Успіх української документалістики: шляхи від польових робіт до "Оскара"
Перший "Оскар" для українського режисера-документаліста Мстислава Чернова за неймовірно болючий фільм "20 днів у Маріуполі". Це стало найобговорюванішою новиною цього тижня. Разом з Василісою Степаненко та Євгеном Малолеткою вони зафіксували перші 20 днів міста на початку повномасштабного вторгнення, вижили та вивезли матеріали на вільну територію, щоб створити висловлювання про нашу війну для світу.
В обговореннях цієї було багато радості, суму, міркувань "чи це справді перший український "Оскар" і обурення щодо цинічних правил шоу-бізнесу: "Дісней" вирізав нагородження в номінації "Кращий документальний фільм" з телезапису церемонії. Щоправда, під напором українських скарг повернув назад.
Водночас, ця подія співпала з оголошенням Держкіно нового конкурсу фільмів на державне фінансування. Пріоритет надаватимуть стрічкам, що "документують воєнні злочини і фіксують героїзм різних людей". В кіноспільноті одразу назвали такі критерії відбору профанацією, що спотворюють функцію документалістики. А також нівелюють її поступ тут, в Україні в останні 10 років.
А здобутків в української документалістики чимало. Наприклад, минулого року україно-данська стрічка "Будинок зі скалок" номінувалась на той самий Оскар в тій самій документальній категорії. Чи системну роботу фестивалю документального кіно DOCUDAYS UA, що не припиняв свого існування навіть після повномасштабного вторгнення і навіть посилив свій міжнародний вплив.
"Українські документалісти талановито і впевнено створюють на матеріалі наших внутрішніх проблем універсальні, зрозумілі всьому світу твори”, - говорить продюсерка фільмів "Мирні люди" та "Будинок зі скалок" Дарʼя Бассель. "Ще до повномасштабного вторгнення багато українських стрічок створювалося у міжнародній копродукції. Це означає, що теми, герої, творчі підходи наших режисерів та режисерок були цікаві іноземним продюсерам та іншим гравцям міжнародного кіноринку".
Дарʼя згадує фестивальний успіх "Нескінченність за Флоріаном" Олексія Радинського, що мала світову прем’єру в Роттердамі; "Ми не згаснемо" Аліси Коваленко – на Берлінале; "Залізні метелики" Романа Любого, “Земля блакитна, ніби апельсин” Ірини Цілик – на Санденсі. Короткометражні документальні роботи Дмитра Сухолиткого-Собчука ("Літургія протитанкових перешкод"), Надії Парфан ("Я не хотіла робити фільм про війну"), Ольги Журби ("Миколаївський хлібозавод: два роки війни для працівника підприємства") купують такі онлайн-видання як New Yorker та The Guardian.
Українські документалісти нарощують вплив, каже Дарʼя. І ділиться ексклюзивними новинами:
"Зараз французько-німецький суспільний мовник АРТЕ ко-продюсує з українськими продюсерами 12 документальних стрічок про війну. Це масштабний проєкт, унікальний по формату співпраці між каналом і продюсерами, покликаний розповісти світові про війну Росії проти України. Новий гіт документального кіно, який нещодавно було презентовано на Берлінале 2024 "Мирні люди" режисерки Оксани Карпович створювався теж в рамках цього проєкту".
Міркуючи про поступ української документалістики, Дар’я каже, що вона не виникла позавчора. А починаючи з 2014 року переживає розквіт: "Тут співпало багато факторів: з’явилось нове молоде покоління, творче становлення якого співпало з подіями Майдана. З’явились на певний проміжок часу можливості фінансувати кіно в Україні, а також в країні вже існувало певне середовище, завдяки таким подіям як фестиваль Docudays UA, які проводились системно і регулярно. Міжнародна спільнота знає і любить українське кіно".
Дар’я переконана, що після того, як Мстислав Чернов отримав Оскар за "20 днів в Маріуполі", цікавість до українського доку, українських авторів має вийти на новий рівень.
Минулоріч для української документалістики відбулась іще одна визначна подія. Вперше в історії IDFA - найбільший світовий фестиваль документального кіно - відкрився українською стрічкою. Фільм україно-французького виробництва "Фото на пам’ять" режисерки Ольги Черних розповідає історію родини, що вимушена двічі тікати через війну – спочатку з Донецька, а потім з Київщини.
Юлія Коваленко, програмна директорка фестивалю документального кіно про права людина DOCUDAYS UA каже, що той всплеск, що відбувся в 2022 році – природна реакція на те, що відбувається з нашою Україною. Але важливо розуміти, що інтерес до української документалістики в світі пов'язаний не лише з російсько-українською війною, а скоріше з тим, що наші режисери і режисерки володіють високою майстерністю і створюють цікаві картини.
"20 днів в Маріуполі" Мстислава Чернова – яскравий приклад такої майстерності. Але, як нагадує Юлія, цього року ми мали ще один успіх – участь двох документальних фільмів в офіційній програмі Берлінале, одному з ключових фестивалів в Європі.
"Це дуже високий показник. Збоку може здаватися, що два фільми у великій програмі великого фестивалю, це не так вже і потужно. Але, насправді я би тут посперечалася, знаючи систему відбору і знаючи, що на таких великих фестивалях є географічне квотування. Українське кіно зараз привертає до себе потужну, я б сказала дуже активну, увагу в світі на різних великих майданчиках", – розповідає програмерка фестивалю, який минулого року відбувся ювілейний десятий раз.
