"Нам треба людські історії, бойовики почекають": актор Роман Луцький про те, як українському кіно не втратити шанс
Український актор Роман Луцький поєднує роботу в Івано-Франківському драмтеатрі та активне знімання в кіно. Лише за цей рік Луцький зіграв у трьох стрічках: української режисерки Жанни Озірної, литовської – Габріеле Урбонайте та польского режисера Даміана Коцура.
Дві з них можна буде переглянути на кінофестивалі "Молодість", який розпочинається в Києві. Це драма "Медовий місяць", світова прем'єра якої у вересні відбулася на Венеційському кінофестивалі. Вона розповідає про молоду родину з передмістя Києва, яка опиняється в російській окупації.
Інша стрічка – "Під вулканом", що мала прем'єру на кінофестивалі в Торонто та представлятиме Польщу на "Оскарі". Це також історія української сім'ї, але вона через вторгнення Росії застрягає в іншій країні.
Ще одна можливість побачити роботу Луцького на великому екрані під час цьогорічного фестивалю – українська екранізація роману "Джмелиний мед" шведського письменника Торгні Ліндгрена "Брати. Остання сповідь". Стрічка 2013 року стала однією з найперших кіноролей актора.
Напередодні українських прем'єр фільмів "Медовий місяць" та "Під вулканом" ми поговорили з Романом Луцьким про роботу над ролями в них, стан української кіноіндустрії та способи вивести її з кризи.
Стежте за найважливішими подіями української культури в Telegram i WhatsApp!
– Цього року до вашого портфоліо додалося аж чотири фільми: "Я, Победа і Берлін", де вас важко впізнати, та три головні ролі – "Відблиск", "Медовий місяць" та "Під вулканом". Звісно, "Победа" і "Відблиск" мали вийти вже давно, але два інші знімали цього року. Питаю у вас, як у людини кіноіндустрії, як за останні роки змінилася ситуація в кіно?
– Ще цього року після "Під вулканом" я знявся у литовському кіно "Реновація". Він вийде наступного року. Мій персонаж – українець. Ця історія ще до повномасштабного планувалася, але вторгнення трошки змінило сценарій. Цей фільм, до речі, знятий на плівку. Я вперше знімався на плівку. Це прямо справжнє кіно. Знаєте, коли камера вмикається і воно – "тррр".
А стосовно нашого кінематографа, то кіно у нас вбите в Україні. Його потрібно знову відроджувати. Воно вбите навіть, мені здається, не війною, а якимось ставленням до нього.
Звісно, війна впливає. Вона впливає на все. Але телевізор у нас працює, розвивається, причому успішно. Тому акторам, наприклад, вибору не залишається: є або театр, або серіальне виробництво. Хороше кіно - це розкіш.
Щодо кіно, я не знаю, коли воно відродиться. Ми вже переживали таке в 90-х. Я тоді ще і не думав ні про театр, ні про кіно, але зараз, дивлячись на той історичний період – це було жахливо. І зараз в кіно з кожним роком якось все тихіше і тихіше.
Я просто вже гублюся, як Україні треба відродити кіно. Якщо у нас робиться ставка на серіали, давайте тоді їх на рівні робити. Давайте хоча б думати про якість, а не про кількість. Це стосується всього в усіх сферах в Україні. І це стосується наших серіалів, і, на жаль, дуже часто в кіно.
У нас величезна країна, дуже великий штат акторів, але чомусь їхнє місце в кіно- телевиробництві дуже довго займали російські. Інститут зірок у нас був не розвинений, були якісь проблиски, якась надія, але...На жаль тільки з повномасштабним вторгненням потрібність своїх акторів переглядається.
– А чи можемо ми сподіватися, що криза, яку створює війна, це шанс відгородитися від російського продукту і своїх зірок вивести на перші плани. Чи ви бачите, що це можливо?
– Це можливо, тільки давайте використовувати цей шанс. Бо коли дається шанс, іще ж є вибір, чи скористатися, чи "промахати". Навіть під час війни, бо війною можна прикрити все. І будь-який зашквар у нас прикривається: "ну, в нас же війна".
