З російського філфаку до Премії Стуса. Тетяна Пилипчук розповідає про вибір ідентичності і спільноту нонконформістів
Серед лавреатів Премії імені Стуса Тетяна Пилипчук – справжнє явище. В попередні роки премію отримували цілком медійні чоловіки – Ахтем Сеітаблаїв, Віталій Портников, Сергій Буковський. Жінка востаннє приймала статуетку премії 8 років тому – 2016 її вручили Олександрі Коваль.
Директорка Харківського літературного музею зазвичай стоїть за лаштунками багатьох мистецьких процесів у своєму місті, але увагою медіа не обмилувана – нема коли. Ось і тепер наше інтервʼю переривається одразу в перші хвилини – Тетяні телефонують із Департаменту культури. Цього разу їй потрібно отримати дозвіл на встановлення артобʼєктів у центрі міста для одного з музейних проєктів. Після чергового дзвінка Тетяна, усміхаючись, додає: "Ось, що таке – бути директоркою".
У січні 2022 року, буквально за місяць до повномасштабного вторгнення, Тетяна Пилипчук очолила Харківський літературний музей. До музею вона потрапила ще студенткою, як відвідувачка, і випадково стала співкураторкою однієї з його виставок. Далі були знайомство з українськими 20-ми, Сергієм Жаданом і "Бу-Ба-Бу", конфлікти з міською владою і спроби закрити музей, розбудова спільноти, здатної його захистити, і, врешті, повномасштабна війна.
УП. Культура поспілкувалася з Тетяною Пилипчук про те, як бути культурною діячкою у воєнному Харкові, хто допомагав літмузею рятувати колекцію і чому потрібно створювати інституції, де українські культурні діячі залежать одне від одного.
Стежте за найважливішими подіями української культури в Telegram i WhatsApp!
Ви прийшли до Харківського літературного музею з факультету російської філології. Як відбувся цей перехід? Як ви усвідомили своє бажання досліджувати українське й опиратися засиллю російської культури в Харкові?
Те, що відбувалося зі мною, дуже добре описав Юрій Шевельов. Щоправда, я прочитала це вже пізніше, на початку нульових, коли вийшли його спогади "Я, мене, мені – і довкруги".
Спочатку йшлося про те, що я люблю літературу. Коли мама питала, чому я не роблю уроки, а постійно читаю, я розуміла, що мені потрібно вибрати таку професію, яка б легалізувала моє бажання читати. Зрозуміло, це філфак. Крім цього, я завжди дуже любила музеї: їхнє вміння масштабувати твою персональну історію, зробити її частиною ширшого процесу, було для мене цінним переживанням.
Тоді я дізналася, що в Харкові є літературний музей. Стало зрозуміло – я люблю музей, люблю літературу – усе склалося. Ми зі Світланою Олешко, нинішньою директоркою театру "Арабески", вирішили сходити до літмузею. На вигляд це був невеликий маєток, зовсім не схожий на музей.
Нас зустріла Ольга Різниченко, яка й досі працює тут провідною фахівчинею, завела в один із офісних кабінетів, де було багато книжок. Я очікувала, що подивлюсь експозицію, як і в будь-якому музеї. Її не було, але Ольга Іванівна почала розповідати про 20-ті роки.
Тоді ця інформація тільки виходила на поверхню і не була очевидною для мене. Не тому що було неможливо дістати ці книжки, а тому що тоді я навіть не дивилася в цьому напрямі.
Я захоплювалася російською літературою, у мене був диплом за творами Достоєвського, а українська література вкладалася в стереотипне уявлення сільської, рустикальної.
20-ті роки стали для мене неймовірним відкриттям. По-перше, зʼявилося відчуття, що весь цей час у школі тебе обманювали. Сама система маргіналізувала українську культуру, робила її провінційною, непрестижною, і я по собі це відчувала. Коли я приймала своє українство, і це ще не було мейнстрімом, мене запитували: "Ви приїхали зі Львова?"
Тоді ж Харківський літмузей готував виставку до століття з дня народження Миколи Хвильового, і Ольга Іванівна зуміла нас зі Світланою залучити в цей процес підготовки до виставки. Вона просто запитала, чи не хочемо ми почитати в бібліотеці видання 20-х років, бо для виставки потрібна інформація, і ми почали це досліджувати.
