Добро переможе. Роботи, врятовані феміністичною ЛГБТ-організацією, показують у Софії Київській
Війна підважує не тільки процес створення робіт, а і їх збереження. Багатьом інституціям доводиться переносити свою колекцію до сховищ, а митцям вигадувати способи, як транспортувати великі полотна на відносно безпечні території.
Роботи херсонської художниці Яни Голубʼятникової вивозила з деокупованого міста з під обстрілів благодійна організація "Інша", яка захищає права жінок і ЛГБТ-спільноти. Зараз ці полотна можна побачити в залах "Хлібні" Софії Київської до 21 квітня.
УП. Культура розповідає, які роботи Яни Голуб'ятникової можна побачити в "Хлібні".
Виставка живописних робіт Яни Голуб'ятникової називається "Почути, щоб почати" – цього вектору дії дотримується авторка, показуючи власні роботи. Для того, щоб опрацьовувати травму й ухвалювати важливі для нас рішення, необхідно створити спільний простір, у якому кожному буде зручно поділитися переживаннями. Живопис Яни попереджає: буде боляче, але тільки крокуючи далі, ставатиме легше.
На цьому наголошують і організатори виставки, зазначаючи, що формулювання "почути, щоб почати" – це "акт пропозиції щодо спільної дії", а кожен наступний крок у просторі "починається після усвідомлення й відчуття попереднього-минулого".
Яна Голуб'ятникова малює в стилі реалізму та гіперреалізму, проте використовує для цього міфічні та казкові образи. Вони мають людські обличчя – так глядачу легше ідентифікувати свою реальність із казковими вимірами. Це архетипний світ зі своїм добром і злом, які повсякчас конфронтують і показують свою силу. Натхненням для Яни стали український фольклор, скандинавська міфологія і навіть казки Туве Янссон і Ганса Крістіана Андерсена.
Виставка займає три зали "Хлібні" на третьому поверсі – число, яке теж часто експлуатують у казкових історіях. Якщо рухатися з крайньої правої зали ліворуч, можна помітити, як травматична історія обертається в рефлексію і катарсис.
У першій залі бути найважче, бо вона серед усіх, певно, найбільше розповідає про боротьбу не тільки із зовнішнім світом, але і з собою. Тут давньогрецький Зефір, бог західного вітру, оточений совами й грубою темною тканиною. Здається, кожен подих для нього складний, але він знає свою роботу. На картині "Моль" зображені три жінки, які тримають у руках тканину й зазирають у її дірки. Це намагання зрозуміти, хто ти, чи самопоїдання? На полотні одне неможливе без іншого.
А ось і два близнюки – Твідлдам і Твідлді – персонажі англійських дитячих віршів і книжок Льюїса Керрола. Вони водночас захищаються та б'ються, не усвідомлюючи, що стають однією людиною. Біля них – дівчата в червоному вбранні на картині "Ой посію мак…". Попри те, що в тексті народної пісні героїні шкодують за втраченими молодими роками, під пензлем херсонської художниці вони схожі на войовничих жінок, які перетворили внутрішній біль на власну силу.
Цікаво, що герої Яни Голуб'ятникової майже ніколи не зображені в природному середовищі чи реальних просторах. Зазвичай позаду них – строкатий орнамент, що нагадує повторювані візерунки з колоди карт, святкову скатертину або витинанки.
У другій залі так само є образи рішучих жінок, зокрема на картині "Валькірії". Чотири героїні ніби мають сили, вони осідлали коней, а середовище їхнього існування їм підвладне, проте вони не знають, як цим користуватися. У скандинавських міфах валькірії літали над болем бою і вибирали тіла найбільш величних воїнів, щоб перенести їх до потойбіччя. Обличчя валькірій у Голуб'ятникової дуже втомлені – напевно, вони не очікували такої кількості смертей.
Навпроти – "Сірін" – райська птаха з дівочим обличчям, теж непевна власної сили. За одними легендами, вона приносить смерть, зачаровуючи людей співом, за іншими – попереджає їх про можливу небезпеку. Мисткиня одягає Сірін у коралі та вінок, позаду неї – скупчення червоних маків. Вона хоче попереджати про небезпеку вчасно, проте ризиків настільки багато, що повідомлення птахи не завжди встигають доходити.
У безперервному потоці боротьби з нещастям бачимо й відстороненість в образі "Морри". Однак у тексті до виставки зазначають, що її самотність не обов'язково означає цілковиту темряву. Вона може бути періодом трансформації, де, відокремившись від соціуму, людина має шанс усвідомити, які ролі обирає. Це яскраво показує картина "Джокер", підкреслюючи, що кожен може бути будь-ким, обернувши карти у своїх руках на тузи.
Третя зала – про полегшення та прийняття. Усе, що не станеться, буде твоїм досвідом. В образі богинь тут виступають діти, як-от на картинах "Феміда" та "Мойри". Феміда – світловолоса дівчинка, яка, на відміну від обтяжених похмурими краєвидами Сірін і Валькірій, оточена білими птахами. Мойри – богині, що плели долю, – теж стають малими дівчатами, показуючи, що молодість – поняття, далеке від безтурботності та легковажності. Дитинство та підліткові роки не дають індульгенції від випробувань, болю чи втрат.
У цій же залі з'являються добрі казкові чи дивакуваті персонажі – Оле Лукойе, чоловік у соняхах із парасолькою на картині "У пузі солома" та яскраво одягнена жінка з картини "Відьма". Їх необов'язково приймуть у суспільстві, проте вони залишаться собою.
На підтвердження того, наскільки сильними й можливими можуть бути внутрішні трансформації, в останній залі з'являється автопортрет художниці, де вона сидить із павичами та безладно розкиданими гранатами. Далі твій шлях може рухатися по колу, спіраллю чи прямою лінією, робити різкі повороти чи послідовно долати випробування – усе можливе і повʼязане.
Під час війни казки реалістичні, як ніколи. У такій дійсності навіть у темряві добре видно, що є чорним, а що білим.