Давайте використовувати цей шанс. Давайте знімемо не 50 серіалів, а 30, але піднімемо планку. Давайте якісно презентувати нас в кіносеріальному виробництві на міжнародних майданчиках. Давайте своїх акторів підтримувати, пишатися ними.
Цей шанс треба використовувати.
– Ігрові фільми про війну – це досить хистка тема зараз. З одного боку, є "Відблиск", де, як на мене, чи не найсильніша ваша роль на екрані. І з іншого боку в нас є "Буча", або "Юрик", інші, які загрожують ретравматизувати глядача. Як ви для себе обираєте фільми для роботи?
– Найкращі фільми про війну у воюючій країні – документальні. Вони фіксують не тільки для глядача, вони ж документують і факт злочину. І вони потрібні. І не треба для глядача розбавляти документ художніми вимислами бойових дій.
Ми можемо знімати локальні історії про те, як люди виживають у цій війні. Якщо хочемо чогось досягнути на європейських майданчиках, якось достукатися, протидіяти пропаганді. Бо пропаганда агресора завжди буде – для внутрішнього ринку це героїчні якісь картини, танки, бомби. Нам цього не потрібно для внутрішнього ринку, а для зовнішнього що ми можемо запропонувати? Бойовики-екшни? Давайте чесно: з нашим бюджетом ми не потягнемо їх на рівні, щоб вони елементарно окупилися чи зацікавили публіку.
Нам треба розвивати наші локальні історії: як війна нас змінила, як вплинула, яку небезпеку вона несе. Це може бути як такий меседж європейцям: підтримуйте, не забувайте, говоріть, не мовчіть, давайте зброю. Бо війна триває не тільки на лінії фронту, а просочується всюди.
Європейці теж уже це побачили, відчули на собі економічно. Але війна ще й триває в кожній родині. Люди гинуть, розлучаються, по різних країнах уже третій рік живуть, це розвалює сім'ї… Війна розростається, як рак, у всіх площинах. І це нам в першу чергу потрібно показувати.
Нам в першу чергу треба стратегічно визначитися, для чого ми це робимо. Для внутрішнього ринку? Щоби що? Щоб показати, хто наш ворог? Ми знаємо, хто наш ворог.
Нам потрібно працювати з європейським глядачем. Конектитися з цивілізованим світом. Нам потрібно від них вимагати, просити, схиляти до себе через якісь людські історії. Нам потрібно показувати, як війна нищить ті цінності, в яких живуть європейці після Другої світової війни.
Нам потрібно, щоб вони відчули небезпеку, яку може принести війна, якщо вони забудуть про неї, тому що нам вони потрібні стратегічно. Тому треба якось заточуватися на їхні уподобання. Нам треба якість і людські історії. Бойовики-стрілялки нашвидкоруч для заробітку почекають.
– Прем'єра вашого фільму "Медовий місяць" була півтора місяці тому на Венеційському кінофестивалі. Також там показали і скандальний фільм "Росіяни на війні". Тобто найбільші фестивалі класу А починають брати фільми з російськими пропагандистськими меседжами. Якою була реакція тамтешньої публіки на ваше кіно? І чи, можливо, ви зустрічали людей, які пішли і подивилися і ваш фільм, і російський?
– На жаль, я не зустрічав людей, які були на фільмі ["Росіяни на війні"]. І не мав змоги запитати живу людину, що там відбувається. Все, що я знаю про цей фільм, це те, що я прочитав або почув.
Але давайте так: чому ми дивуємося? Європейці ж хочуть теж закінчення війни. Причому будь-яким чином, просто щоб не лилася кров. Ми не можемо заборонити європейцям показувати те, що вони хочуть бачити. Вони хочуть погратися в голубів миру.
