Навічно і тимчасово. Нотатки з третього Тижня скульптури у Львові
Попри війну, Львів і надалі підтверджує своє неофіційне звання культурної столиці України – кількість важливих для всієї країни подій тут перевершує фізичну можливість їх відвідати. Цими вихідними стартує фестиваль "Земля поетів", який збирає усіх зірок сучасного літературного процесу: від Ігоря Калинця та Юрія Андруховича до Ярини Чорногуз та Марини Пономаренко.
На початку жовтня у Львові розпочався і досі не закінчується третій Тиждень скульптури – деякі події цього непересічного явища досі можна відвідати. Наприклад, у Національному театрі Заньковецької чи у "Я Галереї", яка і організовує його.
Мистецтвознавиця Діана Клочко спеціально для УП.Культура розповідає про безкінечний Тиждень скульптури у Львові.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Коли приїздиш на львівський залізничний вокзал, у головному холі не одразу й побачиш скульптуру Володимира Семківа "Прямостоячий". Створена 2015-го, вона встановлена там у вересні минулого року так, щоб дуже уважні не просто обійшли високий постамент перед дверима виходу/входу, але й підняли голову й подивились на майже античних пропорцій чоловічу фігуру без рук і голови.
Апеляція до твору Родена "Людина, яка йде" (створена в 1907-му) комусь спаде на думку відразу. Хоча мені невідомий відсоток тих українців, хто бачив оригінал в експозиції Інституту мистецтв Чикаго. Прецедент не лише в модернізмі: скульптура сучасного автора живе у несподіваному просторі й експонується так, щоб глядач зупинився, вражений, саме у місці щільного потоку – і людського, й інформаційного.
Львів – те місто, де скульптура дивиться на перехожого століття так із ХVI-го. Пластичність цього міста головно сформована протягом майже пів тисячоліття тандемом стіни й рельєфу – хоч у соборах, як Успенська церква, хоч у кам’яницях, що оточують квадрат площі Ринок.
Складніша історія з круглою скульптурою, зразки якої стоять на площах чи у парках. Хоч одна з візитівок міста – класицистичні статуї чотирьох фонтанів по кутках біля Ратуші. Після повномасштабного вторгнення їх, що були встановлені на початку ХІХ століття, зашили в спеціальні сховки, з банерами, які нагадують перехожим: милуватись оригіналами будемо після війни.
Творці Тижнів скульптури – а це команда головного куратора Павла Гудімова, що працює у співпраці з багатьма інституціями, міськими й загальноукраїнськими – в оригінальний спосіб не погодились із цим твердженням. Українцям пропонують вже втретє роздивлятись оригінали в багатьох локаціях міста.
Встановлення сучасної скульптури в людних місцях отримало не лише скандальний відтінок – згадати хоча б минулорічні перипетії в Стрийському парку з композицією Василя Корчового "Впевнена", Тижні скульптури мають, зокрема, просвітницький характер. Вони привчають до думки, що сучасна скульптура може тимчасово з'явитись у локаціях, де найменше її очікуєш. На відміну від одного мегапроєкту в Палаці мистецтв, цьогорічний Тиждень був ніби розсипаний містом. Він спонукав зацікавлених до мандрівок, щоб гарантовано отримати несподівані враження.
Діалоги артоб'єктів з простором, де вони то перемагають, то визнають свою вразливість, були в практиці Тижня й торік. Повторено формат "Скульптурного маршруту" Стрийського парку, де восени 2024-го встановлені інші скульптури з колекції мистецького об'єднання "ЧервонеЧорне". Знову є скульптурні об'єкти українських авторів на вулиці Шевченка. Їх стало значно більше на площах і у скверах, у креативному кластері KIVSH. Та є новації, що важливо в контексті основної теми нинішнього Тижня – це пам'ять.
Відкриття проєкту відбулось у незвичній локації – у фоє Національного театру імені Марії Заньковецької. Тут створили масштабну інсталяцію "Пам'ять театру", поєднуючи крісла, столики театру Скарбека з афішами, програмками, коробками для реквізиту і творами скульпторів кількох поколінь.
У цьому тісному просторі згадуєш історію театру як суму речей, що залишаються десь у таємничих підсобках після мінливих п'єс. Її тривкість отого самого "Lemberg style", де хаотичне накопичення створює ефект поєднання екзотичних артефактів різних епох. Lemberg-театр, де скульптурні об'єкти, навіть й ті, проти яких здіймався шквал обурення, зрештою стають звичним антуражем вулиць, скверів, площ. Втіленням крихких і зникомих форм пам'яті.
В інсталяції "Павільйон" (сквер на площі Петрушевича) намірено епатажно використані сецесійні кахлі. Фото проєкту викликали хвилі гніву користувачів соцмереж, для кого прибиті шурупами до бетону кахлі стали "приреченими на повільну смерть упродовж зими".
Попри пояснювальний текст, розміщений поруч із інсталяцією – навіщо це було зроблено, який зв'язок знайдених на смітнику кахлів із "цвяхуванням сакральної жертви", – дописи з хейтом усього Тижня скульптури поширюються. Візуалізація "плюндрування спадщини" виявилась тригером, сильнішим за бажання розібратись у намірах, технології й естетиці цієї провокації.
