Сто років українського текстилю і його плутана історія на виставці "МАТЕРІЯ MATTERS" в Українському домі
Жовта тканина з написом "МАТЕРІЯ MATTERS" перетворює атріум Українського дому на справжню сцену, яка запрошує дізнатись складну історію. Тут, на пʼяти поверхах, розгортається своєрідна подорож українським арттекстилем – починаючи від шукань монументалістів і закінчуючи експериментами сучасних митців.
У сучасному українському мистецтві можна дедалі частіше побачити текстильні матеріали. Навіть цьогорічні проєкти від Національного павільйону на Венеційській бієнале обʼєднувалися під назвою "Плетіння сіток" і архітектурним рішенням, основою якого були домоткані українські полотна. Текстиль і кропітка колективна праця, якої він вимагає, стає символом захисту та спільності у воєнний час. Однак цей медіум усе ще залишається на периферії нашої уваги, особливо якщо говорити про глибокі дослідження.
Чи вдається помістити 100 років українського текстилю на 5 поверхах Українського дому, не пропустивши важливого? Про які історичні віхи говорить виставка, а які оминає увагою? УП. Культура розібирається, опираючись на роботи, постаті митців і наративи "МАТЕРІЇ MATTERS".
Показати майже сторіччя того, як розвивався український текстиль, – завдання нелегке й амбітне, враховуючи, що текстиль, як і будь-який інший мистецький медіум, зазнавав впливу історичних, політичних і соціальних контекстів. Однак масштаб і монументальність Українського дому мають цілком сприяти такій меті.
Виставку відкривають твори художників-монументалістів, адже, за словами однієї з кураторок, Тетяни Волошиної, сама фактура Українського дому підказує, як почати. Це гобелени "Засійся, чорно ниво, волею ясною" та "Кий" Івана-Валентина Задорожного, "Весілля" Івана й Марії Литовченків. Ці роботи працюють із традиційними образами та побутовими сценами: козаки зі зброєю, на конях або в човнах, жінки, які косять у полі.
Усі вони дозволяють показати, як на текстильних виробах можна послідовно розгорнути цілу розповідь. З цього починаються міркування про мову текстилю й чим вона може відрізнятися від мови живопису чи скульптури.
Авторство багатьох робіт говорить про те, що текстильне мистецтво є насамперед колективним. Ескізи до деяких килимів чи гобеленів створювали одні митці, а до технічного виконання долучались інші. Як-от у випадку з роботою "Адам і Єва" Олександра Сухоліта: виконали її Галина Пирог і Тетяна Шабельник, а художній супровід надавав Сергій Колінченко.
Тематичні розділи виставки видаються умовними, адже в їхніх залах перемежовуються роботи різних років і технік. Інколи це може дезорієнтувати глядача й не дозволяє простежити тяглості, завдяки якій текстиль розвивався.
Василь Кричевський, Олександр Саєнко і Сергій Колос – центральні постаті в розділі про український стиль, який зароджувався в 20-30-х роках минулого століття. Саме вони були митцями, що формували його в радянській задусі. Однак на виставці не згадано про гобелени, створені на догоду партії, радянським діячам, пройняті ідеологічним пафосом і пропагандою. Ті ж Михайло Бойчук, Анатолій Петрицький, Василь Седляр, Іван Падалка використовували в гобеленах портрети Сталіна чи Леніна, побутові сюжети, прихильні для партії. Гобелен, як і кінематограф, живопис та література, став для радянської влади інструментом радянської пропаганди.
Це суттєва втрата контексту, який супроводжує митців у творчості, оскільки художники, попри масштаб їхніх пошуків і бажання знаходити новаторство в несприятливий час, на виставці опинилися дуже розрізненими між собою. Важко вловити, які практики, виклики й завдання їх обʼєднували і як текстиль зберігав здатність одночасно бути інструментом у руках влади та можливістю фіксувати правдиву історію.