Нам потрібно один такий фільм завалювати десятьма своїми. І моя думка: що ми, українці, робили раніше – ретирувалися, коли були разом на якихось майданчиках. Росіяни ж ніколи не відходять назад. Тому нам теж не потрібно назад, нам потрібна атака. Якщо є росіянин, нам не потрібно, грубо кажучи, інфантильно розвертатися і бойкотувати. Це не вихід. Нам потрібно в два рази більше представляти своїх якісних фільмів, які будуть міняти свідомість.
Ми бачили, наприклад, що після Венеції цей фільм був у Торонто.
– Вони його після розголосу наче скасували, а потім тихенько показали.
– От я був у Торонто з фільмом "Під вулканом" – про українців, які застрягли на відпочинку під час повномасштабного вторгнення. Причому вони [організатори] так поставили: в одному приміщенні "Під вулканом" в одному залі, в той самий час російський фільм в тому самому приміщенні в іншому залі. Для чого це робити?
Можливо, вони це несвідомо робили, я не знаю. Слава Богу, там дуже багато українців вийшло, там була преса, це класно. І це треба робити, це теж впливає, як бачимо. Тому що далі, на фестивалі в Цюриху, показ таки скасували.
Але окрім протестів, нам потрібно давати на один такий фільм два або три, або чотири. Це теж поле нашої діяльності. В цьому полі нам потрібно мобілізувати всі свої сили, всіх акторів, і просто ставити на якість. Наприклад, весь продукт, який ми зараз в Україні знімаємо, ми покажемо його за кордоном? Ні. То для кого він, для чого?
А після показу фільму Жанни Озірної у Венеції було Q&A, і були цікаві, хороші питання по темі. Видно, що на них впливають такі історії. Тому я переконаний, що все ж таки ми можемо впливати саме такими фільмами, не масштабними. А береться людина, родина, щось таке, щоб глядач міг максимально ідентифікувати себе з цим.
– "Медовий місяць" – це дебют Жанни Озірної в повному метрі. Режисерка каже, що для неї це кіно спроба позбутися тягаря провини та відновити зв'язок із реальністю. А чим для вас є ця робота?
– От направду, я не люблю ці штуки, коли енергетика, мистецтво, служіння і т.д. Для мене це ще один хороший фільм в моїй фільмографії ну і хоч якийсь мистецький вклад в наше кіно.
Потім все ж таки я причетний до історії, яка, можливо, змінює, покращує нас, яка стає голосом на міжнародному ринку. Тому я теж на кілька відсотків закриваю свій гештальт, що я щось зробив. Я актор, я знявся, зреалізувався в якомусь сенсі, але я теж вніс вклад у боротьбу своєю професією.
Можу сказати словами Даміана [режисер фільму "Під вулканом"]. Він каже: в лютому-березні, коли вибухнула повномасштабна війна, я подумав, як можу допомогти? Що буде більш помічне: коли я сяду в машину і буду возити гуманітарку, чи якщо сяду і напишу сценарій і зроблю те, що я найкраще вмію? І він написав сценарій і зараз зняв фільм. Він каже, що це йому дозволило бути причетним до якоїсь допомоги.
У кожної людини, якщо вона хоч щось зробила, є відчуття якогось заспокоєння. Тому що щось зроблено, ти не сидиш, склавши руки. Я актор, я можу так зараз працювати. Тому я працюю.
– Хочу спитати про вашого персонажа Тараса з "Медового місяця". Він виявився не готовим до подій 24 лютого. У нещодавньому інтерв'ю ви розповідали, що були більш готовим до вторгнення за Тараса. Тож ви, виходить, швидше Орест, ніж Тарас?
– Я Роман Луцький. Але, так, я швидше Орест. Але Ореста мені не пропонували грати, мені запропонували Тараса. Тому я зіграв Тараса.
Тарас – психотерапевт. Так, він виявився не готовим і оце, власне, якраз складність. Тому що психотерапевти працюють з емоціями, це їхнє ремесло. Вони справляються, хороші психотерапевти вміють справлятися. І я там хороший психотерапевт. Але мені було цікаво знайти, де психотерапевт поламається.
