Під звуки сирени й згадуючи повалену Катерину: в одеському театрі Василька репетирують гуцульський вестерн

В Одеському українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька репетирують прем’єру – "Гуцульський вестерн". Ставить головний режисер театру Максим Голенко за твором групи авторів "Піратська бухта". Покази планують на 8 і 9 березня.

Кореспондентка УП.Життя потрапила на репетицію в Одесі і поспілкувалась із Максимом Голенком про настрої в місті, чи ходять одесити в театр, а також про майбутню драйвову виставу.

Домовляємось зустрітись із режисером перед репетицією. Гортаю його соцмережі. Бачу свіжий пост-афішу театру, є підпис: "Лютий . Одеса . Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька живе" )))".

На обкладинці Голенка у Facebook – картинка з поваленою Катериною ІІ на червоній горі трупів. Це ілюстрація тезки режисера художника Максима Паленка. Зробив до знакової для Одеси події – знесення фігури російської імператриці Катерини ІІ, яку довгий час називали "засновницею" міста. За знесення одесити проголосували на сайті "Соціально активний громадянин". Монумент стояв на Катерининській площі, від якої до театру Василька 15 хвилин пішки.

Йду за навігатором. Поспішаю. Зі старовинного будинку ліворуч виходить жінка в рожевій куртці. Звертається до мене дуже безпосередньо, по-одеському – сміється й відсапується: "Ну тьфу, а казали холодно… Не встигла вийти – мокра як у море пірнула". Зараз в Одесі можна почути українську мову переважно від молоді, але російської все ж досі більше. Йде в бік центру.

На вулиці Софіївській чую сирену. Із гучномовців радять знайти найближче укриття й перечекати повітряну тривогу. Повідомляють про загрозу ракетної атаки. Далі по вулиці стоять дві карети швидкої допомоги – під час тривоги чергують у центральній частині міста.

Знаю, що театр Василька має укриття. У травні 2022 там відбувались репетиції вистави "Саша, винеси сміття" за п’єсою Наталі Ворожбит. Згодом там само – під сценою – відбулась і прем’єра вистави. Зараз її поновили в репертуарі. Прискорююсь.

Заходжу до театру через парадний вхід – саме відбій тривоги. Репетицію відклали у зв’язку з атаками РФ – тож користуюсь нагодою зарядити ґаджети.

"Ви заряджатись? То ввімкну розетки", – працівниця театру перепитує, чи завершилась тривога. Показує знаком – "дала напругу".

Біля каси з квитками – напис "Пункт незламності" – там поставили стіл зі стільцями й кілька переносок. Це важливе місце, оскільки в Одесі світло буває по 2-3 години на день, а через вологу й прохолодну погоду ґаджети розряджаються швидше, аніж зазвичай.

На репетицію іду до чорного входу – для працівників.

"До ночі знову сидітимуть, от побачиш", – каже до колеги вахтер.

На фото - Максим Голенко у Театрі Василька у 2021. Фото: Facebook Олександра Степова

У коридорах театру тихо й темно, видно, що заощаджують світло. У великій залі ряди глядацьких місць затягнуті легкими накидками. У світлі софіту – схожі на морські хвилі під місяцем. Ловлю себе на думці, що на зараз це єдине "море" в Одесі, яке привезу на фотографіях. У парку Шевченка, з якого видно море й порт – всюди вказівники, що забороняють фото й відеозйомку. Щоправда, не всіх туристів це зупиняє. "Сфоткайте так, щоби я, море – й непонятно де", – саме чула зранку від дівчини.

Читайте також: ТЮГ подає голос: театрам потрібні відкриті конкурси директорів

Режисер Максим Голенко сидить в першому ряду в центрі. Спостерігає, як на сцені облаштовують металеві каркаси для репетиції. Він нещодавно повернувся з Європи, ставив разом із драматургинею Лєною Лягушонковою виставу "Мать Горького". Зібрала аншлаги в Німеччині.

Виставу "Саша, винеси сміття" поставили в укритті. Фото: Facebook Максима Голенка

"Гуцульський вестерн" стане вже п’ятою прем’єрою у театрі Василька за час повномасштабної війни. Поки Одеса була під постійними обстрілами – ставили лише в укритті. Згодом почали використовувати і основну сцену. Восени тут поставили комедію "Неаполітанські пристрасті" Павла Ґатілова, перед зимовими святами показали мюзикл "Ніч перед Різдвом", також у репертуарі з’явилась ще одна прем’єра – "Метод" режисерки Тетяни Губрій.

"Ми думали, що буде менше людей в залі. Люди зараз ходять в театр, хочуть ходити. Коли випускали "Метод" за "Методом Гронхольма" (п’єса каталонського драматурга Жорді Галсерана, яку екранізували -ред.), боялись, що, може, й не зовсім на часі буде, не так цікаво – бо якась офісна історія. А от ні – глядач пішов і в театрі ставлять додаткові крісла. Люди дивляться, хочуть. Інша справа, що в український театр в Одесі не так "красиво" ходили, як хотілось би. Зараз ситуація змінюється – робимо якісні вистави, тож глядач є постійно". – каже Голенко. Показує монтажникам сцени, куди ставити великі дошки. Стануть декораціями для вестерну.

