"Мій найстрашніший сон – як знову потрапляю в тюрму". Чоловік із ВІЛ про наркотичну залежність та життя після звільнення
"2011 рік. Я черговий раз відбував покарання у тюрмі. Тоді тестувати на ВІЛ у колонію приходили соціальні працівниці неурядової організації. Швидкий тест показав позитивний результат. Зразок моєї крові надіслали в СНІД-центр для підтвердження або спростування. Результат був очевидним – у мене ВІЛ.
Тоді я думав, що все скінчено: у мене ніколи не буде сімʼї, усе своє життя буду наче вигнанець. Далі – повторні кримінальні злочини, знову вʼязниця. Водночас я приходив на всі зустрічі, які організовувала ця організація. Багато говорили про життя з ВІЛ – і це дало мені надію".
4-го червня 2014 року Олексій Сорокін вийшов на свободу. 6-го — прийшов у ту-таки організацію, яка допомагала йому в колонії, і запропонував "просто поволонтерити".
"Тут якраз тривав ремонт. Мене запросили прийти на суботник. Я прийшов. А потім мені запропонували офіційне працевлаштування. Побачили, що я не випадкова людина. У вересні буде вже 10 років, як я працюю в організації", – розповідає Олексій.
Нині він працює водночас у двох благодійних організаціях: менеджером у "100 ВІДСОТКІВ ЖИТТЯ. Черкаси" (благодійна організація, яка представляє інтереси людей, які живуть з ВІЛ, хворих на туберкульоз, належать до груп підвищеного ризику) та регіональним координатором БО "FREE ZONE" (забезпечують доступ людей в тюрмах до якісної і своєчасної медичної допомоги і життєво необхідних послуг).
Розповідаємо історію Олексія, який живе з ВІЛ і допомагає іншим змінити своє життя.
"Тебе бентежить не наркотик. Турбує щось у тобі"
"Памʼятаю, як у 2006 році я вдруге звільнився з колонії і перше, що зробив, – пішов купувати наркотики. Мене не влаштувала їхня якість. Я повернувся до чоловіка, який мені їх продав, й озвучив йому своє незадоволення. Але він відреагував зовсім не так, як я очікував. "Дивись, яка черга стоїть за цим наркотиком, – сказав він мені. – Їх усе влаштовує. Тебе бентежить не наркотик. Тебе турбує щось у тобі".
Тоді я зробив висновок, що якщо далі буду вживати, то перебуватиму в місцях позбавлення волі, допоки битиметься моє серце. З того моменту жодного разу не брав до рук шприц, хоча вживав 16 років".
У 2010 році Олексій знову потрапив у колонію. Розповідає, що став жертвою системи: знайдений ним телефон належав людині, яку побили неповнолітні діти. Так чоловік опинився за ґратами ще на 4 роки.
Уже після звільнення він, власне, й став частиною команди людей, які допомогли йому дізнатись свій статус та розпочати лікування, – соціальним працівником.
"Нас вчив, як треба жити, а сам знову у тюрмі"
"Мій найстрашніший сон – як знову потрапляю в тюрму. Уві сні я вистрибую з "воронка" (автозак – ред.), заступник начальника тюрми зустрічає мене й каже: "Ти нас вчив, як треба жити, а сам знову повернувся у тюрму".
Прокидаюся та усвідомлюю, що взяв на себе відповідальність. Не можу підвести людей. Мені можуть зателефонувати з адміністрації установи виконання покарань та сказати: "Олексію Володимировичу, треба допомога: є людина з такою-то проблемою (відсутність документів, проблема із житлом чи роботою)". Часто саме це зупиняє людину від нормальної ресоціалізації. І саме із цим я можу допомогти", – ділиться Олексій.
За роки роботи йому вдалося налагодити партнерства з бізнесом, державними структурами, медичними закладами. Відтак не залишають напризволяще людей, які звільнюється з установ виконання покарань і не мають де спати та що їсти.
"Я знаю, куди звернутися, щоб отримати для такої людини продуктову допомогу, куди направити, щоб вона мала тимчасове житло. Є перелік бізнесменів, які беруть людей без кваліфікації: вантажники, сортувальники. Людина прийшла, відпрацювала день, чесно отримала заробіток. Я знаю, що сьогодні вона вже нікому не полізе в кишеню лише через те, що не має їжі", – розповідає чоловік.
Олексій впевнений: основний тригер скоювати повторні злочини – коли людина не бачить виходу із ситуації. Адже коли не знаєш, як впоратися з викликами, то робиш те, що вмієш найкраще. У випадку засуджених – часто це обманювати і красти.
