Як війна занурюється в ґрунт. Нотатки з персональної виставки Нікіти Кадана
Зранку 10 жовтня 2022 року росія здійснює один із найбільших масованих обстрілів по українських містах. У Києві під прицілом опинився парк Шевченка, де на дитячому майданчику вибухнула російська ракета. Для Нікіти Кадана це стає точкою відліку, щоби подумати про всеохопну загроженість нашого повсякденного життя.
Місця родинних прогулянок і зустрічей перетворюються на місця скорботи. Пісочниці стають вирвами від ракетних уламків. УП. Культура розповідає, як нові роботи Кадана рефлексують таку дійсність, і нагадує, що виставку можна подивитися до 31 березня.
У 2022 році художник Нікіта Кадан розпочав серію картин "Тінь на землі", що зображує чорну ріллю та людську тінь, відбиту на її поверхні. Сам художник говорить, що з березня цей образ для нього став повторюваним: "Мене, безумовно, надихнув образ "родючих ґрунтів" України разом з усіма його колоніальними конотаціями; фотографії трупів загарбників і відомий наратив про насіння в кишенях; фотографії їхніх жертв; тимчасові могили на земельних ділянках сільськогосподарського призначення; траншеї, що стали місцями масових поховань; забруднення земель як наслідок війни; прийдешній голод; тіла, які ще доведеться виявити; "отруєні ландшафти".
Нові роботи Кадана на виставці "Промінь входить у ґрунт" продовжують тематичну лінію, якою війна рухається землею. Ландшафти вбирають у себе пам'ять того, що минуло, не зазнаючи особливих трансформацій: вирви засипають новою порцією ґрунту, снаряди грузнуть глибоко в землі. Людина ж натомість стає носієм памʼяті, перебуваючи в цих видозмінених ландшафтах.
Виставка містить скульптури, малюнки вугіллям і живопис, створені Нікітою Каданом у 2024 році. Усі вони – про "ґрунтянство" чи "ґрунтівство", які згадує Кадан у початковому стейтменті. Це ще одна спроба означити те, наскільки всеохопним є насильство в умовах війни. Воно не гребує ні енергетичною інфраструктурою, ні цивільними будинками, ні дитячими майданчиками, посягання на які видається найвищою формою зла.
Картини, написані вугіллям, зображують величезні вирви посеред знелюднених місць, ставлять глядача в позицію, де він перебуває навпроти такої вирви. І все, що залишається, – вглядатися в порожнечу, яку залишив удар.
На іншому полотні – людина схована під землею. Її фігура біла й контрастує з чорним ґрунтовим тлом. Земля, покликана бути захистом, перетворюється на місце, де ніколи не можна відчути остаточної безпеки. Людина в її лоні стає надзвичайно малою і поступово втрачає власні обриси.
Скульптури на виставці – це варіації драбин із дитячих майданчиків. Тепер усередині них – шипи, що, безумовно, не сприяють безневинним дитячим іграм. Драбина, якою ти піднімаєшся, здатна уразити тебе в будь-який момент. Скульптура в цілому не нагадує утилітарну річ, яка слугує дитині, аби пізнати простір, розважитися чи пограти з однолітками. Дитяча спритність рано чи пізно наштовхнеться на гострі кути. Єдине, чим приваблює така драбина, – холодним металічним блиском, переливанням якого можна насолоджуватися здалеку, проте не бігаючи драбиною.
Одна зі скульптур – це промені напівсонця. Вона відсилає до іншої роботи Кадана "Приватні сонця" 2013 року, де митець переосмислював "сонечко" – радянські ґратки на вікна, поширені й у наш час. Вони були своєрідним бар'єром між рутинністю, дріб'язковістю щоденного існування і утопічними мріями. Нове сонце на виставці – металеве й гостре. Атрибути дитинства припиняють бути безтурботними й обростають шипами.
Простір галереї підводить нас до двох останніх живописних робіт, розміщених обабіч від гострого сонця. Змальовані з архівних фотографій замерзлих в окопах військових Червоної армії часів Другої світової війни, вони обманюють зір і мислення глядача. Ми не можемо здогадатися, чи бійці на картинах просто заснули, чи вони перебувають в окопі чи в могилі. Можливо, їх уже засипають землею, і на їхні ноги падає проміння, що входить у ґрунт.
Кадану вдається обіграти образ безпечного і небезпечного середовищ. Окопи нагадують могили, у яких тимчасовий перепочинок і відновлення сил стають смертю. Металеве сонце на дитячому майданчику ранить, а не розважає.
"Нам вгрузати у цей земляний танцпол ще так довго, що слова "рік" або "день" втратять будь-який сенс", – говорить Кадан. І доведеться вгрузати, щоби захистити цей простір від чужих. Не дати російській ракеті ввійти у ґрунт. Нехай туди входять справжні сонячні промені.