Хронологічне підґрунтя виставки теж хаотичне. Одна із залів на другому поверсі розпочинається роботами Жака Шапіро 50-х років, продовжується "Пастораллю" Олександра Дубовика 1989 року. А далі нас чекатиме сучасна мисткиня Марина Скугарєва з цьогорічними натюрмортами.
Попри часову строкатість, у цій залі вміщені важливі в історії українського мистецтва зразки текстильної практики. Зокрема, гобелен "Бабин Яр", створений Адою Рибачук і Володимиром Мельніченком. На ньому написи українською та англійською, і силуети людей, розстріляних і похованих в урочищі. Ту же є і серія "Кардинал Рішельє" Олександра Ройтбурда, для якого, як живописця в першу чергу, текстиль не був типовим.
Є чимало відсилань до світового контексту. Наприклад, одна з залів виставки розповідає про "Рух мистецтва і ремесел", який зародився в Англії в середині ХІХ століття і прихильником якого був Василь Кричевський. У тодішніх умовах індустріалізації митці намагалися зберегти ремесло й художні проєкти, повʼязані з оздобленням меблів чи інтерʼєру. Саме це дозволяло європейським країнам формувати свої стилі, де б поруч з новаторством була національна складова.
На третьому поверсі згадують мільфльор – різновид гобелена з темним тлом і яскравими, деталізованими зображеннями квітів, що побутував у Франції. Однак це радше оприявнення його як однієї з технік, які українські митці використовували в текстилі, аніж спосіб вписати український текстиль у глобальний контекст. Ми все ще мало знаємо про те, як ці світові рухи й техніки мігрували до українських майстрів, чому вони були близькими нам, попри, наприклад, радянські обмеження, і як наші митці їх адаптували.
Про малу кількість досліджень стосовно текстилю говорять і куратори виставки. Однак у чому причина відсутності належної уваги до цього медіуму? Як ми, як глядачі, що відвідали виставку про текстиль, можемо змінювати таку ситуацію та долучатися до дискусій про його важливість і різноманітність? Ці питання залишаються на розсуд відвідувачів.
Нерозкритим для глядачів залишиться й період авангарду. У текстах виставки його згадають побіжно, зазначивши, що на початку ХХ століття здобутки цього напряму втрачаються через панування соцреалізму. Однак дизайни театральних костюмів Олександри Екстер і Анатолія Петрицького, вишивка та іграшки Наталії Давидової, архітектурні оздоблення та ескізи тканин Ніни Генке-Меллер є важливими в контексті говоріння про сторіччя розвитку українського текстилю.
Третій поверх актуалізує райські мотиви у текстилі українських митців, а також показує текстильні практики як молитву, пошук внутрішньої гармонії, своєрідну терапію. Тут усе ще зберігається часова хаотичність, як буде і на наступних поверхах виставки: килим ХVІІІ століття за реконструкцією Ніни Саєнко сусідить із килимом Space Cossacks, створеним у 2018 році.
На цьому поверсі текстиль також виявляється можливістю протесту й висловленням власної позиції. "У всі свої роботи я вкладала якусь "тиху бомбочку", не могла робити просто декоративні речі, а завжди робила їх проблемними або до визначної дати, яку в росії замовчували", – говорила мисткиня Олександра Крипʼякевич-Цегельська. Використовуючи завуальовані символи, авторка вплітала їх у завіси, які створювала для громадських установ.
На цьому ж поверсі і текстильні роботи українських політв’язнів. Для тих, хто перебував у таборах, у радянських обмеженнях, текстильні вироби ставали можливістю висловити приналежність до українського народу, передати родинну памʼять і закодувати меседжі про власні переживання.
Тут же і "Касандра" - знакова робота художниці Стефанія Шабатура. Під час обшуку радянська влада назвала його націоналістичним і конфіскувала.
