Свідки найбільшого болю і щастя. Як подружжя весільних фотографів з Одеси знімає війну

"Ми хотіли їхати подалі від війни, а тепер їздимо до неї", – такими словами почали свою розповідь Костянтин і Влада Ліберови, подружжя весільних фотографів з Одеси.

Фотографія для них – покликання і сенс буття.

Від початку повномасштабної війни в Україні звичні зйомки у жанрі love story дещо втратили актуальність, тож діяльність Ліберових помітно змінилася. Однак мета залишилася незмінною – знімати і показувати історії, людей, емоції, справжнє життя. Щоправда тепер – в умовах війни.

Костя та Влада Ліберови розповіли "Українській правді. Життя" про те, що спонукає їздити у пекло і як їм вдалося знайти місце для зйомок love story під час війни.

"23 лютого я сиділа і плакала, а 24 Костя збудив зі словами, що почалася війна"

Мало не в кожній українській родині є той, хто до останнього не вірив, що Росія наважиться напасти на Україну. У сім'ї Ліберових намагався зберігати спокій і позитив Костянтин.

"Влада мабуть місяці зо два говорила: "Скоро війна, що ми будемо робити? Ми не готові". Я постійно її заспокоював, казав: "Влада, ну яка може бути війна у 21 сторіччі?". Такого взагалі не може бути", – згадує він.

23 лютого Ліберови зустрічалися з друзями. Ця зустріч була прощальною, адже друзі наступного дня збиралися виїжджати з країни. Коли всі розійшлися, Владу "накрило".

"Ввечері ми посиділи, а коли друзі пішли… я не знаю, що взагалі було зі мною. Я плакала і не могла пояснити, чому. Костя годину не міг мене заспокоїти. Сиділа у ванній на підлозі і просто ридала", – розповідає Влада.

В емоційний стан втрутилася інтуїція. І не дарма, адже вже за кілька годин чоловік збудив її зі словами, що почалася війна.

Влада Ліберова серед руїн Чернігова

Про всяк випадок у подружжя зібраною стояла тривожна валізка.

"Валізка є? Є. Ну добре, а що з нею треба робити? Ми лишили її в машині. Взяли нашого мопса і спочатку поїхали до моїх батьків, щоб забрати їх. Але вони сказали, що нікуди не поїдуть", – розповідає Влада.

Подружжя зізнається, що у той же день, охоплені панікою, вирішили, що треба виїжджати у безпечне місце. Відстояли величезну чергу на АЗС за бензином і не меншу в банку, аби зняти гроші; зібрали свої речі та їхнього мопса, навіть його велику лежанку. Однак в останній момент подружжя змінило свої плани.

"Коли ми закінчили усі ці приготування, то просто розвернулися і поїхали додому. Ми зрозуміли, що не можемо цього зробити. Що не хочемо нікуди їхати. Ми залишилися в Одесі. І сталося так, що почали їздити не від війни, а до війни", – підсумовує Ліберова.

Все почалося на одеському вокзалі

Залишившись у рідному місті, подружжя долучилося до волонтерського фронту, адже продовжувати звичну діяльність на той момент було неможливо.

"Коли почалася війна, ми лише волонтерили. Багато, активно. Але було таке відчуття, що з'являється нова рутина, в якій більше немає місця для сенсу нашого життя", – зізнається Влада.

Невдовзі сталося те, що рано чи пізно мало статися. Одного разу, коли Ліберови відвозили на одеський залізничний вокзал "гуманітарку", Влада попросила чоловіка взяти із собою камеру. З одного боку це була не дуже вдала ідея, адже люди, що не встигли оговтатися від шоку та паніки, дивилися на фотографа підозріло. Однак знімки, кожен з яких – окрема історія, були того варті.

"Це були ще перші дні війни. Я залишилася в машині і чекала на Костю. Він повернувся десь через годину і сказав, що зробив дуже зворушливі світлини. Потім він мені їх показав і я зрозуміла – вони дійсно особливі", – згадує Влада.

Все почалося на одеському вокзалі

Фотографії з вокзалу, як і всі свої роботи, вони опублікували в Instagram. Ця спонтанна зйомка і вдячні відгуки людей вплинули на подальше рішення відродити свою діяльність, але вже у нових реаліях.

