"Ми готові виховувати найнеслухняніших дітей, аби тільки вдома". Як жив(е) деокупований Тростянець
Вчителі у Тростянці – немов ті сапери, що першими заходять у деокуповані міста: одразу взялися до роботи у школі, де росіяни під час окупації влаштували своєрідний штаб.
Тростянець – прифронтове місто на Сумщині, що опинилося під гнітом росіян з першого дня повномасштабного вторгнення.
За місяць окупації росіяни завзято намагалися перетворити місто на руїни, розграбовували домівки, а над однією із місцевих шкіл – просто поглумилися, демонструючи всю сутність своєї "культури".
Однак вчителі не просто стерли сліди перебування росіян у школі, але й якнайшвидше змогли вивести дітей на очне навчання.
"Українська правда. Життя" спільно з благодійним фондом savED розповідають, що пережили жителі прифронтового міста, яке одним із перших відчуло на собі наслідки "руського миру".
З першими вибухами пішли до школи
Вікторія Вадюнка працює у тростянецькій школі І-ІІІ ступенів з 1991 року. За фахом вона – вчителька української мови та літератури. Останні 10 років працювала заступником директора з навчально-виховної роботи, а два роки тому стала виконувачкою обов’язків директорки.
Здається, відповідальність – її друге ім’я. Перше, що почули від неї колеги, які вранці 24 лютого розгублено дзвонили запитати "Що далі?", це те, що вона йде на роботу. Їм же порадила чекати офіційних розпоряджень, але інші вчителі також прийшли до школи.
Тоді у місті вже лунали вибухи, а у школі, де вперше від початку карантину мали розпочатися офлайн-уроки, серед дітей не було ні душі.
Часу було обмаль, тож перш за все освітяни кинулися вивозити зі школи техніку та документацію – журнали, особисті справи учнів тощо. Вже об 11 у школі не було нікого, а її двері зачинилися для учнів на невизначений термін.
Опівдні росіяни зайшли у Тростянець.
"Вони по вулиці їхали танками. Наш заклад освіти розташовується не у центральній частині міста, тому у перший день вторгнення ворога поблизу нього ще не було. Сюди він зайшов дещо пізніше. Але місто вже опинилося в окупації", – згадує пані Вікторія.
Через два-три дні ворожі обстріли ставали дедалі активнішими, з 8 березня почало зникати світло, були проблеми зі зв’язком. На той час окупанти поступово заполонили все місто, і у середині березня дісталися й до школи.
Жахи окупації
Пані Вікторія так і не наважилася поїхати з міста, як і більшість її колег. Коли місто вже було в окупації, виїхали четверо вчителів. Серед них – Катерина Шудрець, вчителька фізичного виховання, яка прийшла працювати до школи на початку лютого 2022 року.
"На жаль, мені не вдалося насолодитися тими днями, коли уроки були постійно, за розкладом, коли діти приходили і були в школі без тривог та вимкнень світла. Коли розпочалася війна, все зупинилося", – згадує жінка.
Неможливість повноцінно працювати змінилася страхом за життя рідних і своє власне, адже росіяни під час окупації робили все, аби місцеві їх боялися.
Щойно почалися перебої зі світлом і зв'язком, чоловік Катерини разом зі своїм братом їздили лагодити лінії електропередач. Її чоловік – електромонтер, брат також спеціаліст в сфері енергетики.
Одного дня такий виїзд мало не коштував життя їм обом.
"З перших днів вони лазили по тих стовпах. Одного разу під'їхав російський танк і на них направили дуло. Автомобіль підірвався, брат чоловіка тепер інвалід. Ми за нього досі боремося", – ледь не крізь сльози пригадує Катерина.
Згодом росіяни почали вдиратися до будинків місцевих. Одним із таких був сусідський, тому 15 березня велика родина Катерини вимушено розділилася. Частина сім’ї виїхала із Тростянця, інші залишилися. Зокрема, батьки та родина сестри.
"Вони (рідні) сказали: "Ми з батьком (татом Катерини – ред.), ми нічого не боїмося". Ну, кажу, "добре", – пригадує вона тодішню розмову з сім’єю.
