Що треба знати про роботу з дітьми, яких повернули з Росії після депортації
Згідно з даними, якими оперує українська влада, від початку повномасштабної війни росіяни депортували, чи примусово вивезли до Росії щонайменше 20 тисяч українських дітей. 388 дітей станом на зараз повернуті спільними зусиллями влади, міжнародних партнерів, громадських організацій та волонтерів, імена яких нам не будуть відомі.
Після повернення в Україну для дитини починається нове коло випробувань і життя, яке треба налагодити знову. І оскільки не існує міжнародного досвіду, на який ми могли б спиратися – приклади часів Другої світової війни вже не актуальні, а практики з країн, де воєнні конфлікти тривають або минули нещодавно, для нас нерелевантні – з поверненням кожної окремої дитини ми формуємо з нуля власну практику допомоги.
Індивідуальний підхід
Коли дитина перетинає кордон України, її випробування не закінчуються. Наші психологи, які зустрічаються з поверненими дітьми в Центрі захисту прав дитини, описують такі їхні стани: фрустрація, тривожність, відсутність розуміння майбутнього та чітких уявлень про подальше життя.
Перед дитиною постає низка викликів: їй потрібно адаптуватися на новому місці, вона має пройти непрості, але важливі процедури щодо документування злочину, скоєного щодо неї. Має осмислити і пропрацювати свій травматичний досвід.
Неможливо розробити універсальний шаблон допомоги, який однаково спрацює для кожної дитини. Потреби 3–річних дітей відрізняються від потреб підлітків. Має значення і те, який саме досвід пережила дитина, де вона перебувала: у дитбудинку, дитячому таборі чи в російській родині. Як з нею поводилися, чи вона зазнала фізичних тортур, чи мала змогу підтримувати зв’язок з рідними.
Необхідно вивчати не лише історію депортації та повернення, а й довоєнне минуле дитини. Можливо, у неї були складні відносини з батьками, чи батьків взагалі не було і вона жила в інтернаті.
Дитина могла пережити важкі бойові дії, отримати поранення або стати свідком трагічної загибелі рідних. І на увесь цей уже травматичний досвід могла накласти депортація. Тому варто говорити про комплексну травму, яка впливатиме на перебіг подальшої реабілітації.
Вирішення базових потреб
Ми нещодавно працювали з двома 17–річними дівчатами, які були повернуті з Росії. Перша каже: "Допоможіть мені знайти роботу". Ми у неї запитали, чи не бажає вона перед цим попрацювати з нашими психологами. Вона відмовилася: "Хочу заробляти гроші".
Друга дівчинка також спочатку запевнила, що справляється сама. Але за деякий час все ж таки подзвонила психологу і тепер гаряче рекомендує це всім знайомим.
Цей приклад показує, що часто першочерговою потребою дитини є базові потреби пов’язані з матеріальним забезпеченням, житлом, доступом до освіти. І без цього їй важко усвідомити потребу в психологічній підтримці.
Найчастіше діти повертаються не туди, де жили до війни, адже їхні домівки наразі перебувають в окупації чи зруйновані.
Для дітей шкільного віку також на перший план виходить питання, як надолужити освітні прогалини. І якщо у 12–14 років нагнати шкільну програму відносно не складно, то для старших дітей проблема стає гострішою, адже йдеться про підготовку до вступних іспитів у вищі навчальні заклади.
Усі діти старше 16 років, з якими я спілкувалася, зазначали, що прагнуть визначитися зі своїм майбутнім і відчувають розгубленість через втрату двох років школи. І пропонувати їм лише найпростіші варіанти на кшталт ПТУ — це не про закриття їхніх справжніх потреб.
Вирішивши базові потреби, набагато простіше починати психологічну підтримку.
Системна підтримка
Як правило, протягом перших тижнів після повернення дитина отримує багато уваги. Як я нещодавно почула в одному з посольств: "Кожен хоче собі шматочок цієї дитини, щоб розповісти її історію та задовольнити цікавість суспільства". Безумовно, розголошення злочинів Росії необхідне. Але після того, як дитину перестають розтягувати на цитати, вона не має залишатися сам на сам з питанням: "А як мені жити далі?".
