7 кращих українських фільмів останнього десятиліття

В українському кіно вже можна обирати кращих – і 2019-й рік це цілком очевидно затвердив.

Є сенс пірнути глибше, і визначити кращих за десять минулих років, адже сама цифра, 2020, до цього спонукає.

Втім, треба зробити ремарку – відразу визначити кращого і вивести його за дужки.

Точніше двох кращих – фільми "Лагідна" (2017) і "Донбас" (2018), оскільки вони рівноцінні та зняті одним режисером – Сергієм Лозницею.

Обидва фільми мають безпрецедентну в українському кіно драматургічну і виробничу якість, рівня якої поки ніхто не досяг.

Виносяться ці два фільми за межі 7-ки не тільки через їх найвищий формальний та змістовий рівень, але й через те, що Лозниця прийшов в новітній український кінематограф вже підготовлений, озброєний віком, досвідом і знаннями, а всі зазначені в збірці фільми є повнометражними дебютами.

Може таке визначення і не є чесним, але це справедливо.

Втім, саме з фільму Лозниці й почалися 10-ті роки, його стрічкою "Щастя моє".

Цим фільмом він, вправний режисер-документаліст, почав кар’єру режисера художнього кіно.

"Щастям..." він задав тон, сміливість і вектор розвитку в нашому кінематографі.

[BANNER1]

Серед інших фільмів поки не знайти "Атлантиди" Валентина Васяновича і "Панорами" Юрія Шилова – про них можна буде говорити, коли вони вийдуть в широкий український прокат. А поки розпочнемо без них...

...Симптоматично, що топ-7 кращих українських фільмів 2010-2019 ми ставимо у часи виходу одного з довгобудів нашого кіно, багатостраждальної "Толоки" Михайла Іллєнка.

"Щастя моє"

2010

Режисер Сергій Лозниця

Глядача занурюють в атмосферу постсовка. Час ніби застиг, і для показу цієї культурної трясовини сюжет флешбеком повертає на 65 років в минуле, щоб показати – нічого по суті не змінилося.

Кошмар перебування тут вказується режисером чіткими маркерами з корумпованою і жорстокою міліцією, безкультурними і дикими людьми і, головне, абсурдною по факту, але такою реалістичною для нас ситуацією, коли головному герою буквально дають по голові, і він забуває, хто-він-де-він.

Якась жінка притягає безмовного і, здається, схибнутого чоловіка до своєї напіврозваленої хати а-ля дім на куриних ніжках, і починає його експлуатувати...

На вигляд ситуація нагадує ядучу суміш "Карлика Ніса" Гауфа, "Замку" і "Процесу" Кафки і "Міста Зеро" Шахназарова.

Тільки в усьому можна впізнати потворні радянськи звичаї, з лайкою, брехнями і правилом "ти-начальник-я-дурак-я-начальник-ти-дурак".

Знятий ручною камерою з "природним" сленгом люмпенів, фільм шокує правдою, просто вимагаючи від глядача: "Прокинься!".

"Плем’я"

2014

Режисер Мирослав Слабошпицький

"Плем’я" стало другою стрічкою від України після "Щастя мого", яка потрапила до конкурсу Каннського кінофестивалю, але першою, що взяла аж три призи.

А потім – ще понад півсотні по всьому світу.

Найбільш титулований український фільм, він був навіть названий часописом Rolling Stone одним з десяти кращих у світі за останні десять років!

І все через оригінальну ідею зробити повноцінне звукове кіно, але про глухонімих, послуговуючись лише ними в кадрі та лише з їх мовою, тобто без жодного слова.

Історія про перебування і поневіряння хлопця в інтернаті для глухонімих – це сучасний неореалізм, вставлений в жанр екзистенційної драми і криміналу, а підкреслений специфічним швидким рухом камери оператора Валентина Васяновича, з натуралістичними сценами і трагедією у фіналі, він демонструє одну з можливих картин моторошного буття України, за що отримав критику в середині країни, і навпаки – захоплені відгуки з усього світу.

Незвичний і сміливий, шокуючий і майстерний, "Плем’я" став етапним для новітнього українського кіно.

"Добровольці Божої чоти"

2015

Режисери Леонід Кантер, Іван Ясній

Один з перших документальних фільмів про перехід України від Революції Гідності до російсько-української війни, і перший великого значення для людей і такої професійної якості.

Льоня Кантер не просто монтував хроніку оборони Майдану, а потім і Донецького аеропорту, він особисто бігав з камерою під кулями, фактично прожив, пропустив через себе війну, і не зміг її позбутися – посттравматичний синдром врешті звів його в могилу.

Але тоді вся його людська хвацькість і талант породили важливий фільм, в якому особливе місце займає знаковий момент нової парадигми, коли зазначається героїзм не як обов’язкова смерть, а як потреба життя.

Під фінал один з кіборгів з надривом промовляє: "Героїзм – це лишитися живими, виховати дітей в усьому цьому дірьмі українцями – ось це героїзм!".

