"Це схоже на загальнонаціональний катарсис": Олена Грозовська підсумовує роботу виставки про Аллу Горську "Боривітер"
До фіналу виставки "Боривітер" в Українському домі залишається два дні. Першу ретроспективу мисткині-шістдесятниці Алли Горської відкрили 14 березня, і за попередніми підрахунками її вже відвідали понад 40 тисяч людей.
"Складно вигадати краще місце для цього масштабного проєкту", – говорить співкураторка виставки, галеристка та мисткиня Олена Грозовська. Напередодні фінісажу вона поділилась з УП.Культура своїми спостереженнями і планами на продовження проєкту.
Те, що постать Алли Горської – непересічної мисткині і однієї з активних фігур українського дисидентського руху – цікавить багатьох українців, не було новиною для Олени Грозовської, галеристки, яка давно і системно працює з доробком українського радянського мистецтва у своїй київській галереї "Дукат".
Але те, що ретроспективний проєкт "Боривітер" в Українському домі спричинить аж такий ажіотаж, було справді неочікувано.
"Її відвідують сенсаційно! Я би сказала, це схоже на певний загальнонаціональний катарсис. Маси людей читають таймлайн, що розповідає про біографію Алли Горської в історичному контексті того часу, і я не думала, що це буде настільки затребуваним", – зізнається Грозовська.
Тож, в останній тиждень роботи виставки кураторська команда влаштувала "Борифест" – фестиваль, натхненний постаттю Алли Горської та величезним інтересом до неї. У програмі – кураторські екскурсії, камерна опера про Стуса, хореографічний перформанс, публічні інтервʼю з Оксаною Забужко та онукою Горської Оленою Зарецькою.
Проєкт "Боривітер" зібрав понад 100 робіт Горської з 10 музеїв і приватних колекцій. Серед них – Національний художній музей, Національний музей імені Шептицького у Львові, Музей шістдесятництва, Музей літератури, Національний музей декоративного мистецтва.
Олена Грозовська розповідає, що одне із завдань виставки в Українському домі – показати Аллу Горську не лише як дисидентку, але і як мисткиню: "Ми вперше демонструємо таку кількість робіт на виставці. Це дуже важливо, оскільки Горська як мисткиня є недооціненою. Досі про неї більше знають як про дисидентку й менше як про художницю".
На виставці – натовпи людей різного віку. І так щодня, незважаючи на те, чи це будній день, чи вихідний.
Таймлайн, згаданий кураторкою, займає чільне місце на одній зі стін Українського дому. На ньому історичні події перемежовуються з біографічними фактами з життя Алли Горської, що допомагає побачити Україну частиною світу, її включеність у тогочасні політичні та мистецькі ідеї.
Тож, каже Грозовська, це виставка і справді не лише про мистецтво, а й про те, щоб показати відвідувачам тяглість історичних процесів, які розвиваються і в сьогоденні:
"Це розповідь про недооцінене покоління, бо тільки зараз приходить усвідомлення того, наскільки воно важливим є в нашій історії і як ті події резонують із сьогоденням. У нас є Розстріляне відродження, 60-ті роки – про задушене відродження, бо їх репресували, засуджували на великі строки, знищували. Сьогодні відродження розбомблене. Люди, які приходять на виставку, відчувають, що це все і про них".
Розвиток горизонтальної мережі людської підтримки і солідарності – ще одна складова цього проєкту, яка відгукується сьогодні українцям. "Шістдесятники встигли створити мережу людської солідарності, яка стала основою громадянського суспільства. Ці звʼязки працюють і досі. Коли ти читаєш, як вони подорожують із Києва до Львова, знаючи, до кого їм потрібно звернутися в різних поїздках, – це все відбувається, як зараз. Їхнє покоління відіграє дуже важливу роль наприкінці 80-х, під час здобуття незалежності. Той самий дисидент Левко Лукʼяненко стане автором Акта проголошення незалежності України", – розповідає кураторка.
Під час розмови Олена Грозовська проводить чимало паралелей між шістдесятниками й сучасниками. Це відчувається і у виставкових залах, де, читаючи про злочини радянської влади й спротив творчої інтелігенції, упізнаєш у цьому сучасні спроби Росії знищити українців і нашу культуру.
"Для мене відкриттям було відчуття спорідненості з шістдесятниками й того, що ця історія має тяглість. Зло, яке вбило Горську, не було засудженим після розпаду Радянського Союзу й повернулося у вигляді страшної війни. Історія спротиву триває. Биківня – це ті самі страшні речі, які ми віднаходимо на деокупованих територіях", – коментує Грозовська.
Шістдесятники й громадськість, яка їх підтримала, зробили так, щоби злочини в Биківні не можна було замовчати. Завдяки цьому наприкінці 80-х вдалося створити комісію, яка визнала розстріляних і похованих в масових могилах там злочином НКВС, а не німців, як про це говорили десятиліттями.
Арт-фундація "Дукат" давно досліджує і показує творчість художників-шістдесятників. Тут відбувались виставки графіка Ернеста Коткова, монументаліста Валерія Ламаха, живописців Анатолія Лимарєва та Бориса Плаксія.
У 2017 році в "Дукаті" було представлено й виставку Горської. Команда галереї тривалий час спілкувалася з сином Алли, Олексієм Зарецьким, і досі спілкується з онукою Горської Оленою, яка є співкураторкою виставки в Українському домі.
