Виставка-деколонізація. Роботи львівських модерністок тепер у колекції НХМУ

Колекція Національного художнього музею України поповнюється роботами львівських модерністок – Марґіт Сельської та Люни Амалії-Дрекслер. Для НХМУ й українського мистецтва зокрема ця подія є безпрецедентною, оскільки в український контекст повертаються недостатньо досліджувані, несправедливо позбавлені належної уваги мисткині, котрі зробили чимало для того, аби українська культура була вписана в європейський контекст.

Сьогодні, коли питання належності України до Європи стоїть особливо гостро, надходження робіт і їхнє експонування набувають ще більшої актуальності. УП.Культура розповідає, чому ця подія важлива і чому варто відвідати . І трошки сумує, бо Музей показував і ці роботи, і всю виставку-дослідження про міжвоєнний львівський модернізм лише три дні.

Читайте УП.Культура у Telegram

У 1929 році після навчання в паризькій Академії Фернана Лєже до Львова повертаються молоді митці, свідомі необхідності трансформацій, які варто розпочати в місті. Вони створюють авангардистське угрупування artes, яке діє до 1935 року й працює з кінематографом, фотографією, фотоколажами, скульптурою, живописом.

Минає понад 90 років, і в колекцію Національного художнього музею України потрапляють роботи мисткинь і митців з artes. Митець і дослідник львівського модернізму Андрій Бояров отримує твори з архіву художниці, другої дружини Романа Сельського Агнеси Бачинської-Сельської, і стає куратором виставки "Марґіт, Йоланта та інші львівʼянки".

Презентація нових надходжень до колекції НХМУ. Фото: Євген Генсюровський

Виставка насамперед представляє жіночу оптику львівського модернізму. Найчастіше цей період обмежується іменами Романа й Марґіт Сельських, проте разом із ними працюють не менш талановиті, однак менш відомі фотографки, літераторки, скульпторки. "Модерністок багато, вони сильні, цінність їхніх робіт надзвичайно велика, але про них нічого не чути", – коментує Бояров.

Роботи на виставці займають невелику залу другого поверху НХМУ й розташовані так, ніби самі запрошують до перегляду. Розмаїтий, недосліджений, новаторський світ львівських модерністок відкриває робота Марґіт Сельської – колаж "Ні, не хочемо війни". Андрій Бояров відзначає: "Я з самого початку пропонував: "Може, її одну показувати? Як "Мона Лізу"". Наповнена червоно-чорними написами з антивоєнним змістом, картина використовує образи Божої Матері й руки, що тримає хрест.

Фото: Євген Генсюровський

Це колаж, зроблений Марґіт у 1930-х роках, був відповіддю на складну соціополітичну ситуацію в Європі, хоч від початку Сельську не вважали радикальною художницею. Одна з особливостей митців обʼєднання artes – їхній політичний активізм, готовність висловити позицію, зокрема й мистецькими працями.

Жанр фотоколажу став рисою львівського модернізму, і не лише у фотографії чи кіно, але й у літературі. Про прийоми колажування й монтажу пише інша представниця львівського міжвоєнного модернізму, філософиня Дебора Фоґель, чиї праці спричинили вагомий вплив на розвиток візуального мистецтва у Львові. У своєму тексті "Генеалогія фотомонтажу та інші можливості" вона пише, що в монтажі закладено "обʼєктивний порядок речей", а його використання свідчить про "симптом тенденції до реалізму в мистецтві".

Таким же реалістичним на виставці в НХМУ видається й портрет Дебори Фоґель, виконаний сучасним львівським митцем Влодком Костирком. Сам портрет написаний у німецькому стилі нової речевості (Neue Sachlichkeit), помітний у документальності зображеного обличчя, світла й тіней, які на нього лягають. У правому нижньому куті портрета – підпис Дебори ідишем.

"Дебора не посідає того місця в мистецтві, яке б мала посідати", – говорить Андрій Бояров. На літературній арені її прізвище часто ставлять в один ряд із Бруно Шульцом, незважаючи на те, що саме на останнього значною мірою вплинула практика Фоґель.

Деборі Фоґель вдалося описати принципи колажування, які використають у своїй роботі й Марґіт Райх-Сельська, і фотографи з artes Єжи Яніш, Хенрик Стренг. Ще один фотомонтаж, який бачимо на виставці, належить Александеру Кшивоблоцкі – співзасновнику artes, фотографу й архітектору, що вчився у відомого львівського митця Генріка Міколяша. Уперше цю роботу Кшивоблоцкі показують весною 1931 року в Промисловому музеї Львова.

Фото: Євген Генсюровський

Попри те, що чимало львівських модерністів навчалися в закордонних навчальних закладах (Відень, Краків, Париж), Львів і сам сприяв формуванню авангардного середовища. "У 20-х роках у Львові відбувалися виставки, діяла бібліотека Промислового музею. Музей у Кракові навіть видав у Львові книжку з ілюстраціями Фернана Лєже", – підтверджує куратор Андрій Бояров.

Ще один унікальний обʼєкт у залі виставки – гіпсова скульптура "Йоланта" Люни-Амалії Дрекслер 1910 року. За родинними переказами Сельських, мисткиня відтворила образ чорношкірої дівчини Йоланти – дочки дядька Романа Сельського. Люна жила по сусідству з Сельськими й до свого повернення у Львів навчалася в Парижі, Римі, Мюнхені.