У театрі Василька поставили виставу "Метод". Фото: Facebook Максима Голенка

Днями у Василька показували "Золоте теля" за Ільфом і Петровим, яке, як і "Собаче серце" за Булгаковим Голенко ставив ще до повномасштабної війни. Твори докорінно переробив. Підкреслив нежиттєздадність радянської системи. Вистава зібрала багато відгуків в соцмережах. Глядачі дякують за актуальність.

"І "Собаче серце", і "Золоте теля" – хотілось з одеситами проговорити про мертву комуністичну систему, ще щось треба було доводити. Тепер про це ніби вже й не треба говорити. Вони побачили, як це виглядає насправді. Поки лишили обидві вистави – вони корисні, з правильними меседжами", – каже Голенко.

У театрі Василька йде вистава "Золоте теля". Фото: Facebook Максима Голенка

Від сцени пахне свіжим спиляним деревом і освіжувачем повітря.

"Ми ж розуміємо, що війна добралася й до Одеси – виявилось, що Одеса – місто порто-франко це така ризикована історія. І в душах людей зараз теж щось міняється. З’являється усвідомлення, що Одеса – не окреме місто, а все ж таки частина України. Одесити себе відчули українцями.Тому і збільшився попит на український театр в Одесі. Коли приходять на "Саша, винеси сміття" – і ридають, або на "Чуваки не святкують". Розуміємо, що це людям треба, відчувають себе частиною цілої України теж на цих виставах", – каже режисер.

В Одесі показують "Чуваки не святкують". Фото: Facebook Театру Василька

Питаю про його обкладинку в соцмережах. Посміхається.

Читайте також: Гастролі, зарплати та незворотні зміни: що насправді відбувається в столичному Театрі на Лівому березі

"Коли зносили Катерину – зрозуміло, що частину одеситів це тригерило. Це ж треба у себе в душі щось так взяти й зрозуміти – переступити через цей імперський міф необхідно. Багатьом було важко і хочеться однією дупцею сидіти й там, і там, і бути патріотом, але і жалко було Катю зносити. Але ж це як хворий зуб, який необхідно було вирвати. Хоча він, може, і позолочений – але все рівно хворий. Треба було це зрозуміти, пережити. Виявилось, що коли позбулись – нічого страшного не трапилось", – каже.

У театрі Василька в Одесі репетирують "Гуцульський вестерн". Фото: Facebook Максима Голенка

Голенко вітається з актором Дмитром Усовим. Грає у театрі Василька, столичному Дикому та театрі на Печерську. Приїхав в Одесу на репетиції з Рівного, де зіграв у виставі "Зерносховище" за твором Наталі Ворожбит. У "Гуцульському вестерні" втілив закоханого чоловіка, що заради дівчини вступає в конфлікт із братом. Щоби одружитись – їде не заробітки закордон, та після повернення драма таки спіткає учасників "любовного багатокутника".

"Це матеріал, з яким я дуже довго носився, він дуже дорогий мені – крутий, драйвовий. Навіть боялись, що занадто драйвовий для театру. А тепер у мене зібралась така прекрасна, чудова трупа, що гріх не зробити його в Одесі – подумав, а чого би й ні. Тут є якась суміш Тарантіно, Серджіо Леоне, і "Тіней забутих предків" – на нашому матеріалі зроблена історія – дуже закручена, реальна, з хорошими характерами, з сенсами, які розкриваємо. Гадаю, якби за цим сценарієм фільм зняли – це був би один із найбільш несподіваних проєктів в українському кіно. А так буде в українському театрі. Ми отримуємо зараз задоволення, працюючи – у мене враження, що я роблю не виставу, а голлівудський фільм, лише з нашим колоритом", – каже Голенко.

У театрі Василька в Одесі репетирують "Гуцульський вестерн".

Вітається з акторкою Риммою Зюбіною. Приїхала з Києва для участі у "Вестерні" – грає відьму Лопаху. Спостерігає, як на сцену виходять 4 акторки. Розспівуються. Мелодія схожа на "Ой, Марічко, чичері".

Дія вестерну відбувається на Закарпатті, під Ужгородом, приблизно 1875 року. На сцені молодий чоловік (втілює Дмитро Усов) залицяється до акторки в образі Марічки (грає Тамара Лукаш), дізнається, що рідний брат хоче відбити кохану, дарує їй вбрання. Зчиняється галас, з’ясовують стосунки. Дія різко змінюється ще однією піснею "хору". Заплющую очі, уявляю себе в Карпатах – десь поблизу гірської річки.