Спершу ми зі Світланою думали, що просто допомагаємо, але так склалося, що ми стали співкураторками виставки. Це було неймовірне середовище. Я побачила нонконформістів, людей, які випадали з радянського способу мислення. Там же я познайомилась із "Червоною фірою", які теж працювали з цією виставкою.
Уявіть собі оцю безумну молодіжну тусовку, ці всі нові матеріали, музейні предмети, які з'являються тут і зараз, і ти маєш їх ідентифікувати. Культура, яку стирали, формувалася просто на твоїх очах, реконструювалася нашими руками. Це було дуже захопливо!
І тоді ж я дізналася про сучасну українську літературу, про Станіславський феномен і "Бу-Ба-Бу", і це теж сильно підважило уявлення про українську літературу як рустикальну, закриту й законсервовану.
Виходить, що вже у 90-х літмузей організовував виставку про Хвильового і був середовищем проактивних, нестандартних людей. Наскільки взагалі тоді було важко відрізнятися, якщо говорити про музейне середовище Харкова?
Для мене тоді літмузей був атмосферою, де народжувалося щось нове, і бути причетним до цього було важливо. На початку 90-х був сплеск, коли і в політиці, і в різних інституціях, почало працювати багато українських дисидентів, які могли тримати високий градус зацікавлення тим, що забороняли в Радянському Союзі.
Ми думали, що остання імперія назавжди розпалася, коли впала Берлінська стіна, заговорили про радянські злочини, з'явилося те, що було забороненим у Радянському Союзі.
Яким може бути музей, що виникає в такому контексті? Він одразу орієнтується на наші 20-ті роки з гаслом "Геть від Москви! Дайош Європу!", з ідеями позбутися залежності від російської культури та створити самобутню українську.
Колишня працівниця історичного музею, Ірина Григоренко, тоді ще зовсім молода жінка, побачила запит від Спілки письменників про те, що в Харкові має бути літературний музей. Вона захопилася цією ідеєю, і тоді, у 1988 році, його й заснували.
До музею одразу прийшли працювати люди, які хотіли інакше говорити про українську культуру, яку заперечували в Радянському Союзі. Тому від початку музей був нонконформістський, бо працював із таким же матеріалом.
Ви починали з волонтерства, а зараз очолюєте інституцію. У цьому дуже видно силу спільноти та середовища музею, оскільки вони дають можливість цього зростання. Як ви змінювалися впродовж цього шляху, якщо враховувати, що змінювалися й сам Харків, і його ставлення до культури?
Мені було цікаво робити те, що я робила. Мене не зупиняли, не цензурували, не повчали, як треба, а давали змогу розкритися. Я не сприймала це як волонтерство, швидше, за Скороводою, це була "сродна праця".
Цікаво простежити історію музею в контексті історії зміни суспільної думки щодо української культури. Спочатку ця історія була маргінальною.
Так, ми зустрічалися, нам було класно й весело, але на заходи могло прийти всього 30 людей. Поступово ця історія ставала мейнстрімом. Він, зокрема, повʼязаний і з нашими революціями, бо музей був їх активним учасником. Це Революція на граніті, і Помаранчева революція, і Революція гідності.
Музей свідомо обрав бути голосом української культури, яка на той момент була уражена у своїх правах.
У Харківського літмузею завжди було менше можливостей, ніж в інших музеїв міста. Його гірше підтримували, влада постійно говорила нам не лізти в політику. Та ми й не лізли в політику, але, якщо Хвильовий писав "Геть від Москви! Дайош Європу!", ми не робили вибірку з Хвильового так, щоб із нього створити міф, зручний Росії.
У 2014 році контекст узагалі змінився. Ми почали дуже активно співпрацювати з багатьма харківськими митцями, які раніше бачили більше можливостей у Росії, ніж, припустімо, у Берліні, Будапешті чи Відні. В один момент вони почали відмовлятися від пропозицій брати участь у російських виставках, працювати з російськими митцями.
Було усвідомлення того, що Росія – це не брат і не друг, а ворог, і вони постали перед потребою артикулювати свій український вибір, вибір ідентичності. Змінився контекст, і музей став більш видимим, популярним, включив у своє коло не лише проукраїнську бульбашку, а й тих, хто був більше орієнтований на російську культуру.
Як музей зустрів повномасштабне вторгнення? Очевидно, дуже важко тримати у фокусі одночасно декілька процесів, коли йдеться і про евакуацію робіт, і про безпеку працівників, і про те, щоби міркувати, як продовжити свою діяльність.
