Коли вигадка стає реальністю. Українські учасники Венеційської бієнале Рачинський і Ревковський відкрили виставку у Києві
"Куди ніч, туди і сон" – фраза, яку ми зазвичай промовляли в дитинстві, аби поганий сон не втілився в життя. Сучасна воєнна реальність стає настільки страшною, що після кожного обстрілу чи втрати теж хочеться сказати "куди ніч, туди і сон" і, розплющивши очі, побачити, що все в порядку.
Натомість у мистецтва є можливість подивитися на реальність без остраху. Так працюють сучасні митці Даніїл Ревковський і Андрій Рачинський, які пропонують поміркувати про майбутнє після катастрофи. Серія їхніх робіт "Хвостосховище" розпочалася з роздумів про виснаження людьми земних ресурсів і перетворилася на уявний музей загибелі людської цивілізації, де автори міркують про те, як ми знищуємо себе.
"Куди ніч, туди і сон" – нова серія "Хвостосховища". УП. Культура розповідає, як виставка спонукає задуматися про майбутнє та нашу колективну відповідальність за нього.
Кураторка виставки "Куди ніч, туди і сон" Ксенія Малих говорить, що підготовка до неї тривала пів року: "Практика Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського вкорінена в дослідницькій роботі. І хоча вони створюють історичну фікцію, ця фікція настільки продумана та підкріплена архівними матеріалами, що, напевне, могла би бути реальністю".
Водночас цілісно це "дослідження" тривало набагато довше. Усе почалося з "Хвостосховища" (2021) – першого проєкту "Музею людської цивілізації", який створюють Даніїл і Андрій, щоб поміркувати про те, чому людство знищило себе, що стало причинами цього з погляду історичних подій в Україні.
Спочатку митці розповідали про вичерпання земних ресурсів. У наступному проєкті – "Хвостосховище. Інженер" – про терор у Радянській Україні, диктаторів, які можуть вигадувати й реалізовувати ті чи ті жахливі експерименти з населенням. Далі – "Степ Мікі Маусів", що був дослідженням танкових битв у кордонах України 1991 року.
На новій експозиції "Куди ніч, туди і сон" Даніїл Ревковський узагальнює спільну для всіх проєктів тему: "Знищення людства – це комплекс дій, розтягнутих у часі та просторі, і легкої відповіді про причини його загибелі немає".
На думку художників, ми всі перебуваємо в умовах тотального руйнування, усі про нього говоритимемо, і це відбуватиметься постійно. Так ми опиняємося в просторі, де важить не стільки час, а рефлексії на нього, те, що ми лишаємо по собі.
Першими на виставці бачимо старі малюнки й листівки, розміщені під скляними рамками. В їхній основі – історія солдата Першої світової війни, фрагментарно розкрита в зображеннях воєнних ландшафтів, написах, шифрах, печатках.
На поверхні краєвидів де-не-де допасовані фотографії військового з дружиною, і це здається спробою подумати про бажане майбутнє, використовуючи свідчення минулого. На деяких листівках напис Zensuriert (цензуровано) – значить, лист не дійшов до адресата, щось було втрачено й замовчано.
У своєму "Музеї людської цивілізації" Ревковський і Рачинський перебувають у майбутньому, що, за словами Ксенії Малих, "дозволяє художникам набути музейної, ретроспективної дистанції, навіть коли вони говорять про наш час". Історія створюється щосекунди, але саме відстань стає необхідністю для того, щоб її осмислити та відчути.
Навіть говорячи про Першу чи Другу світову, художники думають про сучасну війну:
Багато ракет радянського виробництва летять на нас. Наприклад, ракета Х-22 була зроблена для ураження авіаносців флоту США ядерними боєголовками, тепер вона використовується для масового вбивства населення України. І мені цікаво, що зараз думають люди дотичні до цього в минуломуДаніїл Ревковський
Наступна робота безпосередньо повʼязана з нинішніми обставинами. Це фото з ліфта, де на оголошеннях буквами виписано слово STRELA. Наклеєні зображення подряпані – війна, обстріли стають повсякденністю, способом життя, у якому ти намагаєшся рухатися далі. І ніхто не застрахований від того, щоби дістати ключ від квартири й почати видряпувати на оголошеннях свою злість.