"Ми зрозуміли, що зараз дуже важливо документувати те, що відбувається. Багато людей подякували нам за те, що ми взяли камеру в руки і почали показувати. Потім ми усвідомили, що у нас є аудиторія. Так, це крапля у морі, але нам хотілося кричати світові про те, що відбувається в Україні", – наголошує Влада.

Початок війни в об'єктиві Костянтина Ліберова

Читайте також: "Німці бояться бачити жахи війни". Історія підлітка, який в евакуації доносить правду про війну в Україні

У перші дні й тижні повномасштабної війни в Україні ще не було великої кількості іноземних журналістів та фотографів. Новини, що поширювалися, часто супроводжувалися однаковими фотографіями, прослідкувати авторів яких було складно після десятків репостів.

"На десяте коло тих репостів ти уже не знаєш, хто першоджерело. Аудиторія з Російської Федерації уже пише тобі, що це фейки, неправда, фотошоп. І сидячи в Одесі, ти не можеш нічим аргументувати. Навіть якщо довіряєш людині, яка зробила репост", – пояснює Ліберова.

На тлі нестримного бажання повернути втрачений сенс минулого життя і наводити сильні докази військових злочинів росіян, Костя і Влада вирішили показувати нову реальність людей в нашій країні від першої особи. Хоча раніше їм ніколи не доводилося працювати з документальною фотографією.

Українські вокзали з 24 лютого бачили надто багато прощань

До і після 24 лютого: "Ми все ще ті самі щасливі люди"

"Ми з Владою все ще ті самі щасливі люди. Що до, що під час війни ми фотографуємо людей та їхні емоції. Однак наш фокус змінився, тому що змінилися емоції", – розповідає подружжя.

До повномасштабної війни в центрі сюжету їхніх робіт було кохання. Зараз спектр емоцій значно ширший.

"Ідея їздити містами України і знімати те, що відбувається, виникла ще й через бажання не втратити фотографію, бо це наше життя. Наші знайомі знають, що ми трішки придуркуваті на цю тему. Тобто це не просто щось, чим ми заробляємо гроші. Наприклад, зараз на фотографії ми не заробляємо, а навпаки – витрачаємо", – зізнається Влада.

Костя і Влада Ліберови: "Ми все ще ті самі щасливі люди"

Миколаїв

Першим містом, куди пара вирушила, аби відзняти наслідки російської навали, був Миколаїв. Кажуть, діяли інтуїтивно. Обрали саме це місто, тому що воно знаходиться неподалік від Одеси.

"Коли ми зняли в Одесі все, що можна було зняти, вирішили, що треба поїхати до Миколаєва і подивитися, що там відбувається. Приїхали приблизно 14 березня", – розповідає Костя.

Нагадаємо, з 1 березня окупанти колонами почали оточувати Миколаїв та Херсон, а вже 12 стало відомо, що ворог привіз під Миколаїв примусово мобілізованих з ОРДЛО.

Влада зізнається, що їхати туди було дуже страшно.

"Було таке відчуття, ніби щойно ми проїдемо табличку "Миколаїв" і автоматично прилетить снаряд. Саме так ми собі це все уявляли.

А потім уже були міста, де все так і відбувалося", – говорить Ліберова.

Війна у Миколаєві

Літня жінка на тлі зруйнованого ангару

За словами Костянтина, саме ця поїздка показала їм, що таке війна: наляканих людей, розбиті будинки, нерозірвані снаряди, обстріляні автомобілі мирних мешканців. З'явилося усвідомлення того, що війна – це сьогодні, тут і зараз, додає Влада.

Нерозірваний снаряд в одному із миколаївських двориків

"Місцеві розказували історії, як сусіди стояли у черзі в АТБ, коли прилетів касетний снаряд. Їх більше немає.

Тоді ми зрозуміли, що чути історії цих людей і показувати світові їхні очі навіть через свій невеличкий Instagram – може бути нашим сенсом життя зараз", – розповідає жінка.

Українці рятують найдорожче

Харків

Далі подружжя фотографів вирушило до Харкова – "міста з каменю та заліза", як написав Жадан в одному із віршів. Росіяни намагаються знищити Харків з першого дня війни і до сьогодні.

Ліберови за цей час були у Харкові двічі – у 20-х числах березня та наприкінці квітня. Кажуть, ці дві поїздки дуже відрізнялися одна від одної, адже люди змінилися. Під час першої – харків'яни охоче розповідали свої історії, говорить Костя.