Офіційно директоркою музею я стала 4 січня. Фактично, пів року я планувала виділити на те, щоб побудувати взаємодію з різними керівними органами. Я тільки починала розбиратися в деталях управлінської системи, щоб музей міг бути ефективним навіть у цих застарілих стандартах і правилах.
З самого початку ми працюємо з такими матеріалами, які дають певні уявлення про Росію, про те, що це за країна, які стосунки між Росією і Україною були весь цей час. Тож ми розуміли, що, по-перше, війна вже триває, а по-друге, що повномасштабне вторгнення неминуче. Хоча мені, чесно кажучи, як і будь-кому, не хотілося вірити в це.
Уперше ми готували колекцію до евакуації в 2014 році, але не вивозили її. Цього разу ми з колегами все ж таки вирішили готуватися. Спершу вторгнення очікували 16 лютого. До цього часу в нас були списки на евакуацію музейних предметів – які в першій черзі, у другій, третій. Ці предмети ми тримали у фондосховищі окремо, щоб їх швидко зібрати, але в нас зовсім не було обладнання, щоб евакуйовувати колекцію.
Це проблема абсолютно всіх музеїв в Україні, не тому що ми не усвідомлювали необхідності мати таке обладнання, а тому що на нього ніколи не виділявся бюджет. Нам цю статтю витрат ніколи не підтримували. Крім цього, обладнання потрібно було десь зберігати, а музею не вистачало для цього місця.
Ми почали думати, як самотужки виготовити спеціальні ящики, але до 16 лютого нічого не встигли. У нас не було ані фінансів, ані інших можливостей, а тому пакували в те, що було під рукою.
Після повномасштабного вторгнення музеї світу надали Україні допомогу, і ми почали отримувати пакувальні матеріали. Зараз наша головна зберігачка вже "перебирає", каже: "Боже, я ніколи навіть не уявляла, що таке буває в музеях".
Це про те, наскільки занедбаною і маргінальною музейна тема була і для нашого суспільства, і для влади. Збереження культурної спадщини не було нормою для нас.
24 лютого, коли Росія почала бомбардування, у Харкові це було сильно чути, і в нашому робочому чатику одразу "понеслося" – усі були готові приїхати до музею, щоб убезпечити нашу колекцію. Ми всі зібралися в музеї, щоб демонтувати експозицію і перемістити спаковану частину музейних предметів до нашого підвалу.
Було багато символічних моментів. Для того, щоб скласти музейні предмети, ми використовували коробки з "Нової пошти", а там був напис "Доставка майбутнього". Ми навіть трохи посміялися: музейні предмети з минулого пакують у ящики з доставкою майбутнього.
Коли пакували книжку Хвильового з експозиції, у нашої співробітниці вона вислизнула з рук. Наче звільнялася з цих експозиційних форм. Це теж було символічно, ми казали: "Так, Миколо Григоровичу, геть від Москви, ми в курсі, памʼятаємо".
Наші співробітники залишилися в музеї (ми обладнали ще один підвал під бомбосховище), особливо ті, які мешкали на Салтівці. А я щодня навідувалася туди, проходячи через усі блокпости, перевірити, чи все добре.
Потім я зрозуміла, що колекцію треба вивозити, бо, якщо навіть не бомба потрапить у музей, то можуть бути доброзичливці, які чекають руского міра й закидають музей "коктейлями молотова".
Спільними з Мінкультом зусиллями ми евакуювали найважливіші музейні предмети. Це полегшує роботу, бо принаймні функцію збереження колекції ми поки виконуємо непогано. Періодично перевіряємо її стан і діджиталізуємо.
Чи долучались інші організації до евакуації колекції?
Якби не наша територіальна оборона та волонтери, нам було би дуже складно. Нам потрібен був транспорт для евакуації, і саму колекцію не можна переміщати без охорони.
Уже тоді всі працівники музею так чи так долучалися до волонтерської діяльності, і в нас уже були свої друзі в територіальній обороні, яких ми забезпечували то шкарпетками, то їжею, то ще чимось. Коли постало питання, що музею потрібна допомога з тим, щоб захистити колекцію, вони погодилися нам допомогти.