Але маркером визнання, на думку Юлії, є не лише участь вже готових фільмів у фестивалях класу А чи їх нагороди:
"Зараз ми не лише організовуємо наш фестиваль. Ми також активно намагаємося влаштовувати з нашими друзями та іноземним партнерам з різних фестивалів покази українського документального кіно в світі. Тому що, насправді, це дуже ефективний спосіб донесення до закордонної аудиторії інформації про те, що відбувається в Україні. Як ми бачимо, досі в європейських країнах не до кінця розуміють, що у нас відбувається. І саме документальне кіно – це дуже хороша можливість підняти непрості питання, розпочати непросту розмову і дати людям цей безпечний простір, для того, аби вони самі зробили власні висновки".
Окрема тема – дистрибуція документального кіно в Україні: де його можна дивитись легально, чи є шанс подивитись фестивальні гіти на великому екрані в кінотеатрі.
Денис Іванов, генеральний директор кінокомпанії "Артхаус Трафік", яка відповідає за прокат фільму "20 днів в Маріуполі" в українських кінотеатрах ділиться, що компанія розпочала системно займатися документальним українським кіно не так давно. Але вже має успіхи у цьому:
"Минулого року ми випустили в прокат 5 фільмів. Кожному ми намагалися приділити увагу, робили промо-тури, рекламу, щиро вірили в кожен з них. Але безумовним виключенням з точки зору уваги глядачів стала стрічка "20 днів в Маріуполі". Я вважаю, що це унікальний глядацький досвід, особливо якщо дивитися цей фільм на великому екрані. Про цю стрічку вже багато говорили, але якщо говорити чи здатний фільм "20 днів в Маріуполі" змінити уявлення кінотеатрів і глядачів про важливість документального кіно в прокаті, то це точно вже відбувається. Ми будемо продовжувати працювати з українським документальним кіно в прокаті. Але не тому що на фільми йдуть глядачі, а через важливість того, що зараз відбувається в з цим жанром".
Чи є документальне кіно про війну фіксацією воєнних злочинів Росії? Навздогін до оголошеного конкурсу Державним агентством з питань кіно, і професійні документалісти, і правозахисники суголосно відповідають: звичайно, ні. Фіксацією воєнних злочинів займаються спеціальні уповноважені прокуратури чи експерти міжнародних правозахисних організацій.
Юлія Коваленко пропонує розібратися в термінології, бо сама назва "документальне кіно" оманлива. Фіксацією може бути запис, наприклад, з відеореєстратора, який фіксує все, що відбувається перед камерою. Чи буде це цікаво дивитися в кінотеатрі? Вочевидь, ні. Чи можуть записи документалістів бути використані в суді - можливо так, але точно не фільми.
"Документальне кіно більш справедливо називати не ігровим кіно (там, де не грають актор(-к)и). І воно буде цікавим саме тоді, коли в такому фільмі яскраво і талановито представлене творче осмислення дійсності, творче осмислення проблеми/питання/явища/теми, яка важлива для суспільства і, що головне, важлива для режисера. Бо, передусім, і не ігрове кіно – це авторське висловлювання", – каже Коваленко.
Режисерка фільму "Фото на памʼять" Ольга Черних поділилися своєю думкою, що документальне кіно має власну природу. Воно може бути непрямолінійним і говорить з глядачем на на емоційному рівні.
Кіно, і особливо документальне, має силу розповідати про події, про людей, створюючи сильний емоційний зв’язок із глядачем. Крім того, сучасне документальне кіно — це неймовірне різноманіття форм та способів, якими воно створюється. Саме це допомагає пробиватись до душ та почуттів людей перед екраном.
Про мистецьку складову та авторський погляд каже і Дарʼя Бассель:
"Документальне кіно – це вид мистецтва, який передбачає в першу чергу авторське осмислення реальності та художню образність. Тобто, це не документ в звичному значенні цього слова, що передбачає об’єктивність і незаангажованість в збереженні і передачі інформації. В переносному сенсі документальний фільм (як і будь-який інший художній твір) може стати "документом епохи", але це радше про те, що митцю/мисткині вдалось схопити дух часу".
Напрямком фіксування фактів та свідчень про воєнні злочини в Україні займають і кінематографісти та кінематографістки. Зокрема, як згадує Дарʼя, цією важливою роботою займається багато неурядових організацій (наприклад, Архів війни, який є одним з сайд проєктів команди Docudays UA або The Reckoning Project). Документи, які створюються в рамках роботи таких проєктів будуть потім використані в судах. Підхід до створення документів в рамках таких проєктів зовсім інший, ніж підхід до створення документального кіно.
"Документальні (неігрові) фільми ми показуємо вже зараз по всьому світу, розповідаючи мовою художніх образів, про війну і її наслідки. Документальні фільми, як і будь-які інші художні твори, мають емоційний вплив на глядача. Коли ми можемо дати можливість людям з інших країн емоційно підключитись до нашої реальності, і пережити разом з нами події війни, тоді ми можемо наблизити їхній досвід до нашого і далі говорити вже з більшим розумінням один одного".
