Багатоголосся жаху: літературні досвіди війни Чеха, Калитко, Михеда, Сливинського

Література є одним з ключових інструментів конструювання колективної пам’яті. І нині, під час війни, в момент розгортання великої історичної трагедії ми можемо наживо спостерігати, як працює цей інструмент. Це унаочнилось на ХІ Книжковому Арсеналі, який новій літературі воєнного часу виділив окрему величезну секцію. А на зустрічі з читачами деякі письменники та поети приїздили прямо з передової – хто з бліндажів, хто з волонтерських поїздок. Дехто відправлявся на фронт одразу після цих зустрічей.

Найважливіша розмова на цю тему відбулась в останній день Фестивалю між письменниками Артемом Чехом, Олександром Михедом, поеткою Катериною Калитко, літературознвцем Остапом Сливинським з одного боку і правозахисницею Ларисою Денисенко, директоркою Мистецького арсеналу Олесею Островською-Лютою за модерації продюсерки Радіо Культура Ірини Славінської з іншого. У цій розмові Чех сказав, що не збирається більше нічого писати, навіть дописувати свій майже закінчений роман.

Як травматичний досвід переноситься в літературу і як впливає на її розвиток – думки на цю тему зафіксувала для УП.Життя Оксана Семенік. А замалювала ілюстраторка Марія Кінович.

"Література: як перенести досвід у памʼять" – така назва дискусії на ХІ Книжковому Арсеналі здається дивною лише на перший погляд. Начебто, досвід так чи інакше лишається в памʼяті. Але не травматичний – погані події не хочеться пам’ятати. Цей травматичний досвід, як слушно зауважила Олеся Островська-Люта, не гомогенний, у всіх різний, людська пам’ять намагається будь-що витіснити, а в спогадах залишити хороше. Так вже працює людська психіка.

Ілюстрація Марії Кінович. Надана Мистецьким арсеналом

Водночас, ця захована і зарита в глибинах душі травма отруює життя. З одного боку, я не хочу забувати про свій досвід окупації Бучі, щоб пробачити росіянам. З іншого боку, памʼятати весь той жах і думати, як багато разів я могла померти і не писати цього тексту – емоційно виснажує.

Ось і письменник Олександр Михед, який жив зі своєю дружиною Оленою Масон та песинею Лісою в Гостомелі, сказав про свою книгу "Позивний для Йова": "Все записано на випадок, якщо колись здасться, що все не було таким страшним і жахливим. Я пишу, щоб тримати рамку через що пройшов".

Олександр Михед, Олеся Островська-Люта під час дискусії "Література: як перенести досвід у пам'ять". Фото: Олег Перевєрзєв, Мистецький арсенал

На кожну репліку дискусії я згадувала свої відчуття за ці півтора роки: про письмо, літературу, культуру, памʼять, фіксацію досвіду і навіть читання. "Мабуть, зараз немає такої людини в залі, в якої не змінились стосунки з читанням", – сказала Ірина Славінська. Вона також була кураторкою Літературної програми на цьогорічному Книжковому Арсеналі. Майже кожна дискусія з програми мала в своїй назві або слово "війна" або "досвід".

У кожного свій досвід війни. "Важко розділити цей потік, який триває десять років", – каже поетка Катерина Калитко на вже звичне питання про минуле і майбутнє, про "фатальну" дату 24 лютого, про відчуття змін.

Війна була близько всі ці 10 років, але не всі відчули її на фізичному рівні, як вважає правозахисниця та письменниця Лариса Денисенко. "В квітні я написала багато повідомлень своїм знайомим з Криму та Донбасу і вибачилась. З 2014 року я багато допомагала в правозахисті ветеранам, переселенцям, волонтерам. Я думала, що я їх розумію. Але тільки досвід воєнних дій та тілесне проживання дозволило бути з ними на одній хвилі".

Лариса Денисенко, Катерина Калитко, Остап Сливинський під час дискусії "Література: як перенести досвід у пам'ять". Фото: Олег Перевєрзєв, Мистецький арсенал

Як змінились мої стосунки з читанням? До повномасштабного вторгнення я читала в середньому по пʼять-шість книжок на місяць. Закінчувала одну і бралась за іншу, слідкувала за новинками українських видавництв, особливо довкола–культурними, часом писала рецензії та підбірки.