На львівських стінах збереглося чимало надписів латиною. Зокрема й "Memento mori", що стосується не лише доби маньєризму, коли їх вкарбували у стіни, а й велетенського ангара колишнього заводу "Автонавантажувач", де створили проєкт "Скульптури/машини". Цей простір – візуалізація ідеї про смерть радянського типового виробництва, що ніяк не може зникнути. Навіть тоді, коли від виробництва залишився проіржавілий каркас, з ним, як виявилось, складно змагатись у монументальності.
Скульптори ризикнули.
Там, де колись виробляли незграбні машини, вони показали об'єкти, не зовсім схожі на те, що ми звикли вважати "скульптурою". Весь ангар перетворився на суму авторських інсталяцій, але іншого типу: якщо в театрі Заньковецької глядач перебуває в хаосі й тісноті експонатів, то в ангарі колишнього заводу – в боротьбі з пустотами.
Центральна в усіх сенсах робота Сергія Якуніна, яку навряд чи можна було б втілити деінде, окрім як тут, пропонує задуматись над вагою і масштабом археологічних розкопок. Якщо її обійти, можна побачити твори інших авторів у дуже далекій перспективі. А рухаючись по другому колу, біля інших скульптур – у далекій перспективі побачити віддалений, оточений порожнечею простір навкруги.
Скульптурний об'єкт як те, що змагається з пусткою, створеною епохою індустріалізації. Скульптурний принцип, що перестав оперувати гігантськими розмірами, які були прийнятні для підрадянської ідеї монументальної пропаганди, щоб увічнювати героя та масовий героїзм. Скульптурні мови, де образ людини перестав домінувати, а об'єктом уваги стають, наприклад, стільці на високих жердинах.
"Коріння/Корені" Марти Бурган віддалено подібні до сюрреалістичних фантазій Сальвадора Далі, та вони протистоять абсурду спустошення вже в інший спосіб. Не набором маси, а способом роботи з антигравітаційним мисленням. Те, що заповнювали громіздкі механізми, навряд чи може бути замінено одухотвореними зображеннями андрогінів. Ми зараз перебуваємо в точці, коли зображенню тіла людини, самій тілесності надається інший сенс.
Як у проєкті Володимира Семківа "Kindergarten" у залах головної будівлі Національного музею імені Андрея Шептицького. Фігури дітей-гігантів тут не лише антинатуралістичні. Адже фактура, яку обрав митець, не має нічого спільного зі специфікою шкіри й пластики дитячого тіла. Класифіковані по залах ігри дітей створюють враження фантасмагорії, в якій інфантилізм не переповнює (як у картині Брейгеля), а витісняє світ домінування дорослих.
Ігри цих монстрів (чи доречним є таке означення для зображення дітей, коли скульптор говорить про власних синів як прототипів?) стають перешкодою для вільного пересування залами. Глядачі спостерігають за ними, не підходячи надто близько. Не лише тому, що гойдалка з велетенською фігурою таки гойдається.
Скульптура "Мамай", де фігурка дитини більша за умовного коника, представлена в оточенні мальовничих портретів Франца Йосипа. Подвійна іронія як до назви, так і до порівняння з парадними портретами. Однак вона відчутно гірчить, адже справа не в натуралізмі, що лестить імператорській особі, притаманному мистецтву ХІХ століття.
Дитячі ігри створюють відчуття, що ми зараз живемо в епоху тотального диктату інфантильності. А мистецтво інших епох потрібне лише як ефектний референс, на антитезі з яким тільки й може бути зрозуміла сучасність.
До речі, один із творів скульптора в цьому проєкті називається "Mementomori".
Про неможливість забути смерть, яку приносить протистояння, йдеться в проєкті "Захисна оболонка" Олексія Абрамова та Ярослава Герасименка в "Я Галерея Пентхаус". Скульптор і графік перебувають у діалозі-агоні, і потужність їхніх образів примушує тендітну сецесійну красу інтер'єру буквально зіщулитись. Зблякнути, стати не те що затертим тлом, але в прямому сенсі – естетикою далекого минулого.
Брутальна виразність фактур творів наших сучасників, об'ємна і тональна, дематеріалізує сецесійні ігри зі смертю. Весь жахливий досвід ХХ століття присутній у цій війні наративів, де роги й черепи, обідрані від шкіри торси, хітинове покриття комах уміщені поряд із вивернутими фрагментами тіл істот, що переживають нелюдські метаморфози.
Залюбленість у меланхолійні образи смерті – це той дитячий садочок, у якому зросли ці ікла, роги і ребра. Лякати, чимдужче лякати глядача, адже в умовах війни треба вміти говорити, використовуючи класичні види мистецтва, так ефектно, щоб перевершити силу впливу і фото, і кіно. Що вже казати про театральне фоє чи сецесійний інтер'єр.
