Що таке щоденний спротив і в чому його сила? З матеріалів "Архіву війни"
Демонстрація культурної приналежності – це завжди маркер, який дозволяє провести лінію між своїми та чужими. Культура має чимало проявів: мова, візуальні символи, мистецтво, шаблони поведінки. Утім в умовах окупації публічні вияви української ідентичності в окупації потенційно є загрозливими для здоров’я та життя.
Розуміння і ступінь цієї небезпеки не були очевидними відразу. У перші місяці повномасштабного вторгнення на окупованих територіях можна було спостерігати прояви відкритої декларації української ідентичності – скажімо, ході на честь Дня народження Тараса Шевченка під українськими прапорами в м. Городня Чернігівської області.
Спогади мешканки Городні про ходу до Дня народження Т. Г. Шевченка в межах проєкту "Архів війни":
"24 лютого 2022 року [місто] було вже окуповано, працювала російська воєнна поліція, у селі стояли “Гради”. Наш мер міста запропонував зробити ходу на честь Дня народження Тараса Шевченка. Директор будинку культури видала усім охочим українські прапори (вона їх надійно сховала під час приходу росіян), також несли 20-метровий прапор. І під егідою мера колона пройшлась центром міста, викрикуючи “Слава Україні!” та “Героям Слава”, прямо до пам’ятника Шевченка.
Ветеран АТО не побоявся долучитись – і навіть увімкнув на колонці у себе Гімн України, він лунав дуже гучно. Прийшов також священник, читав “Молитву за Україну”. Вийшов у нас такий мінімітинг. Росіяни приїхали до нас на трьох бусах, броньованих машинах, вийшли з автоматами, але близько не підходили до нас. Люди бачили їх, але не відпускали прапори, продовжували кричати українські гасла, особливо “Смерть ворогам” кричали їм в обличчя. У будь-який момент вони могли вистрелити, але цього не відбулось, на щастя. Мені здається, ми змогли їх деморалізувати.
Після завершення маршу росіяни поїхали до мера, шантажували, “давили”, але він чітко сказав, що їх тут не чекали, ніхто не буде жити за їхніми законами, мешканці не приймуть їх. Він заборонив знімати українські прапори з адмінбудівель – у нас всю окупацію майорів жовто-блакитний. Ми містечко на кордоні, у нас у всіх родичі є в Білорусі та Росії. Я боялась, що буде активний сепаратизм, але коли у перші дні проходить 3000 одиниць воєнної техніки – прокидається патріотизм.
До 24 лютого людей не можна було змусити нести прапор на якихось урочистих заходах – соромились. То зараз б’ються за те, хто буде його нести. Це для нас символ нашої незламності та свободи".
Проте з посиленням переслідувань та покарань за схожі дії відкритий культурний спротив ставав дедалі більш неможливим – із міркувань безпеки. На зміну йому прийшла стратегія, що її американський антрополог Джеймс Скотт назвав "щоденним спротивом".
У 1970-1980-х рр. учений досліджував стосунки селян і влади у Південно-Східній Азії (Бірмі, В’єтнамі, Малайзії, Індонезії). Головним питанням, яке його турбувало, було таке: чому селяни декларують покору до несправедливої влади, вкрай рідко вдаються до відкритих протестів, але водночас практикують численні щоденні вияви дрібного спротиву?
На думку Джеймса Скотта, такі дії насправді є "зброєю слабких": коли ризики від відкритої антивладної позиції надто високі, люди вдаються до дрібної щоденної непокори, яка засвідчує позицію незгоди, але не має серйозних наслідків для протестувальників/-ць. Іспанське селянство сформулювало цей принцип у приказці: "Я корюся, але не підкоряюсь".
Утім спостереження Джеймса Скотта щодо селян виявились актуальними й для авторитарних суспільств, де відкритий спротив має надто великі ризики. До прикладу, розмірковуючи про політичне маскування протестних послань, антрополог наводить елементарні та ускладнені його форми.
Свідки "Архіву війни", зокрема, описують такі форми протесту під час окупації Херсона:
"Я почала займатися проукраїнськими настінними малюнками два тижні після початку війни. Хотілося робити хоч щось. А через місяць ми з подругою йшли на тренування – і побачили вже інші, не наші малюнки. І це було дуже круто! Коли розумієш, що ти не один... А потім почали з'являтися герби, інші різні написи: "ЗСУ Йде", "Україна переможе", "Тримайтеся", – такі заклики, щоб люди не втрачали надії. Люди писали також і вірші, і лайливі слова були".
