"Нєнавіжу етіх украінцев". Стрічку "Мирні люди" з перехопленими розмовами окупантів нарешті показують в Україні
"Што ми дєлаєм? Убіваєм гражданскіх дєтєй. – Нєт. Ви не убіваєте гражданскіх дєтєй. Ви фашистов убіваєтє".
Цей та інші фрагменти телефонних розмов між російськими окупантами та їхніми родичами увійшли до документального фільму "Мирні люди". Після резонансних показів у Європі стрічку нарешті показали в Україні – вона відкривала Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. А 29 серпня вийде в широкий український прокат.
Для того, щоб створити кіноісторію про те, яким дегуманізованим і просякнутим насильством є все російське суспільство, а не лише його керманичі, режисерка Оксана Карпович дослідила 31 годину записів телефонних прослуховувань російських військових, яке здійснювала СБУ.
На відео півторагодинний фільм показує жахливі наслідки російського вторгнення – понівечені домівки українців, їхні спроби захиститись і чинити опір. Оксана з командою знімали на деокупованій Київщині, Миколаївщині та Харківщині. Кожен кадр фільму – це порівняння двох реальностей: реальності жертв і реальності катів.
"Мирні люди" створені у копродукції Канади, Франції та України. Бюджет фільму становить 611 тисяч євро. При цьому частка України склала 10% і це – не державне фінансування.
Журналістка УП.Культура Марія Кабацій відвідала українську прем’єру і поговорила з Оксаною Карпович про ідею фільму та про сприйняття його європейськими глядачами.
– Перед прем'єрою на відкритті фестивалю ви сказали, що це особливо хвилюючий показ, бо він відбувається вдома. Хочу спитати вже після показу, яким він для вас був, які були емоції після того, як ви показали вдома свій фільм?
– Для мене вперше в моїй кар'єрі такого рівня подія. Мій попередній фільм також брав участь у фестивалі [Docudays UA] у 2020 році, але це було під час пандемії Covid-19, тому все відбувалося онлайн. Тож не відчувалося так, як зараз. Це вперше я можу показати свою роботу такій великій кількості людей одночасно в рідному кінотеатрі. Тому дійсно це хвилююче. І зараз я відчуваю полегшення, що це сталося.
Я переповнена почуттями вдячності за те, що це все взагалі можливо. Мені досі здається дивом, що це відбувається під час війни, що ми можемо збиратися, показувати й обговорювати кіно в такий складний час. Це диво українського суспільства.
Коли ми говоримо зараз, відбувається перший глядацький показ. Бо показ відкриття був серед гостей фестивалю, колег і режисерів. А зараз це публіка, яка купує квитки, і я чекаю з нетерпінням обговорення, які будуть запитання, чи вони будуть відрізнятися від тих, які я чула на міжнародних фестивалях за кордоном.
– Якраз хочу поговорити про його світову прем'єру в Берліні. Я дивилася короткий ролик на Deutcshe Welle, там у людей після показу питали: як вам фільм? І здебільшого німці розповідали, що їх шокувала не стільки жорстокість російських військових, як жорстокість їхніх мам, доньок, сестер. Хочу у вас спитати, яким було оцей Q&A після цього показу? Що у вас там запитували ці перші глядачі?
– Якщо чесно, зараз не згадаю. Тому що після Берлінале було дуже багато показів, і для мене Берлінале був великим стресом.
Але питання зазвичай повторюються. Були питання стосовно історії України, іноді запитують і такі речі. Все-таки німецька публіка доволі освічена і добре розуміє контекст східної Європи. Було цікаве запитання стосовно російської мови. Глядачка, німкеня, яка вивчає російську, сказала, що для неї досі залишається феноменом, наскільки ця мова сама по собі агресивна. І вона запитувала мою думку про це.
Були запитання, звичайно, стосовно автентичності записів. Це запитання звичні, я до них загалом готова і розумію, що в епоху дезінформації, такого масиву інформації, люди надзвичайно хвилюються. Тому питання автентичності, правдивості того, що вони чують, їх турбують. Вони хочуть знати, чи те, що вони бачать, чують, відповідає дійсності. Тому ці питання звучали в Берліні й звучать будь-де.
– Тоді в Берліні ви зізналися УП.Культура, що вас обурило, що про ваш фільм розповідали, цитуючи допис російської критикині у ФБ.
– Зараз я вже спокійніше ставлюся до того, що відбулося. Що мене тоді вразило? Вона насправді написала позитивний відгук і навела в ньому низку буцімто цитат з фільму. Але коли я їх прочитала, зрозуміла, що це не цитати, бо я знаю цей фільм напам'ять. Це були парафрази, тож вона подавала діалог, а насправді суміш з декількох діалогів.