Колекцію супроводжувало троє музейних працівників, і ми би не впоралися самостійно. Ми всі були без транспорту, а транспортувати потрібно було величезні ящики. Дорогою ми пояснювали нашим охоронцям, які цінності веземо. Для багатьох це теж було відкриттям, що в музеях справді зберігається весь той досвід, потрібний нам сьогодні, який багато чого пояснює.
Тоді ж виникло розуміння того, що музей не має припиняти свою діяльність. Усі музейні предмети, які ми вивезли, розповідають про історію стосунків України і Росії, про те, які стратегії українці вибирали в цій взаємодії, чим закінчувався цей вибір. Ми мали тримати всю цю інформацію на поверхні й робити так, щоб досвід, який ми зберігаємо, формував нашу нову культурну пам'ять і давав людям можливість обирати ідентичність.
Як із повномасштабною війною змінилася взаємодія музею з владою Харкова? У багатьох усе ж таки змінилося ставлення до культури й розуміння, що вона важлива для збереження себе.
У нас були складні стосунки з владою. За часів, коли місто очолював Геннадій Кернес, музей не був топовою установою. Було таке відчуття, ніби ми зі своїм українським Харковом заважаємо прекрасній картинці успішного Харкова, міста "крепких хозяйственников".
Тому так, було складно, нас не завжди підтримували. Після 2014 року вже коли контекст почав сильно змінюватися і українська тема ставала мейнстрімом, то влада на це реагувала. Не було всебічної підтримки, але принаймні не було тиску. Останній стався в 2016 році, але тоді ми переконали місцеву владу, що музей важливий для міста і здатний себе захистити, бо має за спиною серйозну спільноту. Згодом ми вийшли на проєкт великої реконструкції, і почалися спілкування з владними інституціями, взаємні спроби порозумітися.
У 2022 році в "ЄрміловЦентрі" ми провели щорічну акцію "Ніч музеїв" наживо. До цих акцій ми завжди готували оригінальні програми. Цього разу вибрали тему "Геть від Москви! Дайош Європу!". Мер Харкова Ігор Терехов дуже зрадів цьому гаслу. Памʼятаю, як у 1993 році ми акуратно заходили з цим меседжем 1920-х, намагаючись пояснити, що йдеться насамперед про культуру. Зараз це стало таким мотто, яке нас обʼєднує.
Тоді ж ми провели дискусію "Пушкінопад після ленінопада", де поставили питання нашого ставлення до російської літератури. Тоді ж прозвучала фраза від мера: "Пушкін не винен, що народився Путін", – і ми зрозуміли, в якому напрямі потрібно працювати. Культура може бути способом легалізації російських наративів. Для росії це м'який і начебто безпечний шлях нав'язування своїх ідей. Тому через рік у сквері між памʼятниками Гоголя й Пушкіна ми зробили виставку "Власні назви" – про вулиці в Харкові, названі на честь російських письменників.
Тоді влада сприяла тому, щоб цю виставку провели саме в парку і щоб відбулася ця дискусія. Ідея проєкту полягала не в тому, щоб оцінити творчість російських письменників, іменами яких названі вулиці в Харкові, а показати, що називання вулиць – не стільки про культуру, скільки про політику. Саме так імперія маркувала свої території. Фактично, чи можемо ми вважати власними назви, нав'язані нам?
До нас почали приходити російськомовні люди старшого віку не з бажанням сваритися стосовно того, що вулицю Пушкіна перейменували на вулицю Сковороди, а з бажанням дізнатися, хто такий Сковорода. Ми спостерігали за тим, як кілька літніх людей зайшли подивитися виставку "Власні назви", і одна з них прокоментувала: "Ну дивіться, про Пушкіна нічого ж поганого не сказали, але ж все понятно". Це, мабуть, кращий відгук на цей проєкт.
Музей насправді виконав важливу функцію, вибудувавши такий діалог із громадою. Багато людей після перейменування вулиць не знають, хто це за постаті, чому їх важливо вписати в український контекст, і дуже класно, що культурна інституція якраз уможливлює цю розмову. Наскільки Харківському літмузею важливо вступати в діалог зі своїм відвідувачем?
Однозначно важливо. Ми всім розповідаємо, що музей – це не сховище старих речей, а зберігання досвіду, важливого для громади. Це наша відповідальність вчасно робити видимими ті історії, які сьогодні можуть допомогти якось вирішити потреби громади.
