Книги, які не зупинити: Україна на Лейпцизькому книжовому ярмарку
Коли цьогоріч ми готували українську програму на Лейпцизьский книжковий ярмарок, мені було трохи страшно. Я долучаюся до формування української програми на німецьких книжкових ярмарках від Goethe-Institut в Україні вже третій рік. А приїжджаю на книжкові ярмарки Німеччини як професійна відвідувачка вже 12 років.
В ці роки я бачила, здається, багато: ярмарки, де роками не було жодної присутності України, де стояли величезні пропагандистські російські стенди, де українські події організовували лише кілька волонтерів — ще до того, як Український інститут книги, спільно з іншими українськими організаціями, почав активно представляти українські стенди на інституційному рівні.
Перший рік української присутності після початку повномасштабного вторгнення Росії був надзвичайно активним та емоційним: зі сльозами, словами підтримки на стенді, людьми які приходили, щоб висловити співчуття та солідарність, але дуже мало знали про Україну. Але емоції з часом вщухають, українські прапори все рідше можна побачити на європейських будівлях, а війна триває.
Тому передбачити, чи буде українська програма в центрі уваги й в цьому році, складно. Але робити все можливе, щоб це сталося, надзвичайно важливо.
Книжковий ярмарок як публічний майданчик завжди непередбачуваний — це зріз суспільства і тисячі людей з абсолютно різними думками. Не так страшно зустріти тих, хто приходить на стенд з чіткими заготовленими тезами: що Україні слід поступитися територіями та людьми, щоб припинити війну, що ми — штучна країна.
З такими хоча б зрозуміло, як вести розмову. Хоча, насправді, часто це не має сенсу, бо така публіка приходить не для дискусії, а швидше, щоб подивитися на реакцію і потім швидко втекти. Але страшно побачити відстороненість і втому від України. Страшно, що цій публіці в святковій метушні найбільшого літературного фестивалю Європи просто буде не до війни.
Ми часто говоримо, що нам потрібно дуже багато розповідати про себе в світлі, яке для німецької публіки поки ще незвичне, перевідкривати країну, яку вони роками бачили в тіні імперії, її потенціал, показувати обличчя людей, які саме зараз роблять історію.
Але ця втома може бути цілком побутовою, бо десь теми подій простіші та звичніші. Це можна відчути, коли хтось питає: "Як там у вас?" — і ти відповідаєш, що війна триває, міста руйнуються, люди гинуть, але по очах бачиш, що людина вже пішла далі в свій світ книжкового свята, і думає, як ввічливо пошвидше закінчити розмову та зникнути. Бо попереду п'ять величезних залів з книжками, сотні подій, автограф-сесії, інстаграмні стенди, косплеєри. А тут ти зі своїми розмовами про війну.
Цей книжковий ярмарок — настільки яскрава подія, що складно уявити собі, що десь не так далеко, прямо зараз люди борються за своє виживання.
Мені страшно було думати, що наші колеги — видавці, автори та авторки, перекладачі, правозахисники, люди, для яких кожна така адвокаційна поїздка є значною витратою особистого та емоційного ресурсу, можуть зіткнутися з байдужістю. Адже Лейпцизький книжковий ярмарок - це роками виплекана традиція саме "читацького ярмарку", це завжди про вибір читача, його зацікавленість - ти можеш написати хороші релізи, залучити медіа, неймовірних спікерів, але якщо суспільство раптом захоче свята, а не чути про війну, з цим складно буде щось зробити.
З іншого боку, публічна увага в Німеччині завжди впливає на суспільну думку, яка, в свою чергу, визначає політичні рішення. Тому не бути там, не бути видимими — це означає втратити шанс бути почутими на всіх рівнях.
В цьому році страхи не справдилися. Лейпциг побив свій рекорд по відвідувачах, і здається, що український стенд також. Вже в перший день, о 10:15, коли частина читачів ще не встигла пройти через тисняву на вході, український стенд був вже заповнений. Усі інші події збирали теж велику кількість людей. Колега зі стенду країни-гостя — Норвегії, який був навпроти, пожартувала, що по кількості відвідувачів на стенді не завжди зрозуміло, хто саме тут країна - гість.
Українських авторів та авторок запрошували не лише на спеціальну українську сцену (до речі, власну сцену мають лише кілька стендів на ярмарку): українці виступали на стендах Румунії, на подіях Франції, на центральних сценах ярмарку.