Тримати зв’язок було складно, однак тато Катерини щоразу знаходив можливість зателефонувати.
Жінка досі згадує період окупації з тремтінням у голосі, адже знала, що росіяни ходять будинками, чіпляються до місцевих і ще бозна-що роблять. Одного разу вони залізли до помешкання свекрухи, і винесли все з її погребу. Батька чоловіка, який також залишився "на господарстві", на щастя, тоді не чіпали.
Вже після деокупації свекор пішов захищати країну на фронті. На жаль, він загинув. Брат та батько Катерини наразі несуть службу на Донеччині.
Деокупація
26 березня українські війська 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" звільнили Тростянець. Місцеві подекуди дізнавалися про це від своїх рідних і знайомих, які перебували на підконтрольній Україні території.
Так було у випадку з батьком однієї з учениць школи №2 – випускниці Анни. Її родина також наважилася виїхати з міста. Щоправда, залишився тато – каже, доглядав кота.
"Іноді хвилювалися, бо не знали, що тут відбувається, і інколи тато не брав трубки, але він знаходив такі місця, щоб можна було зловити зв'язок", – додає Анна.
Коли місто звільнили, її тато про це навіть не здогадувався. Чоловік дізнався про це від рідних телефоном.
"Ми зателефонували, він у це не вірив, але потім (люди) почали ходити по вулицях, зрозуміли, що вже нікого (росіян – ред.) тут немає і все вже добре. За день до Великодня ми повернулися, тато нас зустрів, ми приїхали додому … я навіть не передам, що я тоді відчувала", – пригадує Аня зі сльозами на очах і додає, що "це вже більше від радості".
Вчителька Ані, пані Катерина, теж ні хвилини не вагалася, чи повертатися їй додому.
"Тут дім, тут все рідне, хотілося повернутися на роботу. Ми кожен день говорили собі, що готові виховувати (навчати – ред.) найнеслухняніших дітей, аби тільки повернутися. Тож вагань не було", – наголошує вчителька.
З будинком Катерини, на щастя, після окупації все було добре, чого не можна сказати про місто загалом. Прифронтовий Тростянець з перших днів потерпав від обстрілів найрізноманітнішими видами озброєнь.
Сильно постраждали центральна частина міста, район лікарні та лісництва, а район залізничного вокзалу та автовокзалу – були повністю зруйновані. Росіяни вщент знищили багатоквартирний п'ятиповерховий будинок навпроти вокзалу, а значна територія міста була замінована – окупанти не могли втекти, не залишивши вибухонебезпечні "подарунки".
Удар по залізничному вокзалу добре пам'ятає Анна.
"На території вокзалу було багато влучань. І в п'ятиповерхівку, і у самі приміщення автовокзалу, залізничного вокзалу. Коли відбувалися обстріли вокзалу, то їх було чути навіть з мого будинку, було чути гуркіт танків, артобстріли", – згадує дівчина.
Та тільки-но росіян вибили з міста, воно почало оживати.
Ледь не першими взялися за роботу освітяни – треба було зробити школу знову придатною для навчання.
Зі слів в.о. директорки, серйозних руйнувань заклад не зазнав, утім недовге проживання росіян залишило огидний відбиток на приміщеннях, до яких тим таки вдалося потрапити.
Єдине, що постраждало – це бруківка, адже росіяни заїжджали у шкільний двір на танках.
"Двері школи відчинити вони не змогли. Тому вибили аварійний запасний вихід", – каже пані Вікторія.
Окупанти зайняли щонайменше чотири кутових кабінети, з яких відкривається найкраща панорама на місто і дороги. Там потрощили вікна, викрали техніку, яку вчителі не встигли сховати, та залишили купу сміття. І дещо ще.
"Вони залишили свою "візитну картку", про яку говорилося вже дуже багато. Це їхній рівень культури", – говорить очільниця школи, не називаючи речі своїми іменами, хоча огида в голосі дає чітке уявлення, про що йдеться.
