Нобелівська премія з літератури: між скандалом і генієм
Перший тиждень жовтня минув в очікуванні імен нових Нобелівських лауреатів. Зокрема лавреата в галузі літератури, норвезького письменника Йона Фоссе, ім’я якого оприлюднили 5 жовтня. Українською творів цього автора було перекладено аж один – в журналі "Всесвіт" у 2007 році вийшов роман Фоссе "Ранок та вечір" в перекладі Ірини Сабор.
Загалом, нове тисячоліття для престижної нагороди почалося непросто: Нобелівському комітету зі стомливою регулярністю доводиться маневрувати між контроверсійними особистостями, внутрішніми скандалами та нерозумінням своїх виборів із боку громадськості.
Хай там як, очікування на ще одне ім’я, що має от-от доповнити культовий перелік прізвищ, стало чи не найкращим приводом, аби поміркувати про те, якою ж є Нобелівська премія з літератури сьогодні, що в ній від політики, а що – від літератури, та чому нам варто пильніше стежити за нобелівськими векторами руху та виборами.
Нобелівська премія: скандали й політика чи таки література
За словами Ганни Улюри, літературознавиці, літературної критикині, письменниці та авторки чи не найвичерпнішої щорічної нобелівської літературної аналітики "Нобелівська премія з літератури – це завжди про політику. Якщо пощастить, то не лише про велику політику, а й про культурну політику і – головне – літературну політику".
Дійсно. 2018 рік – премія скасована через звинувачення в сексуальних домаганнях, що були висунуті проти чоловіка членкині академії Катаріни Фростенсон, фотографа Жан-Клода Арно. Та попри це, Нобелівська премія лишається найпрестижнішою нагородою в галузі літератури. Премія продовжує функціонувати як спільний знаменник, створювати колективний літературний пейзаж, який врешті без перебільшення стає надбанням усього світу.
"Зараз премія втрачає свій престиж і статус", – додає Ганна Улюра. "Я не знаю, що ми побачимо через п’ятнадцять-двадцять років, але саме зараз премія все ще визначає літературну політику. Так, Нобелівська премія завжди про літературу, навіть якщо вона про скандал".
Що ж, із іншого боку, хто сказав, що скандали виключають наявність неабиякого письменницького таланту?
Читайте також: Оголосили Нобелівського лавреата з літератури: хто це і з ким конкурував
Загальні тенденції й тривожні знаки
Іще одним ключовим і не менш цікавим питанням є загальна логіка того, як відбувається вибір лавреатів, та те, яка проблематика видається Нобелівському комітету особливо актуальною, а відтак – визначальною при відборі переможців.
Настанови Нобеля щодо вибору переможця не відзначалися вичерпністю, а тому створили широке поле для найрізноманітніших інтерпретацій. Справді, пошуки письменника, який би "приніс найбільшу користь людству в ідеальному напрямі", виглядають як завдання з зірочкою.
Власне, ми можемо назвати усю історію Нобелівських нагороджень спробою академіків зрозуміти й втілити цей химерний припис Нобеля, взоруючись на актуальний контекст. Бо ж ідеал Нобеля пройшов довгу трансформацію свого значення:
- він був і "піднесеним здоровим ідеалізмом" (1901-1912), яскравим прикладом якого став Редьярд Кіплінг;
- і літературною політикою нейтралітету у часи Першої світової війни, за яку, до речі, був відзначений Кнут Гамсун, який всього лиш через дві декади, у час Другої світової, усе ж обере не ту сторону й підтримає нацистів;
- і просто "високим стилем" (1920-ті), яким безсумнівно володів, наприклад, Бернард Шоу;
- і навіть "універсальним інтересом" з боку суспільсва, доступністю (1930-ті), уособленням якої став, скажімо, Сінклер Льюїс.
Опісля закінчення Другої світової війни Ідеал олюднився й утілився в образі "піонерів", які мали привнести в літературу "нові світоглядні та мовні можливості", що легітимізувало пошуки нової мови, нового способу дивитися на світ й говорити про нього. Варто було зрозуміти, як говорити про світ, який щойно постав із попелу. Тобто поекспериментувати. Саме це прагнення чи не найповніше втілив стовідсотковий експериментатор Семюел Бекет.
Починаючи із 1978 року, Нобелівська премія значно розширює свою географію, убачаючи "корисність", яку заповідав Нобель, в уважності до невідомого й невідомих. Врешті ХХ століття завершується визнанням європоцентричності премії та пригадуванням того, що вона із самого початку була "призначена для всього світу". Таким чином лавреатами стають представники Південної Африки (Надін Гордімер), Японії (Кендзабуро Ое) та інші.