Березневий Харків

"Коли ми приїхали до Харкова вдруге, ситуація в місті змінилася. На той час уже майже звільнили Харківську область, і можна було побачити контраст, адже у центрі міста і подалі від Північної Салтівки вже було життя: люди гуляли, можна було випити кави чи посидіти в кафе. А ближче до цього району – майже нічого не змінилося. Крім людей.

Тепер вони дивилися на нас досить агресивно. Вони втомилися розказувати одне і те ж. Вони постійно розповідають, як їм погано, що їх бомблять, а допомоги немає", – каже Ліберова.

Харків'яни перетворили метро на підземну фортецю, щоб ховатися там від обстрілів росіян

Попри те, що люди втомилися кричати про біль, з яким вони живуть, звідти все ж лишилися фотографії. І вони красномовніші від будь-яких слів. На цих світлинах – одна зі станцій метро, облаштована у містечко, де харків'яни рятуються від прильотів; комунальники, які саджають квіти серед руїн; спалена росіянами школа і діти, що вчать уроки у підземці; втомлені лікарі і медсестри, які щодня рятують життя постраждалим внаслідок обстрілів.

Харків – місто з каменю та заліза

Харків у вогні

Ірпінь та Буча

До Ірпеня та Бучі Ліберови поїхали одразу після того, як ЗСУ вибили звідти окупантів – на початку квітня.

"На дорогах валяються міни, що не розірвалися. Газу, води, світла та зв'язку немає. Зруйновані будівлі, розбиті шибки, згорілі машини і безіменні братські могили. До однієї з таких мене відвели місцеві. Самотні саморобні хрести посеред лісу. Перелякані, загублені люди. Вони втратили все. На їхніх очах убили сусідів, стріляли у беззбройних та мирних людей", – так підписав фото, зроблені у Бучі та Ірпені, Костянтин.

Зруйнований міст в Ірпені

Однак фраза "братські могили" не зупинила російські ЗМІ, коли ті намагалися використати фото Ліберових для пропаганди.

Безіменні могили

"Вони намагалися використати наші фотографії з Ірпеня та Бучі як доказ того, що там нібито нічого не було", – розповідає Влада.

Річ у тім, що Ліберови не фотографують померлих. "Це вибір", наголошують вони. Їхні світлини – про життя, яким би воно не було.

Ірпінь та Буча – одні із багатьох ран на українській землі, що лишив по собі "русский мир"

Читайте також: "Звірства росіян – це їхня реакція на те, що вони в країні ніхто". Інтерв’ю з історикинею

Влада: Це дуже дивна ситуація. Ми не журналісти і на той час, коли сталася Буча, ми думали, що цінність нашої фотографії точно не журналістська. У нас до всього є трохи художній підхід. І у нас свій проєкт, над яким ми працюємо. Перша мета – зробити фотографію під час війни, яка буде вселяти надію.

І коли все настільки погано, ти не зможеш вселити надію, фотографуючи це. Було дуже багато міст, де ми бачили мертвих, але ми це не фотографуємо. Це наш вибір. Ми не ЗМІ. Ми фотографи, які працюють над власним проєктом, а вони беруть і використовують наші фотографії як якісь докази.

Костя: І це питання ніби "підказує" РФ, що "а трупи були лише у Бучі, якщо ми говоримо лише про трупи у Бучі?". Це один із моментів, який особисто мене дуже турбує, бо у нас у багатьох містах загинули саме мирні, але чомусь ми кожного разу згадуємо лише Бучу. Той же Чернігів, де на багатоповерхівку скидали авіабомби. Складно уявити, скільки там було жертв.

Влада: Костя хоче сказати, що ми як люди, які трохи поїздили містами України, можемо стверджувати, що нашої русофобії недостатньо.

Влада Ліберова: "Нашої русофобії недостатньо"

Український Схід

Сєвєродонецьк – ще одне вщент зруйноване місто, до якого Ліберови приїжджали двічі – спочатку у середині квітня, а потім ще раз через два місяці. Поїхавши вдруге, їм, на щастя, вдалося вчасно повернутися, адже з 25 червня, після тяжких боїв стало відомо, що ворог окупував місто.

Вперше Влада і Костя поїхали туди самостійно, а потім уже по місту знайшли волонтерів, які їх супроводжували. Коли їхали вдруге, то домовлялися про супровід заздалегідь.