За даними деяких кримінологічних досліджень, більшість рецидивних злочинів скоюється в перші 3–6 місяців після звільнення.
В Україні люди часто відбувають покарання далеко від області, де вони проживають. Сума, що видається як одноразова допомога під час звільнення, часто не покриває навіть дорогу.
Виходячи на свободу без найменшого розуміння що робити далі, звільнені знову чинять кримінальні правопорушення.
Водночас важливість підготовки до звільнення та супроводу людей після виходу з установ виконання покарань недооцінена. Фактично на сьогодні цим питанням повноцінно займаються лише неурядові організації.
На національному рівні — це FREE ZONE. Організація має мережу партнерів по всій Україні, а отже — може супроводити людину після звільнення, навіть якщо вона, наприклад, звільнилась у Черкаській, а проживає у Львівській області.
Координатори FREE ZONE, як-от Олексій, допомагають з транспортуванням, проживанням, відновленням документів, укладенням декларацій з сімейними лікарями тощо.
Зазвичай засуджені знайомляться з координаторами в колоніях, де відбувають покарання. Наприклад, у Старобабанівській виправній колонії, що в Черкаській області, за соціальний супровід відповідає саме Олексій. Більшість засуджених в цій установі, мають його контакти. Звільняючись знають, до кого можна звернутися по допомогу.
"Зі мною працює колишній заступник управління Державної пенітенціарної служби в Черкаській області. І коли ми заходимо в колонію, засуджені кажуть: "О, два генерали прийшли: один – від управи, інший – від братви", – розповідає сміючись Олексій.
Люди, які щойно звільнилися із місць позбавлення волі, зазвичай не йдуть у лікарні
При благодійній організації "100 ВІДСОТКІВ ЖИТТЯ. Черкаси" діє Центр реінтеграції. У ньому тимчасово проживати можуть колишні засуджені, яким нікуди повертатися: не мають дому, родичі відвернулися, домівка в окупації або зруйнована.
Щоб мати можливість поселитися в Центр одразу після звільнення, засудженій людині достатньо попросити інспектора з питань підготовки до звільнення написати відповідну заяву.
"У нас усе працює компліментарно. Тут я прилаштував звільнену людину в Центр реінтеграції. Тут – протестував. Тут підхопили люди, які займаються супроводом ВІЛ-позитивних або лікуванням гепатиту С", – каже Олексій.
Минулого року в організації лікування гепатиту С пройшло 30 людей. Їм не треба було звертатися в лікарню – соціальні працівники домовлялися на визначений день, коли в організації будуть лікар-інфекціоніст і медична сестра, яка робить забір крові.
Відтак, і противірусну терапію можна було отримувати безпосередньо в організації.
"Це зручно, бо люди, які вживають наркотики, або щойно звільнились із місць позбавлення волі, зазвичай не йдуть у лікарні. Їх відлякує сам процес: треба зайти в лікарню, простояти в черзі, записатися, домовитися… У неурядовій організації всього цього можна уникнути, ще й обрати зручний час", – пояснює Олексій.
"Я ходив майже щодня в санчастину і просив призначити мені терапію"
Антиретровірусна терапія (АРТ) – медична допомога для людей із ВІЛ, яка в Україні доступна кожному та безплатна. Якщо сьогодні людина дізнається, що живе з ВІЛ, – уже завтра може отримати АРТ. Але так було не завжди.
"Коли я дізнався про свій ВІЛ-статус (2011 рік – ред.), треба було добиватися, щоб отримати АРТ. Я ходив майже кожен день у санчастину і просив призначити мені терапію. Мені відмовляли: "Та в тебе ще клітин вистачає (неуражених ВІЛ – ред.), та ще почекай, зараз немає схем", – згадує чоловік.
Врешті-решт Олексій прийшов до лікаря з двосторонньою пневмонією і сказав, що не піде, поки не отримає АРТ. Тоді його поклали в санчастину, і під наглядом лікаря Олексій почав приймати терапію. Відтоді минуло вже 13 років.
"Люди, які свідомо відмовляються від АРТ, часто думають: "Усі колись помруть, і ВІЛ-позитивні помирають". Напевно, вони уявляють, що одного дня просто не прокинуться. Але так не буде. Якщо люди з ВІЛ не приймають терапію, вони помирають довго й болісно, з купою додаткових дуже неприємних захворювань", – запевняє Олексій.
Таблетки в межах АРТ, за призначенням лікаря, треба приймати все життя без перерв і в один і той самий час. У цьому немає нічого страшного. Водночас з АРТ можна жити повноцінне та довге життя: займатися сексом, мати дітей, працювати, подорожувати та чудово почуватися.