"Якщо ми подивимося на лавреатів цього тисячоліття, починаючи з нагородження Найпола", – ділиться Ганна Улюра, – "дуже чітко можна виділити дві теми, із якими Нобель і надалі працює: це колоніалізм, постколоніалізм, постімперський світ, спадок імперії, із яким ми живемо, і колоніальний спадок, якого ми намагаємося позбутися; і другий момент – це геноцид, це світ, який має геноцид не за ексцес, а за практику. Геноцидів насправді так багато, що це очевидно непокоїть комітет, тому вони намагаються зосередитися на цих проблемах".
Зрештою, і Найпол (2001), який змусив "побачити присутність замовчуваних історій", і Кутзее (2003), котрий "зобразив дивовижну залученість стороннього", і Льйоса (2010), який отримав премію за "картографію структур влади та пронизливі образи опору, бунту та поразки особистості", і Ґурна (2021) із його "безкомпромісним і співчутливим проникненням в наслідки колоніалізму і долю біженця в прірві між культурами і континентами" – усі вони так чи так працюють із питаннями Інакшості. Це стосується й більш ранніх лавреатів як от, наприклад, Волкотт. Саме тому можна говорити про послідовну тяглість відшукування "периферійних" культур, літератур, історій, досвідів.
Іще одним виявом розширення читацьких горизонтів премії стала цікавість до теми жіночого досвіду – тенденція, яка останніми роками чи не найяскравіше себе показала через прозу Ерно (2022) та поезію Ґлюк (2020). Серед лавреатів останніх років – іще дві авторки, вкрай важливі для українського/східно-європейського контексту: Ольга Токарчук (2019) та Світлана Алексієвич (2015).
Однак, нагородження Світлани Алексієвич – це про ще одну важливу тенденційну зміну, на яку звертає увагу і Ганна Улюра:
"Світлана Алексієвич – це вплив високої політики. Але на рівні художньої політики це дійсно цікаво, бо премію отримали тексти, які не є художніми, які є документальними. Світлана Алексієвич працює не як автор, а як редактор, вона не та, хто створює, а та, хто відтворює. Така позиція є дуже несподіваною. Далі премію отримав Боб Ділан – скандал. Премію отримала голосова поезія. Поезії повертають її статус, поезія – це знову те, що ми чуємо з голосу. Змінюється сама концепція літератури. Ішіґуро наступного року – це те, що здавалося класичними романами, але насправді було пародією на класичні романи, "залишком дня" класичних романів. Почалася дуже цікава гра".
Що стосується іншої згаданої письменниці, то Ольгу Токарчук називали митцем, який був просто необхідний Нобелівській премії, а саме нагородження – зміщенням уваги в бік Східної Європи, перевідкриттям регіону, активну згоду досліджувати його багатогранність. Проте всі натхненні промови були затьмарені репутаційним скандалом, до якого був причетний другий тогорічний лавреат (так-так, їх часом буває двоє!) Петер Гандке, який публічно підтримував Слободана Мілошевича, звинуваченого зокрема в масових вбивствах боснійських хорватів та мусульман у Серебрениці та скоєнні злочинів проти людства.
Гандке не лише відзначився захистом Мілошевича, а й невизнанням геноцидів, скоєних режимом, підтримкою облоги Сараєво, тезами про те, що "мусульмани вбивають себе самі" і навіть володінням югославським паспортом. "Думаю, вибір лауреатом Гандке – це ганьба для премії, її репутація дуже сильно похитнулася в цей момент, навіть більше, ніж у момент із сексуальним скандалом", – підкреслює Ганна Улюра. "Потрібно враховувати відповідальність інтелектуала за послання, яке він надсилає у світ: із Гандке тут величезна проблема, ми ж бо знаємо, що це людина, яка підтримувала геноцид на Балканах".
Опісля аж двох нищівних репутаційних поразок, що відбулися у межах лишень двох років, потрібні були безпечні варіанти, письменники зі стерильною репутацією та високим рівнем майстерності, і вони знайшлися: "І Ґлюк, і Абдулразак Ґурна – це люди, які не могли викликати зайвих питань. Це дуже сильні автори, відомі у своїх літературах. Це люди, які дуже якісно працюють на високому рівні, не мають скандалів і мають чисті репутації – абсолютно безпечно", – коментує вибір шведських академіків Улюра.