Повернення міста до життя
Зібравши всі сили, освітяни і мешканці міста почали наводити лад, і паралельно перетворили школу на своєрідний гуманітарний штаб, адже після окупації дефіцит в усьому був помітним, не кажучи вже про те, що деякі люди втратили свої домівки.
Вже у квітні, коли у місто нарешті знову провели світло, розпочалося дистанційне навчання.
"З перших тижнів уже телефонували вчителі і говорили, що хочуть проводити уроки", – підтверджує випускниця Анна.
Багато учнів залишалися у громаді навіть під час окупації, однак дехто, звісно, виїхав з батьками у віддаленіші регіони або за кордон. При цьому всі виходили на зв'язок.
Онлайн-навчання тривало до кінця навчального року. За словами в. о. директорки, пані Вікторії, зараз у Тростянецькій школі №2 навчаються 440 дітей, 50 з яких перебувають за кордоном.
Попри травматичний досвід окупації і труднощі, які довелося пережити, пані Катерина, вчителька фізкультури, згадує перші два місяці після деокупації з неабияким теплом і навіть гордістю у голосі, адже саме вчителі (не беручи до уваги батьків) були тими, хто підтримував дітей психологічно.
"А чим іще можна підняти настрій та тримати себе у формі, як не фізкультурою? Ми з дітьми вмикали камери, щоб бачити одне одного і разом виконували вправи, ранкові зарядки. Їх це дуже підбадьорювало. Говорили, що сумують за спортзалом. Так було і на інших уроках, але я більше кажу за своє", – каже вчителька.
Вже з вересня школа перейшла на змішане навчання.
Після дистанційки дітям було фізично важко на уроках фізкультури. Катерина не раз помічала, що діти швидко втомлюються, тому навантаження збільшувала поступово.
"Вже зараз як менші діти, так і старші роблять успіхи. Не можна сказати, що їхня фізична підготовка стабілізувалася на 100%, однак ми над цим працюємо", – запевняє вчителька фізкультури.
На території самого закладу освіти укриття немає, воно – у дитячому садку неподалік. Завдяки цьому, зокрема, і вирішили запровадити змішане навчання. Катерина каже, що через постійні повітряні тривоги довелося "натренувати" дітей швидко переодягатися і прямувати до укриття.
"Але при цьому ти хвилюєшся, щоб вони швиденько спустилися в укриття, щоб не дай Боже не прилетіло (йдеться про ракети – ред.).
Діти все ж це знають, вони бачать, все розуміють, хоч можуть і не показувати", – визнає жінка.
В укритті Катерині, як і іншим педагогам, доводиться бути "трохи психологами", налаштовувати на позитив і робити все можливе, щоб діти не сіяли паніку, відволікати їх від жахливих думок.
"Розумію, що можливо з погляду психології не дуже правильно, коли дитина не проживає всі свої емоції, що ти її "перемикаєш" в той момент, коли вона хвилюється, деякі діти навіть плачуть, коли тривога, але все одно намагаєшся зберігати спокій (серед дітей – ред.)
І, звісно ж, стараєшся і себе тримати в руках, адже діти на тебе дивляться, рівняються. По-іншому не можна", – підсумовує вчителька.
Сектор освіти та всі, хто має до нього безпосередній стосунок, завжди одними з перших страждають через повномасштабну війну. Особливо, коли йдеться про міста і громади, що опинилися в окупації або у безпосередній близькості до лінії фронту.
Розповідь про Тростянець – одна з історій про українців, зокрема освітян, які намагаються залишити позаду темні часи і з надією дивитися у майбутнє – власне, будувати його, навчати нові покоління українців і створювати умови, за яких це навчання буде можливим.
Раніше "УП. Життя" спільно з благодійним фондом savED вже розповідали, як освітяни відновлюють освітній процес для дітей у Березнегуватому і Червоній Долині на Миколаївщині, Дергачах на Харківщині і Апостоловому на Дніпропетровщині.
Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"
Автор відеоісторії з Тростянця: режисер Олександр Небилович, спеціально для savED