"Ми створили електронний архів неофіційного українського мистецтва – UU Archive (Ukrainian Unofficial), він існує вже кілька років. Там ми зібрали свідчення, архівні матеріали, фотографії робіт художників цього кола нонконформістів. Ця тема надважлива, бо вони були виключені з офіційного художнього процесу в 60-ті. А коли почалася перебудова, музеї через кризу і брак коштів не змогли придбати їхні роботи в колекції. Однак виявляється, що сьогодні творчість шістдесятників навіть більш суголосна сьогоденню, ніж, наприклад, творчість художників дев'яностих", – розповідає Олена Грозовська.
Серед "загублених" шістдесятників Олена також називає живописця Анатолія Лимарєва, який працював з Аллою Горською над оздобленням музею в Краснодоні; Бориса Плаксія, що отримав Шевченківську премію у 2007 році; Федора Тетянича, виставку якого команда "Дукату" й Національного художнього музею готували незадовго до повномасштабного вторгнення.
"Насправді належить відкрити ще багато імен і багато творів. Ідея створити виставку про Горську виникла дуже давно. Врешті ми запропонували її Українському дому, і їхня команда одразу відгукнулася", – ділиться Олена й додає, що їхня співпраця рухалася дуже швидко.
Здається, що оповідь про Аллу Горську органічно вписується в мармуровий простір пізнорадянського архітектурного стилю колишнього музею Леніна на тепер Європейській площі Києва. Проте Олена називає Український дім "складним майданчиком" через його будову:
"Він побудований колами, які не дозволяють вести хронологічно послідовну оповідь. Тому треба було вибрати окремі теми й зрозуміти, як вони поєднуватимуться між собою. Ми попрацювали з цим простором, відчули, які лейтмотиви і де мають відбуватися, як скомпонувати текст із зображенням, яка послідовність оповіді мусить бути".
Є кілька речей, які обʼєднують усі виставкові зали. Зокрема, це аудіовізуальна інсталяція сучасних художників Олексія Сая, Миколи Марусика й Олександра Кохановського, присвячена зруйнованому в 1964 році вітражу Горської "Шевченко. Мати". Друге – замальовки й рукописи з щоденників Горської, надруковані на прозорих тканинах. І, звісно, кількаметровий птах, надрукований на прозорій тканині й розміщений в атріумі. Дизайном виставки займалася Даша Подольцева.
"Найскладніші зали – про вбивство Горської та Биківню. Там майже немає робіт, окрім однієї, авторства Аліси Забой, присвяченої вбивству художниці. Решта – це документи, відео, фотографії", – пояснює Олена.
Чимало відкриттів у період підготовки виставки Грозовська зробила, досліджуючи щоденники художниці: "Я багато працювала з ними в Музеї літератури, і це дуже цікавий процес. За щоденниками можна простежити, з чого складається художня мова мисткині, хто з її колег є для неї є дороговказом. Вона пише про художниць Ганну Собачко-Шостак, Марію Примаченко, полемізує з бойчукістами.
Масштаб її особистості вражає, у ній поєднуються велика кількість інтересів. При цьому вона стає надзвичайно важливою постаттю в темах, які будуть базовими в мистецтві та житті ХХ сторіччя, зокрема тема памʼяті".
Більшість монументальних робіт Алли Горської нині опинилися в окупації. Їхня доля або невідома, або вони вже знищені. Це Маріуполь, Донецьк, Луганська область.
"Ми говоримо про те, як важливо зберігати ті речі, які в нас є зараз. Наприклад, її єдина київська робота "Вітер" зараз перебуває не в дуже доброму стані, і ми не знаємо, яка її доля, що буде з приміщенням цього ресторану. Але це скарб, і ми маємо усвідомлювати це", – коментує Олена.
Через це Олена наголошує на тому, що після перемоги виставку "Боривітер" треба обовʼязково везти в міста на сході України, де й працювала Алла Горська. "Але треба думати над тим, як переформатувати виставку, яким чином подавати цю інформацію в різних містах, і це також залежить від можливостей експозиційного простору".
Олена Грозовська говорить і про те, що "Боривітер" надзвичайно доречний за кордоном, проте виставку в інших країнах буде непросто представити, бо доведеться пояснювати багато українського контексту.
Олена зізнається, що кураторській групі знадобиться час на "видихнути", адже виставка справді мала неабиякий масштаб і залучила багато людей. Водночас вона стала каталізатором для наступних проєктів, серед яких – книжка про мисткиню.
"Спочатку ми задумували створити каталог виставки, але в процесі змінили цю ідею. Тепер це буде своєрідна арт-монографія зі статтями мистецтвознавців, істориків, суголосних темам виставки. У книжці будуть фотографії робіт Горської, багато архівних матеріалів – у цілому це таке солідне, дуже цікаве видання, яке ми запускаємо разом із видавництвом "Родовід".
Серед авторів – Радомир Мокрик (автор книжки "Бунт проти імперії"), історикиня мистецтва Оксана Семенік і мистецтвознавиця Діана Клочко. Також там буде біографія Горської, написана її онучкою Оленою Зарецькою".
Через безпрецедентну відвідуваність виставки й зацікавленість постаттю Горської, кураторська група також готує відеотур експозицією. Олена тішиться такому попиту: "Зазвичай виставки починаються з певного ажіотажу, а потім ніби провисають. У нашому випадку люди продовжують ходити й чіплятися за абсолютно різні теми. Комусь цікаво відкрити для себе Горську-художницю, для когось важлива тема Биківні. І це люди, які йдуть на виставку не для того, щоб відволіктись від реальності, а навпаки – думати, співчувати, пропускати крізь себе. Я бачу сльози відвідувачів у залах – вони відчувають тогочасні події і в сьогоденні, і їм дуже болить цей відгук".