Ми жили з чоловіком і кішкою в Бучі, там зустріли повномасштабну війну і застрягли. Жили в підвалі дитячого садочку. Спочатку я брала читати з собою Гаррі Поттера – мені видалось це символічним, адже в кінці добро перемагає абсолютне зло. Коли було світло, я читала і переносилась в світ дитинства. Після окупації світло зникло і бажання читати теж.

Першою книгою, яку я прочитала після кінця лютого (у травні) була "Топографія пам'яті", Мартіна Поллака, видавництва Човен. Поллак, внук нацистів, роздумує, чому мовчать жертви, коли кати вже пішли. І чому так багато забутих кладовищ і місць поховань. Але найцікавіше – про який втрачений світ нам може розповісти фотографія.

Мій чоловік, Олександр Попенко, взяв камеру з собою у підвал, щоб документувати наші будні в окупації. З того часу я почала уявляти, що думатимуть мої нащадки про нашу війну маючи багато цифрових фотографій. Що бабуся усміхається навіть коли йде пішки з окупованого міста?

З яким відчуттям покоління, яке житиме після перемоги України, дивитиметься на фотографії з Книжкового Арсеналу-2023? Що ці люди вміли тримати обличчя, були сильними? Чи навпаки: як вони могли купувати книжки, коли кожен день стається нова трагедія? Майже кожен на Книжковому Арсеналі, кого мені вдалось почути зі сцени чи між стендами говорив, що має відчуття сюрреалізму.

Відвідувачі дискусії "Література: як перенести досвід у пам'ять". Фото: Олег Перевєрзєв, Мистецький арсенал

Ми приходимо на Книжковий арсенал, купуємо книги та відвідуємо дискусії. Все здається як раніше. От тільки розмовляємо ми про воєнні злочини, геноцид, згадуємо загиблих та поранених, підсвідомо чекаємо на повітряну тривогу і йдемо на свято літератури після чергового обстрілу росіян.

Про цей сюрреалізм сказала і Островська-Люта: "Іноді я не вірю собі, коли спокійно розповідаю про обстріли чи відключення світла іноземним колегам". Катерина Калитко помітила, що зараз ми всі носимо воєнні обличчя. "Ми всі дуже змінились зовні, лишившись такими самими всередині. Наші погляди потемнішали".

Книжковий Арсенал це ще й можливість побачитись з усіма, фізично відчути, що ці люди живі і існують. Для когось побачення з людьми – це своєрідні чек-поінти, як от для письменника і військовослужбовця Артема Чеха. На початку великої війни Чех поїхав у Вінницьку область до свого підрозділу і коли вертався на Київ, зустрівся з Катериною Калитко:

"Я їхав і думав, чи побачу я колись ще Катю. Вдруге я побачив її в Чернівцях на фестивалі і подумав про те ж саме. Сьогодні я бачу Катю втретє і я вже впевнений що ми побачимось ще багато разів. Я перестав думати про майбутнє, думаю тільки про минуле. Сподіваюсь, що буду думати колись про майбутнє і жити без чекпоінтів "побачив Катю – вижив – побачив Катю – вижив".

Артем Чех під час дискусії "Література: як перенести досвід у пам'ять". Фото: Олег Перевєрзєв, Мистецький арсенал

"Шкідливо думати про фатальність минулого і майбутнього", – говорить Остап Сливинський. Олександр Михед також каже, що минуле – це дуже небезпечна зона:

"На початку квітня 2022 року я думав, що вже ніколи не відкрию папку з фотографіями Гостомель-Буча. Вона назавжди позначена щасливим моментом, який в мене відібрали. Довгий час в нашому зруйнованому будинку так і висів стікер з планами на тиждень, які не здійснились".

В минуле заглядати складно – і не тільки те, що було до 24 лютого 2022, але й те, що було увесь рік чи півтора. До роковин трагедій ледь не щодня додаються нові. Я досі щиро не розумію, куди усе це в нас вміщається. Я не купила жодної книги про нашу сучасну війну. Я не можу ходити на виставки, присвячені великій війні – це розʼятрює рани, які я намагаюсь загоїти.

Коли переносиш щось на папір – це здається більш реальним, ще більш фізичним. Мабуть тому, коли мій чоловік запропонував мені записувати те, що відбувається в Бучі в нашому підвалі у маленькому записничку, я відмовилась. Якби я почала писати, це ставало б ще більш реальним, цей досвід би вʼїдався мені б у шкіру через три светри і зимовий пуховик.