Як соціальний працівник він неодноразово чув відмови від АРТ із різноманітних причин.
Траплялися люди, які не приймали терапію з релігійних переконань. Або були впевнені, що ВІЛ – це всесвітня змова фармацевтичних концернів. Чи переконували себе, що вже після звільнення підуть до "нормального" лікаря та отримають "нормальну" терапію.
"У таких випадках я включаю всі аргументи, – ділиться Олексій. – Зокрема, розповідаю про той шлях, який доведеться пройти на свободі, щоб отримати АРТ. Скільки це займе часу, скільки зіпсує нервів. У місцях позбавлення волі та сама терапія, що й на свободі, але все на одному місці. Як би це грубо не було, якщо зволікати, не факт, що звільнишся ще живим".
"Дружина, донька та улюблена собака – ось мої досягнення"
"Без моєї роботи я б знову десь відбував покарання або працював на будівництві. А завдяки організації отримав спеціалізацію. Зараз планую ще вчитись у Могилянці на "соціальній роботі".
Якби в мене в житті була людина, яка могла б підказати, як уберегтися від інфікування, може, життя склалося б по-іншому. Проте я щасливий батько 8-річної доньки, а ось моя улюблена собака, – показує фото на робочому столі. – Це мої досягнення. Дружина працює зі мною. Ми з нею вже 10 років разом".
Тоді, 13 років тому, саме Валентина приходила в колонію як соціальна працівниця і тестувала Олексія. Увагу до неї він почав виявляти вже після звільнення. На питання, чи не стала вона для нього мотивацією волонтерити в організації, усміхнено відповідає: "Можливо".
Олексій згадує кількох колишніх засуджених, яким допомагав. Їхні історії ресоціалізації після звільнення – це також частково досягнення Олексія, хоча про це говорить скромно.
Наприклад, упродовж останнього року у вʼязниці чоловік приходив на всі зустрічі з працівниками неурядової організації, допомагав в організації заходів у колонії. Просив лише про одне – узяти його на роботу після звільнення. Іноді згадував про свою родину, доньку, якій скоро мало бути 15 років. Казав, що хоче відновити сімʼю, але не бачить жодних шляхів, як це зробити.
Олексій порадив йому спробувати відновити родину через доньку. Мовляв, вона більше спілкується з мамою, і донесе їй, що чоловік змінився.
"Після звільнення він зателефонував мені й каже: "Ти знаєш, ми з дружиною вирішили спробувати знову". Йому вдалося через доньку донести до дружини, що він не той, хто потрапив у тюрму 5 років тому, а зовсім інша людина. Зараз вони живуть разом. Донька повернула батька, а чоловік – відновив сімʼю. Це мотивує", – ділиться Олексій.
Один із напрямів роботи Олексія полягає саме в тестуванні на ВІЛ, гепатит С і сифіліс людей, які нещодавно звільнилися з установ виконання покарань, а також їхнього близького оточення.
"Уявіть, протягом перебування в місцях позбавлення волі людина протестувалася двічі. А відбувала покарання 5 років. За цей час, припустимо, мала одностатевий секс без презерватива, вживала інʼєкційні наркотики, використовуючи нестерильні голки. А це – високий ризик інфікування", – саме тому, каже Олексій, рекомендовано протестуватися за три місяці після звільнення.
Три місяці – це так званий період вікна, поки тест може не виявити вірус в організмі, навіть якщо людина інфікована. Тому варто вичекати.
Нині колишні засуджені, а також їхнє близьке оточення, можуть пройти тестування на ВІЛ, гепатит С і сифіліс у пунктах тестування, які можна знайти в застосунку FREE LIFE.
На інтерактивній карті позначені адреси, де швидко, конфіденційно та безоплатно зроблять тест на ВІЛ, а також нададуть іншу допомогу. У разі, якщо відвідати пункт немає можливості, замовити тест можна додому. Для цього достатньо заповнити коротку форму.
Також в Україні є сайт #ТЕСТпоруч, розроблений проєктом USAID "Інновації для подолання епідемії ВІЛ" у партнерстві із Центром громадського здоров’я МОЗ.
На інтерактивній карті позначені населені пункти та адреси, де можна швидко, конфіденційно та безоплатно зробити тест на ВІЛ. І це не обов’язково робити в медзакладах: є ціла мережа громадських організацій, які гарантують конфіденційність і забезпечують низку додаткових послуг.
Яна Дирявська, спеціально для "УП.Життя"