От як у ще одній сецесійній квартирі, Я Галереї на вулиці Шота Руставелі, де триває проєкт Дениса Шиманського "Головоломка". Тут використано той же принцип протиставлення розміру скульптур і простору житла, але без ефекту наростаючого горору. Серед усіх велетенських голів, ефектно витягнутих по вертикалі або подібних до гіпертрофовано приплющеної кулі, я побачила невелику голівку ескізного типу, яка нагадала "Сплячу музу" Константіна Бранкузі, створену 1909 року.
Принагідно запитала в скульптора, чи це справді діалог із класиком модернізму. Він дуже здивувався, бо виходив із геть іншої логіки. Так буває. Глядачі мають право на будь-які уподібнення й гіпотези. В такому разі твори скульптора настільки м'яко і доречно вписані у світлий простір галереї, що ймовірна "гра в класики" є лише частиною двозначності слова, винесеного в назву проєкту. Можна бавитись шамотом у створення голів гігантів, пустотних всередині, нанизуючи оболонки у височенні вежі. А можна – із вмістом голів глядачів, яким спадають на думку різні асоціації, хоч із історії модернізму, хоч із архаїки з острова Пасхи.
Із великим хвилюванням йшла на приватну зустріч із Ярославою Ткачук і її проєктом "Сад" у Shum Art Gallery – арттекстиль надто довго був у нас, в українській традиції, лише декорованою площиною. І процес синтезу об'єму та текстилю, здавалось мені, навряд чи може бути органічним, якщо згадати історію буйної флористичності килимів, аж до шароварщини й кітчу, в офіційному означенні "щасливої України" підрадянського ХХ-го століття. І як же я помилилась.
Найперше ж бажання при зустрічі з об'єктами "Саду" – доторкнутись до вишуканого й різноманітного рельєфу, як у фактурі ниток, так і в поєднанні їх із саморобним папером, металічними вставками, засушеними і підфарбованими травами. Ми говорили з авторкою про те, що її рельєфи й об'ємні модулі створюють ілюзію безпечного місця, де можна дозволити собі спостерігати за простором, далиною, дрібнотою. Де все навколишнє є сховком – не укриттям чи підземеллям, а ще одним варіантом природного парадайзу.
Тут брутальний чорний метал стає теплим, як велюр, джутовий шнур створює метафору поля, нитки, залежно від напряму, дають ефект тіней, а перероблений папір формує відчуття відновлення спаленого. Художниця наголошує: текстиль – це не лише тканина, а переплетення – зовсім не площина.
Одна з її робіт називається "Скрипт", бо в осерді принципу ткання живе шифр. Ярослава інтерпретує й вишивку козацької старшини, технологічно не схожу на ту, історичну. Та використані нею мотиви і рельєфність нагадують глядачам, що рельєф був засадничим принципом, за допомогою якого створювався весь сакральний простір українського бароко, від вишивки "покрівців" й оздоблення потирів аж до зовнішнього декору порталів й різьби іконостасів.
У якомусь сенсі витончений проєкт Ярослави Ткачук виглядає контрастно проти третього Тижня скульптури, намір якого пов'язаний з переосмисленням урбаністичного простору. Та його важливість я відчула, коли брала участь у заключній конференції "Слід пам'яті", що відбувалась перед Днем усіх святих у Конференц-залі львівського скансену.
Нове приміщення, відкрите для відвідувачів минулого місяця, вражає як варіант сховку, про який розповідає майстриня текстилю. Органіка поєднання архітектури нової та давньої, делікатність вписаності в ландшафт парку, зручність перебування відвідувачів поряд із музейними експонатами. Тут є і сховище, з якого під час повітряної тривоги безпечно спостерігати за перетвореннями, що відбуваються назовні. За деревами, людьми, світлом, тваринами, експонатами.
На конференції відбулася дискусія, в якій сперечались і доповнювали думки один одного головний архітектор міста, скульптори, чиї проєкти експонують у різних локаціях, директор Личаківського цвинтаря, культурологи та мистецтвознавці. Зауважте – скульптори були не мовчазними учасниками, а частиною дискусії про різні підходи до меморіалізації подій.
Вони говорили про зміну міст і місць пам'яті в них, коли основними домінантами стають не "монументи", а думки й уміння їхніх творців. Це те, чого не було в українському ХХ столітті, коли автори більшості пам'ятників, встановлених у містах і селах, не мали права голосу. А мусили перетворити на образ думку "партії" як єдиного замовника.
Українці також змінюються, зокрема й у ставленні до комеморації російсько-української війни. Ідея "ставимо пам'ятники на віки" стає неактуальною. Меморіалізація повернута до глядача, що живе тут і зараз, говорить до нього, а не у вічність.
І ще.
Команда Павла Гудімова не забула провести вечір пам'яті Андрія Кіся, що відійшов від нас нещодавно, як подію-дискусію про сакральне. Як не забула встановити перед дверима Національного музею Андрея Шептицького реставровану, зібрану з більш ніж двадцяти шматків, половецьку бабу, привезену з українського сходу. Ця тимчасовість є також проявом нової політики пам'яті, тяглість якої – справді віки...
Хоча би в одному українському місті.