Людмила Семикіна стає новаторкою у створенні нетривіального одягу – на противагу сірим сталінським тканинам. В її костюмах поєдналися образи князів і княгинь Київської Русі, скіфські й сарматські царі. Сама Людмила говорила те, що її костюми – це образи її ж сучасників: "Я не мусила вигадувати ідеал. Він був навіч. Ось наша еліта, наша аристократія духу – ще не вказані лицарі відваги, академіки гідності епохи".
На жаль, змістову гучність і значущість таких робіт не підкреслено експозиційно, адже їх розміщено в менших, бокових залах третього поверху. Іноді може здаватися, що їм тісно в одному місці – на тлі традиційних, монументальних робіт, яким відводять простір усього першого поверху.
Окремо на виставці говорять про феміністичний дискурс і те, наскільки різноманітним він був з огляду на соціальні ролі, які належали жінці. Художниця-шістдесятниця Любов Панченко, котра померла після окупації Бучі, передала свої роботи до Музею шістдесятництва. Одна з них – це колаж на тканині "Материнство", де в образі матері й дитини виступають птахи.
Сучасна мисткиня Оля Федорова розгортає перед глядачами бойові знамена, створені зі старих ковдр, подарованих мамою і бабусею. Художниця міркує про такий текстиль як придане перед заміжжям, яке жінка отримувала від старших жінок у власній родині. З традиційного патріархального образу ковдра перетворюється на бойову символіку. Оля залишає на ній слова: "я повертаю свою силу, яку ховала, аби не відлякувати нею слабкіших. я повертаю свій голос, який стримувала, заради тих, хто говорить пошепки. я повертаю свій гнів, який придушувала, боячись залишитись самотньою".
Попри те, що "МАТЕРІЮ MATTERS" першочергово позиціонують як виставку, яка репрезентує різні текстильні практики українських митців, важко знайти простір для заглиблення в суть використаних технік. Наприклад, що таке квілт чи тафтинг? У чому полягало "деркання", яке застосовував Олег Машкевич? Що представляє авторська техніка сучасного харківського митця Костянтина Зоркіна?
Найцікавішими на виставці виявляються ті тематичні розділи, що стосуються сучасних текстильних практик, адже їх справді показали дуже різноманітно. Це й відеороботи, і переосмислення образів на традиційних українських килимах, і вишивка на фотографії, і асамбляж.
Для сучасних митців текстиль всуціль стає простором для експериментів. Анастасія Подервʼянська створює текстильні скульптури "Серцебиття" та "В саду". Люди й природа тут складені з різних матеріалів і скомпоновані в яскраві колажі. Поміж текстильних візерунків бачимо вирізки з майнкрафта, американської телевізійної реклами та популярних мемів.
Василина Буряник із допомогою паперу, металу й бавовни розробляє "Мої костюми", призначені для "носіння на території Геноциду та поза її межами". У кишенях костюмів лежать короткі повідомлення про комунікацію та переживання під час війни. "Памʼятай, не можна емоційно привʼязуватись до свого дому" або ж "Памʼятай, ти маєш комунікувати так, щоб не знецінити чуже горе".
На виставці також є наївне мистецтво Божени Чагарової із серії "Пінчук". За допомогою вишивки художниця міркує про економічну та соціальну нерівність, олігархію і мистецьке середовище. А гобелен Олени Грозовської "Допит рептилоїда" реагував на російську дезінформацію про війну у 2014 році.
Ця частина виявляється найбільш вдалою зокрема й через своє розміщення – вона простягається третім поверхом, маючи простір для розмаху й невидимого полілогу між митцями. Відвідувачу стає набагато легше провести звʼязки між роботами, техніками, контекстами й сенсами.
Багато важливих наративів на "МАТЕРІЯ MATTERS", на жаль, залишаються поза її увагою. Виставка цінна репрезентацією різноманітних практик українських митців і мисткинь у галузі текстилю, у ній можна простежити цікаві тенденції та новаторства в різні періоди часу. Проте вони навряд чи дозволяють побачити повноцінну історичну тяглість.