В той же час Олександр Михед знайшов у писанні полегшення: "Ми опинились в центрі шторма в Гостомелі і неволею стали очевидцями. Я одразу зрозумів, що треба писати, що це потрібно зафіксувати. Бо хаос має впорядковуватись текстом, аби був хоч якийсь сенс в тому, через що ти проходиш. Я почав писати, що відбувається зі мною, з моєю родиною, друзями, країною, додавати флешбеки, що робила Росія з 2014 року, скільки триває ця війна і скільки злочинів вони зробили. Я звернувся до адквокатки Росколяни Гери, яка впорядковувала злочини росіян за рік. В книжку ввійшло 12–15%, бо психіка не витримує навіть редагування переліку. Кількість досвідів дуже велика і вони різні, тому зараз потрібно спробувати опитати велику кількість людей. Важливо зафіксувати усну історію. Тож, комбінуючи особисту історію з історіями багатьох, вийшло багатоманіття голосів жаху".

Таким багатоманіттям голосів є "Словник війни" Остала Сливинського. Він каже, що не є автором цієї книги, а лише вухом-ретранслятором. На початку великої війни він волонтерив на вокзалі у Львові: "Туди стікались люли та історії, і я почав слухати".

Книга Сливинського у формі класичного тлумачного словника: на кожну літеру по декілька слів, з якими повʼязані історії війни. На перший погляд, вони всі звичні для щоденного вжитку: автобус, весілля, какао, нога, радіо, яблука. Але для когось це тепер асоціація з жахливим досвідом. Я думаю про свої слова–символи…"Гаррі Поттер" назавжди позначений тими днями.

Остап Сливинський під час дискусії "Література: як перенести досвід у пам'ять". Фото: Олег Перевєрзєв, Мистецький арсенал

"Всі хто працює зі словом відчули кризу. Я відчував свою професійну непридатність. Досвід мого пережитого не дає мені відчувати себе автором. Уривки публікував чеський журнал і помістив її в розділ "Поезія". Можливо, це дійсно документальна поезія, але війна розмиває межі між жанрами. Книга настільки межова і неможлива, що вона вже стає поезією", – говорить Сливинський.

"Чи буде книга про велику війну? Не буде – бо я не знаю як писати про емоції", – каже Артем Чех. Його монолог про письменництво і літературу вразив найбільше. Здається, жінка поруч зі мною плакала. Можливо їй близький цей досвід, можливо їй, як і мені боляче, що наші письменники, громадяни та й усі ми маємо проходити через ці досвіди.

"Війна робить дуже паскудну річ – вона знецінює фатальні досвіди", – веде далі Чех.

"Ти сприймаєш все як належне, не відчуваєш нічого щодо того, що могло б шокувати ще декілька років тому. В мене немає слів. Я намагався писати книжку про цю війну, почав десь 5 березня 2022 року. В мене був якийсь вільний час і я подумав, що колись мені подобалось писати. Але я не міг навіть закінчити речення, бо це здавалось неважливим. Чи міг би я писати далі? В мене лишився недописаний роман, там лишилось небагато до фінішу. Я почав думати себе в контексті майбутнього літератури і я не бачу себе там. Дивно, але коли я лежав в окопі, я думав про літературу. Зараз я запитую себе нафіга я про це думав. Я лежав і думав, хто ж допише цей роман. А коли я вийшов, то подумав, що ну і фіг з ним з тим романом. Повернуться дівчата та хлопці і будуть писати. Я сподіваюсь серед тих книжок буде хоча б пʼять, які увійдуть в історію літератури. Цим я себе заспокоюю".

Я ледь посміхаюсь, бо розумію ці відчуття. Під час окупації вечорами у підвалі було багато часу подумати. Я лежала і думала яких книжок про мистецтво не вистачає українському книговиданню. І що з цього напишу я.