Тому що психотерапевт психотерапевтом, але ми всі люди. Є базові якісь закладені установки страху. Це не скасовує того, що якщо людина боїться висоти і вона психотерапевт, то здатна себе настільки пропрацювати, що в якийсь момент зможе [без страху] стрибнути з парашутом. Ні. Деякі базові установки, які з нами є, вони присутні.
Тому з Жанною ми шукали, де психотерапевт може поламатися. Оце був виклик. Отут була складність.
– Давайте поговоримо про стрічку "Під вулканом". Це фільм, який Польща висунула на Оскар. Він закриватиме фестиваль "Молодість". І по суті, він також про людей, які через війну застрягають у певному місці, хоча й менш небезпечному і більш комфортному. Розкажіть про цю роботу, як ви потрапили у цей фільм, де і коли були знімання?
– Якщо подивитися на попередній фільм Даміана "Хліб і сіль", там непрофесійні актори, тому що він працює на межі з документальним кіно.
І тут він так само хотів цієї правди добитися. Тому кастингував дуже довго.
Спочатку йому запропонували мене по фотографіях, але він хотів простіший типаж. І він мене відкинув. А потім, коли писалися проби на інших персонажів, мене попросили стати поза камерою. Це були імпровізаційні проби і нам потрібно було посваритися. І коли ці записи надіслали Даміану, він захотів того хлопця, який поза камерою. І все, так я потрапив туди.
Ми знімали на Тенерифе. Власне там, де і описана ця вся історія по сценарію. Це під найвищим вулканом у Європі. Перший блок ми знімали у лютому, а другий – кінець квітня-початок травня. Я відзнявся "Під вулканом", приїхав до Києва, там зайшов на процес знімальний у "Медовий місяць" і після "Медового місяця" я поїхав знімати другий блок "Під вулканом". Вони йшли паралельно, вони два супер швидко змонтовані, і вже відпрем'єрилися на найкращих фестивалях.
Це класно – молоді режисери активні. А що ж роками знімати? Я розумію, різні умови, різне фінансування, від цього залежить. Але зараз час динамічніший. Виявляється, так можна: швидко і якісно.
А якщо порівнювати ці історії, то вони не схожі, тому що в Жанни це люди в підвішеному стані, в клаустрофобічному якомусь замкненому приміщенні, оточеному чимось небезпечним. Там інше. І як люди справляються там, на межі, коли будь-якої секунди можуть загинути.
Тут історія трошки інша. Історія про родину, яка одномоментно з відпочиваючих, з туристів, стає біженцями. Стає не те, що викинутими з країни, а застрягає в чужій. А до своєї шансів потрапити нуль, тому що нічого не літає, не їздить. І тут теж такий підвішений стан: що далі робити, куди взагалі їхати? Всі ці слова – біженці, переселенці, бездомні – це все концентрат їхньої історії.
– На завершення питання не про кіно. Нещодавно я розмовляла з режисером Віґґо Мортенсеном про його фільм "До кінця світу". Там жінка чекає чоловіка з війни і за цей час створює довкола себе сад і про нього дбає. Це ніби психологічна їй поміч у цій ситуації. А як ви себе підтримуєте у цей час?
– Після того, як вибухнула повномасштабна війна, ви би побачили мої балкони! Навіть коли починалася тривога, перед тим, як спуститися, я заходив на балкон і щось там із квітами нашвидку – в якийсь горщик засунув, в інший пересклав. Це цікаво, тому що в мене так само з балконом історія. Коли небезпека, хочеться оточити себе квітами, якось так воно працює.
А поради іншим я не можу давати. Але треба прислухатися до себе, трошки вивчити себе. Не покладатися на когось, на державу…
У нас є спеціалісти: психологи, психіатри. Можливо, вони допоможуть розібратися в собі, щоб під час стресової ситуації людина собі зарадила. У нас війна, і з цим треба змиритися, це треба прийняти, не тікати від цього. Прийняти, що ми живемо так, ми живемо тут, ми живемо у стресі насправді. Це те, що я можу сказати: чути себе, слухати себе, довіряти собі, не шкодити іншим, не шкодити собі.