Сьогодні відбувається меморіалізація, і саме від музейних працівників залежить, що з довколишніх предметів стане сміттям, а що набуде певної цінності й представлятиме досвід спільноти в певний час, тобто стане музейним предметом. Потім ці досвіди формують культурну пам'ять, тому з громадою потрібно постійно спілкуватися.
Колись ми визначили для себе, що ми – не власники колекцій чи приміщення. Ми просто фахівці, які оперують цим. І коли до нас приходять відвідувачі, мені подобається говорити, що вони приходять не в гості, а додому. Уявіть собі, що ви вдома зберігаєте сімейний альбом, бо це ваша родинна пам'ять. А в музеї наша колективна пам'ять, фактично, наш спільний сімейний альбом, і ми його зберігаємо. Намагаємося робити так, щоб періодично виникало бажання переглядати всі ці матеріали, згадувати, повертатися до приємної, а іноді й неприємної памʼяті.
Над якими проєктами літмузей працює зараз?
Минулого року, на святкування 300-річчя народження Григорія Сковороди, ми записали музичний альбом SKOVORODANCE на вірші філософа. Це переклади Сергія Жадана й музика Юрія Гуржи в стилі реґі. До повномасштабного вторгнення на ювілей філософа ми планували влаштувати вечірку в саду літмузею – в стилі "саду божественних пісень" Сковороди.
Так вийшло, що вечірка в пам'ять про Григорія Савича перетворилася на музичний альбом, а зараз вийшла платівка. Якраз працюємо над промо ідей Сковороди через цю платівку. Її презентують у багатьох містах, зокрема й у Києві в листопаді.
Ще ми створили виставку "Антитекст" – про знищені в Радянському Союзі тексти української культури. Намагалися показати, що геноцид може відбуватися через нищення культури, простежити механізми такого геноциду. Ми створили німецькомовну версію цієї виставки, яку покажемо в Берліні й Кельні. Потрібно пояснювати іншим наш досвід і те, чому сьогодні ми намагаємося випрацювати певне ставлення до російської культури, як ми проходимо цей шлях.
У межах проєкту "Спадщина. Простір для роботи" ми створили консорціум разом із Мистецьким Арсеналом, фондом "Ізоляція", Одеським національним художнім музеєм для роботи з інституціями, що працюють з ідентичністю і пам'яттю в областях на кордоні з Росією. Ми провели навчальну програму про те, як ці інституції можуть працювати в складному контексті війни, і відібрали 12 організацій, які отримали мінігранти. Вони реалізують їх у своїх областях, а ми допомагаємо їм як ментори.
Наші менті – це музей у Сковородинівці. Вони створюють онлайн-платформу, і її основний меседж – "музей втратив форму, але не втратив зміст". Також працюємо з Капитолівською сільською бібліотекою. Дуже важлива для нас інституція, оскільки вбитий росіянами дитячий письменник Володимир Вакуленко звідси. Історія з його щоденником, що зберігається в літмузеї, – трагічна історія, яка набуває нових сенсів. Ще підтримуємо чугуївський музей Іллі Рєпіна в його пошуках стратегій деколонізації.
У межах цієї ж "Спадщини. Простір для роботи" ми реалізуємо свій проєкт, його робоча назва "Не про Хвильового". Ми хотіли створити якийсь проєкт про Миколу Хвильового, щоб повернути його в Харків не номінально, а як постать, дуже важливу для міста. Але ж пам'ять розповідає не стільки про тих, хто жив до нас, скільки про нас самих. Пам'ять є там, де є любов, щоденна робота й вибір, кого або що пам'ятати, як памʼятати. Тому проєкт отримав назву "Іменем міста".
Ми створили виставку, комікс, фільм, провели літературознавчі зустрічі про Хвильового. У команді проєкту не тільки музейні працівники. Нам важило обʼєднати тих, хто хоче шукати нову мову, якою ми можемо опрацьовувати нашу складну реальність. У цьому проєкті також буде музейний маршрут Харковом. Хочемо показати, що в місті можуть бути не тільки традиційні пам'ятники, а й цікаві артоб'єкти.