Анонімні проукраїнські малюнки та фрази на вулицях окупованого Херсона є прикладом елементарної форми політичного маскування послань окупантам. Така форма спротиву не вимагає великих зусиль і має менші ризики, а тому легко підхоплюється іншими людьми й може набувати масового характеру. Водночас деякі мешканці/-ки Херсона вдавалися до прямих словесних ігор з окупантами, попри те що такий спротив є більш небезпечним і вимагає сміливості та інтелектуальних / емоційних розрахунків під час комунікації.
Так, наприклад, робила мешканка Херсона під час розмови з російськими солдатами (записано інтерв’юєр(к)ами "Архіву війни"):
"Коли мені потрібно було вигадати собі прикриття, щоб не співпрацювати з російськими ЗМІ, я сказала, що буду вступати в університет на психолога, щоб надавати людям допомогу. І от цією байкою я дуже довго відбивалася від них – поки не попросили показати документи, що я вчуся на психолога.
Я побачила, що продовжили термін подання документів, і на початку жовтня подала документи та вступила до університету. Під час подачі я стикнулася з провокаторами. Людина почала в черзі до всіх підходити й казати: “Ой, так багато людей стоїть в цій черзі, а де ж ви були, а на що ви сподівалися, але от бачите, як все повернулося – не йдуть [ЗСУ], і не йдуть...”.
Ну і я візьми та й ляпни: “Так, ми сподівалися, що наші скоро прийдуть, а їх нема і нема”. І тут ця людина комусь маше – і до мене підбігають ще чоловіки і кажуть: “А кто для вас наши, а каво ви ждьотє, а ґдє ви ету інформацію бєрьотє, а покажитє докумєнти, а кто вам обєщал, что вас освободят?”. І тут мене замикає, і я кажу: “Пушкін Алєксандр Сєрґєєвіч обєщал”. А вони кажуть: “Як?”. Я кажу: “Ну, помнітє, он пісал:
И долго буду тем любезен я народу,
Что чувства добрые я лирой пробуждал,
Что в мой жестокий век восславил я Свободу
И милость к падшим призывал.
Пушкін СВОБОДУ обєщал”.
Вони на мене дивляться, і один каже: “А я Дубровского чітал...”. А я у відповідь йому: “Молодець, а хто ваш улюблений персонаж?”. Стаж роботи в школі не проп’єш... От я їм одразу і провела уроки... Люди навколо почали реготати, бо вони так напружилися спочатку; думали, що зараз щось нехороше почнеться..."
Апеляція до Пушкіна у відповідь на репліку провокатора є прикладом ускладненого маскування політичного послання, коли вдале жонглювання цитатами російського поета, з одного боку, дало жінці змогу чітко задекларувати свою позицію, а з іншого – уникнути покарання за це, адже рівень завуальованості послання був занадто високим. В ускладненому політичному маскуванні послань ключовий прийом базується на вмінні користуватися натяками, які висловлюють колективну думку, але є надто не прямими для того, щоб стати приводом для покарання.
До того ж небажання героїні цієї історії співпрацювати з російськими ЗМІ (що вилилось у її вступ до університету, під час якого і відбулася розмова про Пушкіна), за Джеймсом Скотом, є прикладом інфраполітики. Інфраполітикою антрополог називав сукупність різноманітних форм повсякденного спротиву: невеликі крадіжки, затягування процесів, ухилення, уникання, анонімний спротив.
Щоб не працювати на росіян, героїня вирішила не прямо демонструвати свою позицію, а уникнути відкритого протистояння і "втекти" до університету, що було цілком дозволено і не могло бути однозначно потрактоване саме як втеча. Тобто це був найбезпечніший спосіб чинити спротив так, щоб не постраждати за це.
Отже, культурний спротив в окупації у відкритій формі був можливим лише на початку – доки не було налагоджено систему покарань. Пізніше, зі збільшенням ризиків – спротив не припинився, але набув завуальованої повсякденної форми, що передбачає набір різноманітних практик саботажу й ухиляння. А також регулярних анонімних щоденних дій із демонстрації своєї культурної ідентичності або ускладнених публічних висловлювань у натяках, що є зрозумілими, але не настільки однозначними, щоб притягнути когось до відповідальності.
Ілюстрація до тексту робили EtchingRoom1 – мистецька група, заснована у 2016 році двома художницями-графіками Крістіною Ярош та Анною Ходьковою. Художниці працюють у техніці офорту, створюють мозаїки та інсталяції.
EtchingRoom1 мали персональні та групові виставки в Україні (Мистецький Арсенал, Артсвіт, Одеський художній музей) і за кордоном (ArtEast Gallery Berlin (Німеччина), Caricature Museum (Австрія), 59 Rivoli (Франція) та інші).
Цей матеріал створено "Архівом війни" за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження" та Фонду "Партнерство задля стійкості України".