Коли люди почали масово перепощувати те, що не є насправді навіть цитатами, це був ефект зіпсованого телефону. Чому мене це зачепило? Тому що, знову ж таки, це стосується питання правдивості.
Ми провели шість місяців, обираючи кожен рядок, кожну фразу, їхній порядок у фільмі. І коли це бездумно просто почало перепощуватися, мені здалося, що це зашкодить нашому фільму. Тому така емоційна моя була реакція.
– Я пам'ятаю ці перехоплення, бо як журналістка їх чула, коли СБУ їх починала викладати. Це був просто шок, це неможливо було слухати. Тому хочу спитати: як ви вирішили зробити з цих матеріалів фільм? Чи була у вас потреба звертатися до СБУ за більшою кількістю записів? Загалом скільки годин матеріалу довелося прослухати?
– У нас була приблизно 31 година матеріалу, він весь з відкритого доступу. За винятком однієї години аудіо, яке ми отримали від ГУР вже наприкінці монтажу. Ми зверталися до спецслужб, до СБУ, щоб отримати ексклюзивний, не опублікований матеріал. Мене також цікавив матеріал не різаний. Тому що те, що публікує СБУ, це фрагменти.
Ми зверталися, але отримали відмову і пояснення, що цей матеріал використовується у розслідуванні воєнних злочинів і його не можуть просто так роздавати.
З іншого боку, іноземні журналісти отримали ексклюзивний матеріал, наскільки я знаю. The New York Times робили великий мультимедійний проект, де повідомили, що прослухали дуже багато ексклюзивного матеріалу і ось на його базі зроблено цей проект. І мені прикро, що до мене як до документалістки була недовіра.
Зараз я думаю, що, напевно, все на краще. Те, що я працювала з матеріалом винятково з відкритого доступу, дало мені свободу. Тобто я не мала жодної угоди, жодного впливу і могла робити висловлювання, яке хотіла зробити.
Ідея прийшла, коли я була в березні тут, у Києві. Був короткий період на початку вторгнення, коли я перебувала в безпеці у центральній Україні, але 8 березня я повернулася в Київ і працювала продюсеркою з міжнародними журналістами. Тоді комендантська година дуже рано починалася, Київ був під постійними обстрілами росіян, вони стояли надзвичайно близько до Києва, фактично, ми і вдень, і вночі чули вибухи. І їздили на місця, де ставалися ці обстріли.
І у вільний час, якого в мене було дуже мало, тому що навіть у комендантську годину в готелі ми продовжували працювати, робили новини з балкону, я знаходила сили слухати ці перехоплення. Я не пам'ятаю, які з них я почула першими. Але мені здавалося, що це був неймовірно цікавий матеріал.
Загалом я як кінорежисерка люблю працювати з усними історіями. Я люблю історії звичайних людей. І в цьому випадку в мене було відчуття, що росіяни мені приватно увечері дають коментар про те, що вони роблять і що я слухаю свого роду подкаст чи радіоп'єсу. Цей досвід – слухати і не бачити – надзвичайно інтимний. Він значно інтимніший, ніж коли ми бачимо відео. Голос справляє ефект близькості. У мене було постійне відчуття, що я свідка дуже приватних розмов.
Ефект цієї близькості, текстури цих голосів – часто вони говорили тихо, щоб не чули інші солдати – був надзвичайно цікавий. Ну і, звичайно, зміст. Мені здалося, що це матеріал, з яким обов'язково потрібно щось робити.
– Перейдемо до іншої складової кіно – відео. Ви, по суті, позбавили себе можливості показувати своїх "героїв". Тобто ви не можете їх показувати і вам треба щось водночас показувати. Як обирали відеоряд? Яке завдання ви ставили перед Крістофером (оператор стрічки Крістофер Нанн)?
– Візуальна складова фільму повинна була відтворити мій досвід війни. Перші тижні вторгнення для мене якраз репрезентуються в такому тихому спогляданні за наслідками. За наслідками атак, окупації.
Це, з одного боку, дуже проста ідея, з іншого – в контексті війни і зйомок документального кіно її насправді не дуже просто реалізувати. Тому що статичність потребує часу. Часу, як мінімум, встановити штатив, встановити камеру. Спостереження випадкові, але вони водночас потребують концентрації, уваги, часу, організованості. І цей підхід, коли ми не бігаємо з камерою, надзвичайно складний, коли ми говоримо про війну. Тому що коли світ перевернутий з ніг на голову і все в хаосі, особливо чим ближче ми наближаємося до місця бойових дій, ця статичність вимагає надзвичайного терпіння.