Психосоціальна реабілітація – це не про одну, дві, чи десять консультацій психолога. Це інфраструктура підтримки, яка включає: послуги, звісно, психолога; послуги кейс–менеджера, який проведе через перешкоди з оформленням різного роду документів, пільг тощо; освітній заклад, який "розуміє і бачить" дитину з травмою; фахівців, які надають спеціальні послуги, зокрема при наявності інвалідності – сенсорні терапевти, дитячі психіатри тощо; гуртки або спортивні секції.
У фокусі уваги також обов’язково мають бути всі члени родини дитини, адже через травму проходять усі, і часто саме на опікунах лежить найбільша частина відповідальності щодо успішності тієї чи іншої реабілітації дитини.
Тобто це система послуг, які в сукупності дадуть сталий, орієнтований на конкретні потреби дитини результат.
І як гіпер завдання: сервіси та послуги, зокрема для дітей, які пережили депортацію, мають створюватись за участі дітей. Це допоможе дітям перебувати в активній позиції "я можу впливати на своє життя", підсилити спроможність, а не цементувати їх в позиції жертви.
Віддалені громади
Наступна складність – надавати таку підтримку у громаді, де діти перебувають. І де її зазвичай немає, бо більшість послуг державного та громадського секторів сконцентровані у великих містах, як не крути.
При цьому важливо не виокремлювати дитину з її пережитим досвідом депортації серед інших дітей в громаді. Реінтеграція полягає у тому, щоб дитина стала частиною суспільства, знайшла нових друзів, побудувала міцні соціальні зв’язки.
Для цього її мають прийняти однолітки, і тоді вона зможе швидше повернутися до нормального життя і відчувати себе просто Софією, чи просто Сергієм, а не "дитиною, яку повернули з депортації", якій всі хочуть надати свою благодійну допомогу.
Що ще більш важливо, у громаді проживають діти, які теж страждають від воєнних дій.
Тож і реабілітаційні, психосоціальні програми мають охоплювати всіх дітей громади й слугувати тим фактором, що об’єднує, а не тим, що виділяє когось, хто більше чи менше постраждав.
Необхідні фахівці, і багато
В Україні уже критичний дефіцит таких фахівців. Пошуки психолога чи логопеда в прифронтових великих містах займають місяці, при тому, що фонди пропонують конкурентну винагороду. Частина фахівців виїхала за кордон, частина в столицю або більш безпечні території. Залишилась меншість, які працюють у важких умовах, вигорають, і врешті звільняються.
Для того, щоб і через пʼять років було кому працювати з дітьми з травмою війни (а ми знаємо, що основна хвиля ПТСР почнеться після завершення активних бойових дій), нових фахівців треба готувати вже. Потрібно оголошувати додаткові набори в існуючі університети, відкривати у партнерстві з державою нові програми навчання і збільшувати критичну масу фахівців.
Уся післявоєнна психосоціальна реабілітація та підтримка буде триматись на наявності фахівців. Не стільки стін і грошей (що теж важливо), а більшою мірою наявності професіоналів, які зможуть працювати з дітьми та дорослими.
Підсумовуючи
Хочу, щоб ми не дивились на дітей як не безмовних жертв. А часто саме такими вони постають в нашій уяві, коли говоримо про допомогу дітям. Тим більше тим, які повернулись з депортації чи примусового вивезення до Росії.
Ми віримо в їхню спроможність, тому все що робимо – направлене на підсилення власних ресурсів дитини. Їй жити життя, і воєнний досвід не має визначати усю подальшу долю.
Дитинство обмежене у часі, отже і ми дуже обмежені у часі, якщо хочемо, щоб якомога більше дітей мали попри війну дитинство, могли розвиватись і реалізовувати свої мрії попри свій пережитий воєнний досвід.
Олена Розвадовська, голова благодійного фонду "Голоси дітей"
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