"Сєвєродонецьк – місто, яке щодня та щохвилини бомбять. Я не обмовився. Постійні вибухи. Це страшно. Але ще страшніше – те, що здебільшого люди не хочуть їхати. Бояться. Не вірять, що десь на них чекають. Не вірять, що хтось зможе чи захоче їм допомогти.

Ворогу байдуже, куди він стріляє. Чим гірше, тим краще. Школи, житлові будинки, дитячі садки. Я бачив це на власні очі. Ті, хто залишилися у місті – у величезній небезпеці. У ще більшій небезпеці ті, хто допомагає їм вижити", – написав Костя, публікуючи світлини після першої поїздки до Сєвєродонецька.

Обличчя українського Сходу

Були вони і в розбомбленому Лисичанську, у районі якого зараз закріпилися загарбники. Того разу Ліберови потрапили під обстріли.

"Перший раз нас накрило мінами, другий – касетними бомбами. Розрив касетної бомби – це, мабуть, найстрашніший звук в моєму житті. Це дуже гучно, та не зрозуміло, куди бігти – звук ніби усюди. Цього разу пощастило, ворог влучив в город з помідорками в 100 метрах від нашої позиції. Коли ми вийшли з укриття, побачили на тому місті просто перепахане поле", – розповідає Костя.

Речі зі зруйнованого росіянами будинку

Світлини, які вдалося зробити під час цієї поїздки, вже не говорять, а кричать самі за себе.

Очі, сповнені болю

Ліберови зізнаються, що їм би хотілося потрапити і на окуповані території, аби показати, що росіяни зробили з українськими містами та людьми. Однак зараз це неможливо.

"Ми, як люди, що мають фотоапарат у руках, хотіли б показати, який жах відбувається у Маріуполі чи Мелітополі. Але ми не можемо, бо нас просто не пропустять. А у випадку із Костею мабуть ще й гірше закінчиться. Ми уже трішки відомі серед росЗМІ. Якщо нас там побачать, нічого хорошого не буде", – визнає Влада.

Весна у Слов'янську

"Важко бачити людей зі зруйнованим життям"

Розповідаючи про практичні складнощі під час поїздок, Костя зауважив, що найважче – не потрапити під обстріл, а доїхати до міста, що обстрілюють. Навіть акредитація ЗСУ не завжди діє як перепустка, додає Влада.

"Дуже складна бюрократія. Але ми все розуміємо і те, як це все відбувається – правильно. У нас війна і не треба усіх всюди допускати, але буває дуже важко кудись потрапити.

Завжди треба шукати людину, яка зможе за тебе ручатися. Але поки що нам майже все вдається", – підкреслила вона.

Також подружжя зізнається, що ці "подорожі" у пекло війни – психологічно складні.

"Важко бачити людей зі зруйнованим життям. Дивишся на це все і розумієш, що такого не мало бути. Чому в нашій країні? Чому з нашими людьми? А люди у нас просто фантастичні. Вони не впадають у відчай", – каже Влада.

Влада Ліберова: "Важко бачити людей зі зруйнованим життям"

За її словами, вони ніколи не бачили смерть до війни. Їм навіть ні разу не доводилося бувати на похоронах.

"А тепер ми бачимо смерть, і це страшно. Страшно, коли бачиш літнього чоловіка, який стоїть біля зруйнованого будинку і каже, що у червні він мав би відсвяткувати 50-у річницю шлюбу разом з дружиною. Але її більше немає. І дому теж немає, бо російський літак вирішив інакше.

І в кожному місті є такі історії. І цим людям уже не повернути рідних. Жодними репараціями", – наголошує Влада.

Деяким світлинам не потрібен колір

Як "дякую" відганяє думки про "покинути все"

Ліберови зізнаються, що часто говорять про те, аби припинити ризикувати життям, остаточно повернутися до Одеси та займатися звичною діяльністю. Але зрештою стаються ситуації, що відганяють такі думки.

"Повірите чи ні, але щоразу, коли ці думки стають сильнішими, на нашому шляху виникають такі ситуації… навіть коли людина підходить на вулиці і просто каже "дякую". Або хтось напише і теж дякує. І ти думаєш "ну як так?", – каже Ліберова.

"Технічна перерва..."

Якось Влада з чоловіком написали слова подяки фотографу й захиснику Маріуполя Дмитру Козацькому. До того як "азовці" потрапили у полон до окупантів, "Орест" публікував світлини з "Азовсталі", що довгий час слугувала фортецею для військових та цивільних.