Унікальність цієї позиції годі підкреслювати, але в динамічному, жорсткому фільмі, з максимальним відчуттям присутності в самій гущі боїв спочатку в Києві, а потім і на Донбасі, вона звучить, мов заклик з неба.

"Брати. Остання сповідь"

2015

Режисер Вікторія Трофіменко

Рідкісної краси фільм, де Карпати показують всі свої сезони, від осяйного літа до цілковитої сніжної зими.

Але й історія протистояння двох братів, які не можуть поділити одну жінку, а потім і примиритися в ненависті один до одного, теж вражаюча.

Перенесена зі Скандинавії, історія, спочатку виписана в повісті "Джмелиний мед" Торгні Лінгрена, прижилась в українських горах дуже навіть добре, з тою поправкою, що режисерка і сценаристка, Віка Трофіменко, суттєво доробила літературне першоджерело (на яке, до речі, отримала права особисто від автора).

Вона ввела у розповідь третю сторону, дослідницю фольклору, а потім і сповідницю двох братів, додала святого Христофора, через якого прощення стало головною темою. Це надало фільму християнської глибини.

А у комплекті з мистецтвом кадру, авторства оператора Ярослава Пілунського, "Брати" заслужено посіли місце одної з кращих вітчизняних картин, 2015 року показаної в конкурсі фестивалю класу "А" в Гоа.

"Будинок "Слово"

2017

Режисер Тарас Томенко

Ще один документальний фільм, що не дивно, зважаючи на значний статус української документалістики, підтверджений фестивалями світу.

Власне, і "Будинок..." також брав участь в конкурсі фестивалю категорії "А", Варшавському.

Що не дивно вже з сенсовної точки зору, адже полякам легко сприйняти кіно про наслідки існування людожерського сталінського режиму, за час якого, конкретно в 30-х роках, було знищено цілий пласт нашої інтелігенції, сотні поетів та письменників, режисерів та акторів, художників та науковців. Це було названо Розстріляним відродженням.

Для того, аби історія про це не була сухим викладом фактів, Томанко придумав озвучити хронікальні кадри тих часів голосами акторів, які б за кожного окремого героя – чи поета Хвильового, чи письменника Йогансена, чи режисера Курбаса, – читали листи, вели колись записані діалоги, декламували вірші та навіть зачитували доноси.

Чудова ідея, вона зробила фільм "живим", а разом з музикою Алли Загайкевич, вони перетворила фільм на витвір мистецтва.

"Припутні"

2017

Режисер Аркадій Непиталюк

Хто б міг подумати, що в бідному селі з назвою Припутні, в звичайній, хоч і не дуже щасливій родині, з крикливими стосунками матері з донькою, можна знайти щось варте уваги і настільки цікаве, що відірватися не можна.

Непиталюку незбагненно вдалося органічно і без зла передати сумбур і какофонію сільського існування, з шалено смішним і бадьорим суржиком і повними енергії характерами та ситуаціями.

Причому сміх твориться не жартами, а безглуздістю випадків, котрі виглядають абсурдними, хоча є просто бувальщиною.

Таксист з мовою любителя шансона свариться під музику Бетховена; баба тягне своїх рідних копати картоплю і прибирали на кладовищі, і каже доньці, що народила її для себе; онука-студентка приїздить до дому вагітною; місцевий алкоголік приревнував таксиста до духа своєї померлою дружини...

Це кумедно і правдиво, попри те, що все відчутно гіперболізовано. Але в кіно так і треба. Просто режисер, як алхімік, знайшов чудодійну пропорцію між фантазією і реальністю.

"Рівень чорного"

2017

Режисер Валентин Васянович

Ще один фільм з оригінальною формою: тут кожна сцена знята одним кадром майже статичною камерою і без жодного слова (паралель з "Племенем", коли стає зрозуміло, хто ж був головним постановником фільму).

При цьому вимальовується повноцінний сюжет про фотографа, який знімає дитячі "утреннікі", картини художників або постановочні фото наречених, а з однією моделлю в нього не надто щасливий роман, і єдине задоволення у нього в житті – скеледром...

Тут мінімалізм максимальний, але простота зйомки компенсується багатством постановки кожного кадру і потужною внутрішньокадровою драматургією, яка мов в японських хоку – коротка, але вичерпна і точна.

Врешті, це просто красиве кіно. Тож не дивує визнання фільму за кращу операторську роботу на "Золотій дзизі" і як кращий фільм Спілкою кінематографістів.

І на "Оскар" від України він висувався. І потужно заявив собою, що народжується новий великий режисер, чия "Атлантида", вже премійована на Венеційському кінофестивалі, це продемонструє.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, журналіст, кінокритик, редактор, спеціально для УП.Життя

Вас може також зацікавити:

7 українських фільмів 2020 року, які вам варто переглянути

7 корейських фільмів, які, можливо, навіть кращі за "Паразити"

7 найкращих українських фільмів 2019 року, які ви могли не бачити

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.