2022 рік став переломним для всього світу: суспільство, українське зокрема, чекало реакції Нобелівського комітету, який, однак, вагався між уроками з миру й демократії та продовженням лінії безпечного вибору. Видається, що, обрираючи заглиблену у власний внутрішній світ, герметичну та інтроспективну французьку письменницю Анні Ерно, комітет таки схилився до другого варіанту. Та чи було нагородження Ерно дійсно безпечним вибором – іще одне питання із зірочкою.
"Те, що минулого року вибрали Анні Ерно, – це дуже небезпечна тенденція", – міркує Ганна Улюра. "Анні Ерно – француженка, але її твори дуже сильно залежать від традиції російської літератури, зокрема один із сюжетів, які вона розробляє, – це її роман із російським дипломатом-шпигуном. Її тексти так чи так апелюють до всієї цієї "великої" російської традиції: вона залюблена в цю культуру, і обрати цього автора саме у той момент, підкреслити її автобіографічність і ліричність, не звернувши уваги на її політичну позицію у момент початку великої війни у Європі, – це рішення не найсміливіше й не найбільш достойне".
Без сумніву, нагородження Ерно корелює з фокусом на жіночому досвіді так само чітко, як перемога Гандке – із настановою комітету на пошуки того, що можна назвати "справжньою художньою літературою", пошуки, які актуалізувалися разом із розширенням географічних кордонів. У той самий час нагородження Гандке та Ерно оприявнює й те, наскільки нечутливою та несвідомою лишається Західна Європа до досвідів Центру, Сходу та Південного-Сходу – цієї мистецької, ментальної, часом навіть географічної terra incognita.
Читайте також: "Українці не повинні допомагати росіянам розібратись з їхнім почуттям провини" – письменниця Софія Андрухович
Питання перекладів: бути чи не бути
Питання перекладів Нобелівських лавреатів українською – саме те, на яке вдається відповісти у декілька способів.
Із одного боку, нагородження Нобелівською премією того чи того письменника завжди робить його (чи її) фактично рок-зіркою світової літератури і гарантує певний період прискіпливої уваги від видавців із найбільш віддалених куточків планети.
Для України це майже завжди значить нові імена на полицях, оскільки за словами Ганни Улюри "у нас дуже нечасто на момент вручення Нобелівської премії автор уже має український переклад. Якщо я почну перераховувати усіх Нобелівських лавреатів, які досі не отримали якісного українського перекладу, то, напевно, не зупинюсь". Свіжий Нобелівський лавреат добре ілюструє це.
На противагу цій досить невтішній ситуації існує і протилежний (хоч і менш поширений) варіант розвитку сюжету: "Є зворотній варіант: є Ольга Токарчук, є Кадзуо Ішіґуро, які дуже добре представлені на нашому ринку і мали велику кількість перекладів ще до нагородження". Окремої уваги також заслуговує досить велика кількість видань, зроблена "Видавництвом Жупанського" у межах серії "Лауреати Нобелівської премії", куди, однак, так досі й не увійшов, скажімо, Ґурна, що свідчить про певну обережність українського видавничого бізнесу в роботі із зовсім незнайомими іменами.
Читайте також: Голоси дорослих. Промова Катерини Калитко на ХХХ Книжковому Форумі
Хроніки незнання: лавреати, які завжди сюрприз
Ім’я нового лавреата вже відоме, але реакція суспільства на ці нові імена з року в рік різниться не так вже й часто: винятком можна вважати хіба Боба Ділана, якого точно знали всі без винятку. Уже класичними стали або невдоволення та критика вибору комітету, або абсолютне незнання нагородженого письменника.
Обидва феномени можна пояснити, вважає Ганна Улюра: "Що більше людей читають ці тексти, то більше невдоволених людей вони збирають. Це природно, бо книжка привертає до себе увагу найрізноманітнішої аудиторії і не може задовольнити всіх. Щодо того, що ми не знаємо цих авторів, ми все ще мало читаємо. Як і весь світ. Прочитати всі книжки всіма мовами світу фізично неможливо. Тому Нобель зазвичай такий сюрприз. Тим він насправді й хороший, що ми отримуємо якісну літературу, яку можемо сміливо йти й читати".
Читайте також Це читомо: русифікація українців, сексуальність середньовіччя та історія для дорослих
Аріна Кравченко спеціально для УП.Життя