"Ми не знали, чи прочитає він це. Цей хлопець знаходився у пеклі і ми захотіли написати йому дякую. А він не просто прочитав, а написав нам велике повідомлення, де дякував Нам за те, що Ми робимо.

І ми думали: ну як же так? Ця людина – герой, він там ризикує своїм життям, а дякує нам. В такі моменти ти розумієш, ще не можна взяти і все покинути. Що комусь це потрібно", – підкреслює Влада.

Український Схід

Читайте також: "Місце моєї смерті і мого життя": захисник "Азовсталі" поділився світлинами з укриття. ФОТО

На війні теж є місце для кохання

Влада і Костя зуміли адаптувати справу усього свого життя під нову реальність. Наприкінці травня Ліберови заявили, що готові проводити безкоштовні весільні фотосесії для військових, які вирішили побратися зі своїми коханими під час війни.

"Ми спочатку заявляли, що зробимо тільки 10. Але як їм можна відмовити?" – наголошує Влада.

А ще каже, що помітила цікаву закономірність: зараз саме чоловіки домовляються про зйомку, хоча, з їхнього досвіду, цим зазвичай займається наречена.

На війні теж є місце для кохання

Читайте також: Навколо війна, а він стає на коліно. Історія воєнно-польового кохання

Об'єктив Ліберова знімав кохання у різних куточках України, зокрема і на лінії фронту. Костя зізнається, що він не бачив нічого зворушливішого, ніж очі молодого закоханого військового, якого відпустили на день з фронту, аби побратися з коханою.

"Сьогодні, коли кожного дня ми всі щось втрачаємо, як ніколи розумієш ціну життя. Я щасливий бути свідком того, як, попри біль та невизначеність, життя триває. Майже кожного дня створюється нова українська родина. Родина, яка знає справжню ціну свободі.

Хто б міг подумати, що новий весільний сезон стане сезоном вишиванок та піксельного візерунку?Але, будучи свідком як найбільшого болю, так і найвищого щастя, я можу впевнено сказати: кохання переможе смерть. Кохання переможе війну", – підкреслює фотограф.

Костянтин Ліберов: "Будучи свідком найбільшого болю і найвищого щастя, я можу впевнено сказати: кохання переможе смерть"

"Я ще ніколи не любила Костіну фотографію так, як люблю її зараз"

Поїздки до міст, охоплених війною, неабияк виснажують. Влада зізнається, що іноді бувають моменти слабкості, але вони з чоловіком не дозволяють одне одному впадати у відчай. Наприклад, Костя зізнається, що кожного ранку говорить дружині, як сильно її кохає.

Влада: Періодично мене накриває. Так само, як 23 числа, я просто починаю плакати і нічого не можу з цим зробити. Але потім стає легше. Ми стараємося одне одного підтримувати. Але він завжди так тримається, що я і не знаю, як ще підтримувати (сміється).

Костя: Ти кажеш, що я роблю дуже гарні світлини, а для мене це …

Влада: Так, я ще ніколи так не любила Костіну фотографію, як люблю її зараз. Але я би все віддала для того, щоб нам ніколи не доводилося це знімати. Щоб цього всього ніколи не було.

Вона також визнає, що серед сотень світлин складно обрати улюблену, адже на більшість із них боляче дивитися.

Проте є одна фотографія Костянтина, яку Влада пам'ятає до деталей. Зокрема, й тих, що лишилися за кадром.

Похорон військових льотчиків, які загинули, захищаючи країну

"У Вінниці відбувалося прощання з двома військовими льотчиками, і Костя зробив світлину, як наші хлопці ЗСУ несуть труну і у небі видніються два літаки. Під час прощання командир загиблих хлопців сказав, що вони загинули, виконуючи бойове завдання 19 квітня.

Я чую це і згадую, що 19 квітня ми з Костею були в Одесі і ходили на фільм в кінотеатр. Дивилися "Бетмена". Відчуваєте контраст? Ми дивилися фільм, а ці хлопці гинули, захищаючи мою країну і нас в ній", – говорить Влада.

Ліберови розповіли, що у них є мрія – одного разу зробити фото, яке вплине на хід війни.

Фотографії також можуть кричати. Усі фото: Костянтин та Влада Ліберови

Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"