На виступах Максима Буткевича я бачила людей, які писала за ним цитати в паперові зошити. Павло Казарін, Ірина Цілик, Катерина Міхаліцина, Оксана Забужко, Станіслав Асєєв, Галина Петросаняк, Катерина Ботанова, Наталка Сняданко, всі інші спікерки та спікери — хочеться постійно дякувати цим людям, які розуміють, як говорити з іноземною публікою, щоб розмова була щирою, відкритою, але в той же час — дуже дорослою.
Тамара Горіха Зерня порадила німецьким читачам дізнатися, де знаходиться найближчий бункер, і пройти курси першої допомоги. Німецька публіка сприйняла ці поради стійко, хоча й трохи здригнулася. Загалом було помітно, що публіка дуже сконцентровано та уважно слухає та залишається від початку події до кінця, що не завжди типово для подій ярмарку.
Добре для нас, що за три роки навколо української програми сформувалось коло німецьких інтелектуалів, журналістів, авторів та авторок, які приходять на український майданчик говорити публічно на теми, які хвилюють німецьку публіку. Важливо не забувати, що ми маємо не лише говорити між собою, а й відповідати на питання, які цікавлять німецького читача, але про які ми іноді навіть не здогадуємось. Часто ми думаємо, що в Німеччині знають про Україну більше, ніж це є насправді.
Знати будуть більше, якщо буде більше книг. Рік тому до мене підійшов німецький учитель, який сказав, що в його класі є українські діти, і йому соромно, що він так мало знає про Україну, її історію та не читав ще жодного з сучасних авторів та авторок. Він попросив порадити якісь книги, я показала йому кілька видань прямо на стенді, і пообіцяла після ярмарку зібрати список, з чого йому варто почати.
Список вийшов чималий, і було відчуття, що ще два роки до цього, певно, не вийшло б зробити переконливий список з книгами, які б пояснили шкільному німецькому вчителю, чому Україна постійно бореться за своє виживання, державність і культуру. Але це був момент, коли я подумала, що нехай це й дуже базовий запит, але поступово ці зернятка роботи величезної кількості людей, які назовні говорять про Україну, культуру, життя, проростають. Публіка вже не просто ситуативно приходить на стенд, щоб виразити свою солідарність — вона справді хоче дізнаватися більше про Україну.
Цього року я заздалегідь підготувала список нових перекладів. І він виявився вже набагато довшим (чому маємо подякувати вмотивованості 3-4 німецьких видавництв, а також програмам підтримки перекладів, як наприклад, Translate Ukraine від Українського інституту книги чи від програми House of Europe).
Крім того, виникла ідея продавати переклади книг прямо на стенді, яку реалізувала наша колега, волонтерка та перекладачка Ганна Гнєдкова. Книги розкуповували на очах. Наклади німецького перекладу книги "Мустафа Джемілєв" Аліма Алієва та Севгіль Мусаєвої розкупили ще до закінчення ярмарку. Часто читачі приходили з конкретними запитами та іменами авторів, чиї інтерв'ю вони, наприклад, читали в німецьких медіа.
Зараз після ярмарку я думаю, що цього страху втратити публічну увагу до української тематики не має бути. Ми маємо працювати нам тим, щоб фокус на Україні не був залежним від емоцій в іншому суспільстві, а став частиною традиції, де українська програма — це яскраво, релевантно, щиро, і без неї неможливий європейський публічний дискурс.
Книжковий ярмарок – це не кінцева точка програми, а механізм, що запускає масштабні процеси на майбутнє. Для цього українським організаторам потрібно мати можливість й надалі вибудовувати послідовну взаємодію з подієвими майданчиками, іншими національними стендами, видавцями, перекладачами, німецькими медіа. Це місяці підготовки, координації між різними організаціями (а в цьому році програму робили Goethe-Institut в Україні, Український інститут книги, Український інститут, Мистецький Арсенал, німецька Федеральна агенція політичної освіти, спілка німецьких перекладачів з української мови translit eV).
І, звісно, ці процеси потребують сталого фінансування. В цьому році сцену, стенд та більшу частину програми профінансувала німецька сторона, за що наша велика вдячність місту Лейпциг, землі Саксонія та Уповноваженій по питаннях медіа та культури, також Федеральній агенції політичної освіти в Німеччині.
Україна обов'язково має бути присутня на Лейпцизькому книжковому ярмарку і надалі. Хочеться вірити, що якщо ми запустимо цей механізм, його вже буде неможливо зупинити.
Марія Шубчик, керівниця комунікаційного відділу Goethe-Institut в Україні, співкоординаторка української програми на Лейпцизькому книжковому ярмарку.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