Зараз, коли я передивляюся фільм, то радію, що ми обрали такий шлях. Для мене ця статичність на певному внутрішньому рівні також означала опір: не тікати, а стояти. Стояти і терпляче витримувати біль, витримувати хаос.
Тобто ми одразу зрозуміли, що статичність буде першочерговим підходом до наших зображень. Далі я хотіла концентруватися на широких планах, не дуже наближатися до людей. Мені хотілося створити певну безпечну відстань від того, що ми показуємо. Безпечну передусім для тих, кого ми показуємо.
Мені завжди неприємно лізти до когось дуже близько, це не мій підхід. Мені здається, що є певна комфортна відстань, яка виражає повагу команди до того, кого ми знімаємо. Для мене вона важлива. І це те, що ми обговорювали.
А насправді це природно присутнє в роботах Кріса. Ми з ним давно співпрацюємо, я знаю дуже добре його роботи як фотографа. Наша дружба і творча співпраця почалася з мого відкриття його фотографій в Україні. Це людина, яка завжди працює надзвичайно етично, для якої етика понад усе. І здається, ця етичність якраз виражається в такому м'якому і дещо віддаленому підході до того, що і кого ми знімаємо. Цим я пояснюю інший елемент нашого візуального матеріалу: цю відстань і широту планів.
Далі важливо було відтворити рух у фільмі. Ідея руху через країну, знову ж таки, з одного боку репрезентує мою подорож через Україну 24 лютого. Я здійснила подорож з Краматорська через Харків у центральну Україну, вона тривала 24 години. І побачила, як буквально за одну добу наша країна і географічний простір змінився і одразу став маркований війною. Цей рух у пошуку безпеки чи рух невідомо куди для мене був надзвичайно знаковим. Він справив на мене неймовірне враження, і хотілося його відтворити у фільмі.
Але одночасно цей рух також є алегорією руху окупантів. Тому що те, що ми спостерігаємо в Україні, для нас це вторгнення, з погляду Росії – це експансія, продовження їхнього простору завдяки захопленню нашого. І ось цей рух, набирання, накопичення цих кілометрів теж репрезентований через ці кадри, які ми відзняли в машині.
– Я б хотіла сказати, що Крістофер великий знавець України і Донбасу, зокрема, бо він давно працює в Україні. Пам'ятаю, як в 2017 році, я писала про його поранення після обстрілу. Тому, гадаю, у вас з ним не було проблем із локаціями. Втім, багато з них в кадрі важко впізнати. Я побачила Київщину, а де ще ви знімали?
– Ми знімали на Київщині, Миколаївщині до і після контрнаступу на Харківщині. На Донеччині. коли ділянка між Ізюмом і Донецькою областю була звільнена, ми змогли там проїхати, хоча тоді ще доступ був дуже обмежений до цих місць.
Стосовно Кріса. Нещодавно він сказав, що цей фільм – результат його роботи останніх 8-10 років. Що у "Мирних людях" немає жодного зображення, яке б він не зробив раніше. Тобто це все оригінальні зображення, але це бачення, яке ми відтворюємо, є результатом спостереження і його близьких стосунків з Україною протягом дуже багатьох років.
– Мстислав Чернов, який здобув для України Оскар за "20 днів у Маріуполі", розповідав, що мав низку показів у різних офіційних установах в США, Європі. Ви вже три місяці показуєте фільм по різних країнах, тож чи були у вас такі покази, і якщо не було, чи вони плануються взагалі?
– У нас із таких значущих був показ фрагмента на засіданні ООН в Нью-Йорку. Представник України в ООН був на показі фільму в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, і згодом зробив запит, щоб показати фрагмент на засіданні.
Зараз запрошення часто надходять від посольств в різних країнах. І ми, звичайно, відкриті до цього. Університети також. Ось буквально через місяць буде три покази в університетах Німеччини. Також ми мали показ у Колумбійському університеті, на конференції з вивчення східної Європи.
Насправді наша подорож, я сподіваюся, тільки почалася, і ми ще матимемо запрошення.
– Зараз для документалістики складаються такі умови "ідеального шторму". Через відсутність бюджетів на ігрове кіно вона виходить на передній план. Як документалістам найкраще скористатися цією ситуацією?