Нам усім подобається образ Харкова-залізобетону. Він нагадує щит, захист, фортецю. Для мене Харків більше про ярмарковість, контакт, спілкування, прийняття іншого, і він ніколи не був закритим містом, як фортеця, сам по собі. Він завжди був відкритим до шалених експериментів, тому тут і могли статися наші прекрасні 20-ті – з митцями, які готові були створювати щось абсолютно небувале, самі встановлювали правила й вірили, що вони творці нової української культури. Сьогодні ми перебуваємо приблизно в такій же ситуації, тільки нам трохи легше, бо в нас ще є і їхній досвід.
Напевно, реконструкція, до якої ви готувалися до повномасштабної війни, створювала поле для обговорень про майбутнє музею. Але й зараз літмузей продовжує працювати, попри нестабільний воєнний час, і це надзвичайно, що в нас є змога думати про майбутнє. Яким ви бачите майбутнє Харківського літмузею?
Коли у 2022 році ми з Сергієм Жаданом вирішили започаткувати літературний фестиваль "П'ятий Харків", поговорити про майбутнє міста, це було дуже зухвало, але дуже потрібно. Це був потужний меседж про те, що Харків не просто бореться, не просто вистоїть, а він ще й думає про своє майбутнє. І це майбутнє без зв'язків з Росією, де Харків припиняє бути транзитною зоною між нею та іншим світом.
Концепт п'ятого Харкова ввів Юрій Шевельов, говорячи про майбутнє вільного міста щасливих людей. Ми думали провести фестиваль за три дні, а він триває вже два роки у форматі публіцистичних розмов і мистецьких рефлексій про наш досвід.
Тепер зрозуміло, що нам потрібно продовжувати осмислювати цей досвід, можливо, в дещо інших форматах. Музей не може мислити своє майбутнє без майбутнього міста. Він завжди хотів бачити свою роль для громади Харкова, тому сьогодні поміщає себе в ширший контекст – міста, країни, можливо, і світу.
Ми думаємо про те, що музей може перерости в більшу інституцію. Спочатку ми називали її літературним центром, але довкола музею об'єдналося багато акторів культури, і література почала означати набагато більше, ніж тільки літературу.
Тому ми подумали, що можемо спробувати створити нові моделі культурних інституцій, які будуть ефективними. Такі екосистеми, де нашаровуються багато хороших взаємозв'язків різних гравців та інституцій. Ми всі прагнули бути незалежними, а наступний крок – це хороша взаємозалежність, коли те, що ми можемо робити спільно, може бути набагато цікавішим, потужнішим, ніж наші індивідуальні проєкти, коли ми можемо підсилювати одне одного.
Це дає певну основу, якусь стабільність не просто виживання, а й розвитку, і нам хочеться створити таку екосистему з хорошими взаємозалежностями, де кожен може долучитися зі своєю суперсилою, бути відкритим до ідей іншого, бути зацікавленим у тому, щоб інший реалізувався. Де немає дикої конкуренції, коли ти хочеш бути кращим за рахунок того, що хтось інший гірший. Ні. Тебе підсилює саме те, що інший робить ще краще.
Ми всі мріємо про одне, і кожен заходить зі своєю суперсилою, щоб наша мрія могла здійснитися. Щоб могло статися таке суспільство, якого ми хочемо. Якраз наш проєкт "Іменем міста" саме такий. До нього прийшли люди зі своїми суперсилами: архітектор Віктор Дворніков, художник Костянтин Зоркін, режисер Денис Воронцов, поетка Наталка Маринчак, художник Микола Коломієць, наші музейні працівники – історикиня Тетяна Ігошина, літературний критик Євгеній Стасіневич. Як Костя сказав: "Мені цей проєкт подобається тим, що ми жодного разу не посварилися".
У нашій взаємодії кожен бачив потребу іншого. Тобто я хочу створити своє, і я справді кращий у цьому, але водночас я даю можливість створити щось іншому. Разом це все буде сильніше й цікавіше.
Так культура допоможе Харкову переосмислювати себе й відкидати стереотипні означення на кшталт залізобетону чи фортеці.
Саме так. Культура сама народить образи, які потім відгукнуться більшості. Ось харківський художник Костянтин Зоркін запропонував метафору міста-намиста, тому що місто – це не будинки, не люди, не дерева, не ландшафт. Місто – це звʼязки між усім цим і навіть більше. Це те, що виникає в результаті цих звʼязків. Від нас залежить, якими будуть ці зв'язки: між нами та природою в місті, нами та культурною спадщиною, нами й тими, хто керує цим містом і так далі. Усе це в підсумку дасть ту силу, яку ми називаємо містом.