У воєнних умовах ти ніколи не залишаєшся попереднім, і, навіть не зазнавши фізичних втрат, відчуваєш внутрішні. Руйнування продукують інші руйнування.
Опускаємося на сходинку нижче й бачимо відеороботу з безлюдним краєвидом. За декілька секунд на зафіксовану камерою землю впаде сніг. Ксенія Малих коментує: "Відеоробота є певним абстрактним коментарем, передає відчуття тривоги, яка об’єднує решту робіт".
Можливо, ландшафти, навіть будучи відстороненими й мовчазними, завжди зберігають історії людей, які тут були, і ця порожнеча й самотність – їхня, а земля – резервуар для такої памʼяті.
Три останні роботи на виставці – картини-колажі, на яких воєнна реальність схрещується з, на перший погляд, мирним життям. Зображені Х-22, Точка-У та Р-36М – назви, які більшості з нас раніше нічого не говорили, тепер стають повноцінною частиною нашого повсякдення й забирають важливе нам і дороге.
Сюжет цих робіт виникає зі снів Клавдії Червоник – вигаданої героїні, яка нібито працювала на Південному машинобудівному заводі в Дніпрі. Жінка приймала внутрішні деталі для міжконтинентальних балістичних ракет та інколи їздила у відрядження на інші заводи з їх виробництва. Даніїл Ревковський розповідає:
"Вона була ідейною комуністкою і до якогось моменту пишалася своєю роботою. У період з 7 квітня 1980 та до самогубства 5 серпня 1988, кожного дня бачила схожий за сюжетом сон: "город біля будинку, на який падають вироби ПМЗ які вона приймала на озброєння, розробки інших підприємств оборонного комплексу СРСР". У проміжок часу з 17 червня 1980 року по 25 листопада 1982 року Клавдія щодня робить по малюнку цього сну. На цю історію нас надихнуло розслідування проєкту "Телебачення Торонто" про жіночі прізвища на деталях як і радянських, так і російських ракет".
Відповідальність наздоганяє в післявоєнний час, і Клавдія бачить ракети, які вгрузаються в її город, у мирному житті. Навіть якщо ти не причетний до виробництва ракет чи приймання їх деталей, у твоєму майбутньому багато тригерів – від гучного звуку, поганих снів, нових фраз, які зʼявилися в повсякденному мовленні, запитання «ти як?».
У просторі ми переміщуємося з Першої світової війни до сучасності, і все це зʼєднується в одне тривожне передчуття. З кожною роботою тривога наростає й стирає будь-які часові рамки, які стають лише умовністю. Війна та загибелі – точка, у якій людство рано чи пізно опиниться, питання в тому, щоби в такій реальності все ще бути здатним говорити про майбутнє – можливість нашого тривання й продовження.
"Ми досить швидко зрозуміли, що мистецтво не в силах впливати на історичні події, це скоріш роздуми про майбутнє", – підсумовують Ревковський і Рачинський.
Разом із тим, "Куди ніч, туди і сон" ще раз підтверджує, наскільки важливо говорити про війну, навіть не маючи значної часової відстані від подій. Даніїл Ревковський та Андрій Рачинський додають: "Ми думаємо про Харків, руйнації минулого і майбутнього та геноцид. Здається важливим про це щось сказати в майбутньому".
У минулому є багато майбутнього, у майбутнього – чимало з минулого. Ніби ми ніколи не фіксуємося в часі, а завжди перебуваємо десь, поза собою, але такий процес уможливлює лише наша присутність тут і зараз. І поруч з нами люди – далекі й близькі – зникають і народжуються, усміхаються і плачуть, думають про майбутнє.