Я згадую, як складно було почати писати після окупації. Писати – це єдине, що я вмію. А тоді здавалось, що я вже ніколи нічого не напишу, тим самим, втрачу себе. І знову іронія долі – перший текст, який я написала, була підбірка книжок, які ми б купували на Книжковому Арсеналі, якби він був у 2022 році. В підбірці були "Camera Lucida. Нотування фотографії". Ролан Барт (MOKSOP); "Про тиранію. Двадцять уроків XX століття. Графічна версія". Тімоті Снайдер та Нора Круґ (Човен та Видавництво); "Лінгвістика на карті світу". Рустам Гаджієв (Віхола) та інші. Вони друкувались в умовах постійних обстрілів та близкості російських окупантів.

Нові книги на Книжковому Арсеналі, який таки відбувся, друкувались під час відключень світла і все тих же обстрілів. Але нормальність і розуміння страху змінилось.

Лариса Денисенко почала писати дитячу книжку "Діти повітряних тривог" в перших числах березня, коли російські окупанти наступали на Київщину. Лариса лишилась в Києві, разом з батьками, котрі пережили Другу світову війну дітьми і стикаються з цієї війною у свої 84. Героїнею книги є Мія, яка народилася в бомбосховищі. А точніше – у підвалі пологового будинку в Коломиї, 25 лютого 2022 року, о 19:06, під час повітряної тривоги.

"Зараз я би не писала цю книжку, але рада, що зробила це тоді. Я вибудовувала історії про дітей моїх подруг і колежанок. Хтось виїхав і довго стояв на кордоні, когось вже немає вживих, хтось лишився у Волновасі. Я відчувала тоді знемайбутненість, ніби майбутнього немає. 7 квітня 2022 року моя знайома народила дитину. В той самий день були вигнані всі окупантські війська з Сумщини, Чернігівщини і Київщини. Мені це дало багато віри та повітря. Дорослі починають плакати, коли читають цю книгу. А діти впізнають свій досвід і хочуть про це спілкуватись".

Ілюстрація Марії Кінович. Надана Мистецьким арсеналом

Книгу Денисенко про дитячий досвід війни вже переклали та опублікували в різних країнах. Для кожного видання Лариса писала новий вступ: що відбувається зараз, скільки дітей було вбито, скільки виїхало: "Боляче, що ця статистика з часом не зменшується і не може зменшитись".

Багато говорили і про неможливість художньої літератури про війну зараз. "Я не уявляю, як пропрацьовувати персонажів, будувати художні рамки", – сказав Михед. Однак, на думку Денисенко осмислення в літературі необхідне, навіть якщо це стосується воєнних злочинів згвалтувань: "14 дівчат довірили мені свої історії. Тоді для мене викристалізвалась ненависть до руского міра і окупантів та фізіологічному рівні. Це виклик для мене: зрозуміти як керувати агресією і залишатись чутливою. І як почати писати про це. А історії крім правової фіксації та медійної вони мають знайти осмислення в літературі. Можливо, не в художній літературі, а в нонфікшні".

На думку Сливинського, потрібно бути готовим, що художню літературу можуть першими написати "за нас" – тобто іноземці. З поезією все інакше. Як сказала Ірина Славінська, поезія – це швидка відповідь на події. "Мова працює, як стихія", – говорить Катерино Калитко. Остап Сливинський вважає, що наша сучасна поезія є документальною, а тому ужитковою. Вона є прокльонами, оплакуванням, фіксацією подій, спогадами.

На Книжковому Арсеналі я вдивлялась в людей і думала, як сильно я хочу побачити всіх через рік, через два, через три. У вівторок, на другий день після фестивалю – росіяни обстріляли Кременчук (в роковини обстрілу ТРЦ Амстор, де загинули люди) та Краматорськ. В єдиному працюючому кафе в Краматорську було, як завжди багато людей: жителів міста, журналістів, військових. Серед них була письменниця Вікторія Амеліна, учасниця Книжкового Арсеналу. Зараз вона в лікарні.

Коли стаються такі події, слова втрачають сенс. Втрачається значення інших подій, окрім самого життя. Втрачається значення хоч чогось, окрім дихання. А тоді я читаю допис Вікторії про Книжковий Арсенал: "Все має значення. Всі мають значення. Якщо наприкінці фестивалю в час війни відчуваєш саме так, значить, усе організаторам вдалося…Рушаю на схід повна нової сили, яку ви всі, хто хоч раз обійняв, мені дали". Моя єдина думка зараз, щоб цієї сили вистачило виграти цю боротьбу за життя і одужати.

Оксана Семенік, спеціально для УП.Життя