– Але ж ми і користаємося, мені здається. З одного боку, ми в ситуації, коли не можемо багато чого робити. По-перше, немає коштів. По-друге, дуже складна ситуація стосунків з Держкіно. Але я спостерігаю за колегами – всі активно і важко працюють.
Мені здається, що це пов'язано загалом з природою документального кіно. Воно не потребує великих бюджетів. Хороший фільм може насправді зробити будь-хто. Не потрібно багато ресурсів, він не потребує залученості великої кількості людей. Тобто це такий жанр кіно і мистецтва загалом, який можна дійсно створити якісно за наявності невеликих ресурсів.
Однак, не можна недооцінювати його. Він має величезну силу впливу і це дуже часто титанічна праця. Якщо є бюджет, він тільки допомагає, але все-таки є певна свобода в документалістиці. Документальне кіно також може бути реактивним. Тобто це кіно, яке за своєю суттю завжди реагує на те, що відбувається, і не чекає роками чи не відкладає час на написання сценаріїв чи кастинги.
Але документальне кіно також дуже різне. Зараз цікаве відбувається з нашим фільмом: ми показуємо його на різних фестивалях, але ще й у різних секціях. Одночасно потрапляємо в конкурси з ігровим кіно. У секції, які показують більш мистецьке кіно або навпаки – більш сфокусоване на правах людини, на політиці… Тобто ми якимось чином охопили дуже великий спектр можливих ділянок кіно загалом, і це мене неймовірно радує.
Скажімо, на фестивалі в Буенос-Айресі ми змагалися з ігровим кіно й отримали приз за найкращу режисуру.
– Нещодавно закінчився Каннський кінофестиваль. З України там не було жодного режисера, жодного фільму. Натомість там був фільм "Вторгнення" Сергія Лозниці, до якого неоднозначне зараз ставлення. На вашу думку, що треба робити документалістам, кіноспільноті чи, можливо, тому ж таки Держкіно, щоб було чутно найперше наш голос на таких майданчиках?
– Мене радує, що в нас прем'єра була в Берліні, а не в Каннах. Коли ми готували фільм, то обговорювали ідеальні сценарії, де би ми хотіли показати його, де він отримав би найкращу увагу і підтримку, і був би зрозумілий публіці. І тоді ми всі обрали Берлінале як майданчик, де цей фільм оцінять.
Я особисто не маю трепетного ставлення до Канн. Але загалом не байдуже за наші голоси в цілому. У мене немає відчуття, що нас не чують, не бачать… І те, що один рік в Каннах не був наш фільм…
Ну, Сергій Лозниця все ще український режисер, і насправді добре, що цей фільм там був. Інша справа – його позиція. Я ще не бачила його фільм, але наскільки чую і читаю рев'ю, нічого злого для України в цьому фільмі немає.
Ми маємо побачити його, треба дивитися. Навіть російське кіно треба дивитися. Зараз всі відмовляються повністю від російського продукту. Але як ми повинні знати, з ким маємо справу, як можемо відповідати належним чином, якщо абсолютно перестанемо вивчати, що відбувається в них. Я вважаю, що треба подовжувати дивитися дуже критично російське кіно також. Інша справа, це емоційно надзвичайно тригерить, і це може бути певним чином навіть травматично.
Працюючи над фільмом, я не мала часу. Але зараз у вільний час я відкрита до перегляду російського кіно, і я його дивлюся так, як слухала перехоплення. Як дослідження. Я так само зараз можу перечитувати російську літературу, з такої ж самої позиції.
– Тобто ви пропонуєте все ж вивчати це, але з іншою оптикою.
– Звичайно. Ця оптика настільки вже змінена. Мені зараз надзвичайно було би цікаво перечитати твори, які я читала в школі. Того самого Достоєвського, Платонова. Знаю, що сьогодні настільки інакше це прочитаю, ці голоси настільки інакше для мене будуть звучати…
З іншого боку, хто, як не ми, зараз пояснить світу про цю літературу і ці фільми? Росіяни ж не пояснять самі. Тобто ми насправді, як на мене, в привілейованій позиції, коли, розуміючи мову, розуміючи культуру, можемо її тепер з нашої антиімперіалістської, антиколоніалістської позиції пояснити світу. І наше володіння і розуміння російської мови ми повинні використовувати як інструмент.
Тому що росіяни ніколи цього не зроблять. А ми фактично єдині, хто може правдиво пояснити світу російську культуру. Це, власне, те, що я роблю у фільмі. Певним чином я собі так пояснювала, що роблю величезну послугу російському суспільству, створюючи справжні їхні портрети. Бо в них немає сміливості таке зробити.