Читайте також: Що Одесі дає статус пам’ятки ЮНЕСКО: оцінюють активісти-одесити

"Саме ця історія зачепила, бо вона дуже відрізняється від того, що взагалі існує в театрі й пишеться для театру. Перед репетиціями на три дні придумав собі відрядження в Карпати – надихнувся трішки, подивився у Криворівні гуцульське Різдво – дуже хочеться, щоби якийсь його дух тут теж відчули. Це такий красивий фльор, який намагаємось донести. Але тут в першу чергу цікава не етнографія, а сама історія, сама інтрига й пригода, навколо якої будується вестерн. Починається все як "Тіні забутих предків", а потім історія накручується, граємо з жанрами, а в фіналі взагалі буде такий сценарний-перевертень, що ніхто не зможе його передбачити", – обіцяє режисер. Дає команду зробити перерву.

У театрі Василька є бомбосховище. Фото: Facebook Театр Василя Василька

В холі набираю телефоном Олександра Набоку – учасника колективу "Піратська бухта". З паном Олександром знайомі з часів прем’єри вистави "ЧЧЧ" у Дикому театрі, яку також ставив Максим Голенко. Олександр Набока – викладач історії, доктор наук. Пише у співавторстві з двома приятелями. "Піратську бухту" створили у 2017-му. Ідея написати вестерн виникла того ж року.

"Гуцульський вестерн – наш найдавніший замисел. Колись їхали з моїми співавторами Карпатами, зупинились у такому собі генделику поїсти й побачили фотку, на якій були зображені гуцули зі стрільбами – місцева назва гвинтівок. Якісь бандити, або як тут називають "збійники". Це був приблизно 2017 рік початок. Тоді було популярні 2 фільми Квентіна Тарантіно – "Мерзенна вісімка" і "Джанго звільнений". А нам, як людям творчим, було завжди прикро за стандартний підхід до висвітлення подій української історії – якимось занадто заідеологізованим був цей фронт. Козаки, скажімо, це завжди якісь православні воїни без страху – все хрестоматійне, наче українська література 8 клас у 1993 році. Хотілось замахнутись на нашого Тарантіно – зробити щось в контексті світових стандартів, працюючи над українським матеріалом", – каже Набока.

Каже, вийшов цікавий мікс, бо в підсвідомості все ж тримали Параджанов з "Тінями забутих предків", Кобилянську та Стефаника.

"Фактично створили на наш погляд запальну суміш – вестерну й поетичного кіно", – каже Олександр. Ділиться, що зараз також перебуває в Карпатах, у селищі Турья Ремети. Виїхав з родиною зі Старобільська після місяця перебування в окупації.

Під час нинішнього приїзду додав нових акцентів у опис героїв, зокрема, у образ поштаря Фекети, історичний прообраз якого жив у селі, де зараз перебуває Олександр.

"Нинішнє моє перебування в Карпатах менш етнографічне. Це трохи важкуватий досвід – завдяки ньому додавали щось до твору, розширювали діалоги, й це породило певні ходи. Скажімо, дізнався значення дров в горах, як важливо, щоби оселя була теплою, переживши тут справжню зиму. Цей досвід військового другого життя в Закарпатті", – ділиться автор. Повторює слова режисера, що у вестерні не дотримувались суворої етнографії – створювали драйв.

"Це вестерн – та ж "Мерзенна вісімка" Тарантіно, там важливі герої. Ми й тут намагались таких створити – через них зобразити історичні обставини. В даному випадку етнографію сприймав не як першоголовне. Не хотілось робити хрестоматійний етнографічний продукт – це скоріше історія реальна, реальних людей, які кохаються, живуть, їдять, заробляють гроші, вступають у конфлікти заради грошей і кохання. Це звичайні люди, поставлені в певні історичні й кліматичні умови Карпат", – наголошує Набока.

Каже – надихався в першу чергу розповідями про місцевих опришків. Тож без традицій таки не обійшлось.

"Там є сцени сплаву лісу – головні герої займались вирубкою лісів, у них була лісопилка. Описуємо, як трагічно їх проводжали жінки, як діти кричали наче до смертників: "Гой-гой-гой-гой", бо це був достатньо страшний промисел.Коли сплавляєш ліс гірською річкою, то можна й не повернутись – тож проводжали, наче мерців. Описуємо традиції збійництва або опришек. Читав багато дум – їхній епос. Для мене він виглядає як напів кримінальний. Коли Миколайчук писав сценарій про опришок – він одну з історій романтизував. Коли покохала попадя опришку. Але справжня історія завершилась майже драмою: попадя покохала, бо набридло слухати від попа проповіді, захотілось міцного чоловіка. Але піп теж не дурень – найняв іншого опришку-злидня і той першого вбив. От і вся історія. Відповідно з таких історій намагались намалювати портрети наших героїв-збійників. Також єврейське життя втілили, яке тут було навколо крамниць, як завжди, навколо корчм", – каже Олександр. Чекає на прем’єру в березні.

Бажає мирного неба. Згодом пан Олександр пише у Фейсбуку пост, що приємно було поспілкуватись. Виходжу з театру на вулицю. Одеса вітає темною вулицею й гудінням генераторів. Група людей прямує до місцевої кнайпи з морепродуктами. Вечори в Одесі темні, але все-таки затишні. Оглядаюсь на фасад театру, де незабаром буде драйвова прем’єра. Вмикаю ліхтарик.