манський "затесався у перший ряд з плакатом у підтримку України".

Тітаренко та Манський на акції солідарності з Україною. Фото: Julia Sinkevych / Facebook

У пості він дещо зманіпулював, не згадавши, що режисер – автор українського фільму з програми Берлінале. Зрештою, Савиченко прямим текстом зізнався, що турбується, що західні інституції почнуть віддавати гроші "хорошому росіянину" замість українців. "Він використає тепер фотографії з акції підтримки України разом з міністеркою культури Німеччини, відомими кінематографістами й зірками – задля того, аби отримувати гранти на фільми про Україну. Ті гранти, які б могли отримати талановиті й справді українські режисери й режисерки", – додав він.

Хоча Савиченкові, який спродюсував під шістдесят фільмів, з них найвідоміші "Поводир", "Наші котики" та "Брама", наче й гріх жалітися на прихильність грошових інституцій. Одразу декілька проектів продюсера отримали фінансову підтримку Netflix на нещодавньому конкурсі, який, до слова, завершився скандалом.

Показ фільму "Східний фронт". Фото: berlinale.de

Колишня директорка Одеського кінофестивалю Юлія Сінкевич у коментарях думку Савиченка назвала "перегинанням палиці". Декілька кіношників долучилися до захисту Манського, згадуючи його послідовну позицію, зокрема, режисерка стрічки "Щедрик" Олеся Моргунець-Ісаєнко. Вона принагідно згадала співпрацю українців при створенні російського фільму "Матч", який у 2011-му називали антиукраїнським. До речі, виконавчим продюсером цього фільму був саме Ігор Савиченко.

На думку Олесі, перейматися тим, що Манському дадуть гроші, а українським режисерам ні – це недооцінювати потенціал своїх.

Життя після Берлінале

Тема російських митців в українському просторі ще тривалий час залишатиметься дражливою. Багато хто вже нині кричить про своє походження. Загнані у глухий творчий кут війною та диктатурою, росіяни шукатимуть шляхів для реалізації та заробляння. Та чи справді варто цим перейматися, якщо нам є що запропонувати світу? А як щодо тих, хто стрімко перевзувся і, виявляється, всі ці роки, десь у тайній шухляді зберігав вишиванку?

Фото: Julia Sinkevych / Facebook

Звісно, що напруга через розподіл коштів від західних інституцій є. І внутрішня конкуренція надзвичайно висока. Українська кіногалузь, яка лише почала активно розвиватися останні роки, фактично підірвана війною. Перші надії на заробляння у прокаті зруйновано, і це на роки.

Досі незрозуміло, чи відновить фінансування кіно Український культурний фонд та Держкіно. Про приватний бізнес, як залучення інвестицій та продакт-плейсмент можна забути. Але ж питання до творчої складової, до унікальної ідеї теж є.

Досвід Берлінале показує – у нас з’явилися свої справжні зірки, фільми створені в копродукції з німцями успішні, а кінематографісти світу готові українців підтримувати.

Фото: Marina Stepanska / Facebook

Проте, що ми готові запропонувати світові нині актуальне для нього? Хто і з якими намірами пролізе у "вікно можливостей", поки деякі талановиті люди воюють у прямому сенсі слова чи рефлексують? Чи готові європейці дивитися на наші страждання своїм коштом? Чи не поспішаємо ми перетворювати трагедію на комедію "of everything", щоб рухатися далі?

Читайте також: Місія Шона Пенна – або успіх, або "нам усім п***дець"!