"Йоланта" Люни-Амалії Дрекслер. Фото: Євген Генсюровський

Поруч із роботами – вітрина з фотографіями з архіву Сельських. Тут світлини львівської фотографки Ванди Діаманд, яка свого часу фотографувала учасників artes і організовувала студію-салон, де збиралися митці, що сповідували ліву ідеологію. Її авторству приписують два портрети Марґіт Райх-Сельської та один – Романа Сельського. На цих фотографіях Ванда грається зі світлом: на одному з портретів на профіль Марґіт спрямований струмінь світла, на іншому – її обличчя повністю обернуте до сонця.

Поруч із фотороботами Ванди – світлини Александера Кшивоблоцкі, зокрема "Оголена" (1930-ті) та невідомий раніше портрет художниці Марії Тессер (1932). Александер освітлює обʼєкти на своїх фотографіях і нерідко послуговується інсценізацією – використовує дзеркало чи раму як реквізити або ж одягає моделей у блискучі сукні.

Опісля виставки в Національному художньому музеї України Андрій Бояров готує показати роботи в Кракові, додавши до їхнього переліку твори Ярослави Музики – голову Асоціації незалежних українських митців у Львові (АНУМ).

Фото: Євген Генсюровський

Попри значний внесок в українське мистецтво, творчість львівських модерністок перебуває на периферії дослідницького інтересу. Про них мало знають, їхня практика й досягнення не є обговорюваними під час мистецьких дискусій чи наукових семінарів. Тож, в продовження експозиції в НХМУ показали короткометражний фільм "Вода" фотографа та хіміка Вітольда Ромера, випускника і викладача Львівської політехніки.

"Вода" (1936) – шестихвилинна стрічка, віднайдена в родинному архіві Ромерів у Вроцлаві. У цьому фільмі камера здійснює ніби політ, аби зафіксувати згори динаміку людських тіл, води й львівських басейнів.

Через радянську оптику, яка звикла позиціонувати образотворче мистецтво, графіку й скульптуру як єдиноможливі види мистецтва, фотографія та кіно тривалий час не перебували у фокусі уваги й глядачів, і професіоналів культури. Незважаючи на це, представники львівського модернізму зробили чимало відкриттів саме в кіно- й фотогалузях, експериментуючи з монтажем, світлом і апаратурою.

Андрій Бояров говорить, що значною мірою відсутність репрезентації львівських модерністок полягає в тому, що ті жили в часи політичних репресій і їхні слова тривалий час були загубленими або втраченими для українського мистецтва: "artes – це переважно Роман Сельський і Марґіт Сельська – а всі решта? Половину вбили, половину виселили, і, звичайно, при цьому забирали їхні роботи. Але це не означає, що ми маємо викреслити ці постаті. У радянський час про них не дозволяли згадувати, але незалежній Україні вже 32 роки, і це наш обовʼязок – памʼятати про них".

Фото: Євген Генсюровський

Окрім artes, у 1920-х роках у Львові існували обʼєднання ГДУМ (Гурток Діячів Українського Мистецтва), АНУМ (Асоціація незалежних українських митців), "Руб", Краківська Група й чимало інших. Для сучасних культурних спільнот в Україні надбання угруповань 20-х могло би стати цікавим досвідом для власної взаємодії і роботи з мистецтвом. Однак як можна отримати щось у спадщину, не знаючи нічого про її існування?

"Хтось закидав "Обʼєднанню митців artes" (праця Пйотра Лукашевича про митців угруповання, перекладена Андрієм Бояровим – УП.Культура), що це занадто історіографічна праця. Перепрошую, але в нас цих фактів не існує. І насамперед потрібно ці факти внести, а потім їх опрацьовувати. Усі тодішні митці були політичними активістами, у 30-ті роки вони реагували на суспільну ситуацію. Якщо ми подивимося на їхню діяльність ближче, то зрозуміємо своє місце у всьому цьому. Зрозуміємо, наскільки потужними були наші репресії, і ніхто не міг вільно висловитися аж до кінця 80-х. Наскільки слово вільне зараз – це теж велике питання", – додає Бояров.

Андрій називає львівських модерністів "своїми друзями", а куровану виставку означує "своєю відповідальністю": "Я маю це показувати й передавати далі".

Фото: Євген Генсюровський

Зрештою, ми ніколи не зможемо вибудувати власної культурної тяглості, поки в нас немає, на кого та що її сперти.

"Головний меседж виставки – що все це наше, і всі ці обʼєкти – наші. Просто вони нікому не відомі. Ці обʼєкти перебувають у Центральній Європі, а ми досі не бачимо себе в європейському контексті. Нам є чим пишатися, адже всі ці львівські модерністи бачили себе у світі".

Говоріння про своїх і про своє в публічному просторі дасть можливість не втратити того, що створюється зараз: "Є сучасні митці, яких теж не бачать, тому що ми не маємо давніх митців в обігу", – пояснює Андрій. Дослідження мистецтва і його популяризація перетікають у питання памʼяті й можливості збереження своєї культури.

У залі позаду робіт львівських модерністок висять підписи картин кінця ХІХ-початку ХХ століття – Тимофія Бойчука, Федора Кричевського, Василя Седляра. Ці твори з колекції НХМУ зараз перебувають у сховищі, збережені від потенційних російських атак. Але ці підписи – як тяглість, як мистецтво, що перетікає з покоління в покоління, і, попри ворожі репресії й нашу тимчасову сліпоту, надія на те, що українська культура завжди існуватиме, бо їй є на що спертися.

Та чи вистачить для процесу вкорінення львівських модерністок в сучасний культурний контекст коротких трьох днів? Національний художній музей вирішив показати проєкт "Марґіт, Йоланта та інші львівʼянки" з 1 до 3 лютого 2024 року.

Читайте також: Лютий культурної людини: які виставки, вистави і фільми дивитися в останній місяць зими