Зловживання пам'яттю: як читати "Спадок на кістках" Юлії Чернінької
Що ми знаємо про злочин радянського НКВС в урочищі Саліна на Львівщині? Як присутність чи відсутність пам’яті про трагедію впливає на наше життя? Що робити з нею далі у світі нових катастроф, які от-от мають поглинути всіх? Чи завжди необхідне місце пам'яті, аби пам'ятати?
Про різні способи вписування трагедій в художню літературу та зловживання зверненням до історії і пам’яті готова розповісти Аріна Кравченко, літературна оглядачка УП. Культура, яка вже прочитала новий роман Юлії Чернінької "Спадок на кістках", що саме з’явився в книгарнях.
80-ті роки ХХ століття. Добромиль, Старосамбірщина. Санаторій на місці колишньої соляної шахти. І його існування – факт, який жахає кожного, хто знайомий з історією цього місця: близько сорока років тому тут, у соляній шахті, відомій під назвою Саліна, знайшли масове поховання, що налічувало тисячі закатованих.
Люди, які зустріли свою смерть в урочищі Саліна (встановлена кількість жертв 3600 осіб) є лише малою частиною жорстокої хвилі репресій на заході України, які пронеслися в’язницями в червні 1941 року в межах спеціальної операції з ліквідації "ворогів народу" – соціальної групи, яку переважно складали невинно ув’язнені люди.
Згідно ж із даними Історичної правди, "порядкова кількість убитих в’язнів у Західній Україні в період з 22 по 30 червня: Львів (три тюрми) – 4000, Дрогобич – 1000, Добромиль – 1000, Золочів – 749, Стрий – 1101, Самбір – 1200, Дем’янів Лаз – 2500, Чортків – 800, Тернопіль – 1000, Луцьк – 2754, Дубно – 1500, Перемишль – 1000. У решті міст кількість жертв вимірюється десятками і сотнями".
Хоч санаторій і був зрештою зачинений 1986 року, повний масштаб цієї трагедії лишається недооціненим: арештантів гнали пішки через села, аби розстріляти, забити молотами зі цвяхами, скинути живцем в соляну шахту до тіл і закопати або навіть розіп’яти. Декого до соляних шахт, яким судилося стати братською могилою, привезли вже закатованими, аби замести сліди. Утім, меморіальна політика щодо цього місця лишається слабко пропрацьованою, підживлюваною хіба локальними силами активістів.
Нині ж ми наближаємося до чергової річниці цієї напівзабутої трагедії. Напівзабутої, бо злочини НКВС за рівнем жорстокості нічим не поступалися нацистським, але надто довго нівелювалися пафосом перемоги СРСР в Другій світовій війні, заперечувалися, або ж лишилися просто непоміченими через нові й нові випробування, які відбуваються вже в реальному часі.
Саме ця трагедія і слугує історичним тлом нового роману Юлії Чернінької під назвою "Спадок на кістках". Щоправда, події відбуваються уже в наші дні. Й на місці закритого в 80-х санаторію для хворих на астму та туберкульоз знаходиться елітний химерний психоневрологічний заклад, який стає місцем тяжіння, своєрідним магнітом для абсолютно всіх – а їх таки не мало – персонажів: Маркіяна, відомого мистецтвознавця й журналіста, та його колеги Яни; розкішної світської левиці Вероніки (Яниної матері), TikTok-блогерки Софії (бабусі) й навіть маленької Яниної доньки Юлі. А ще Маркіянового стоматолога. А ще Маркіянового сусіда.
Салінська трагедія так чи так віднаходить шлях у кожне життя, яким би випадковим на сторінках роману воно не видавалося. Віднаходить, бо цим місцем блукають неприкаяні душі, вони прагнуть знайти шлях у світ живих, використовуючи моторошну картину геніального художника, намагаються попередити про нову криваву біду, яка насувається. Душі непохованих – теж персонажі.
Новий роман Юлії Чернінької симптоматичний: за його мотивами можна влаштувати непогану дискусію про студії пам’яті та насичення (чи зловживання?) цією пам’яттю під час створення художнього тексту. Сучасний літературний процес веде відчайдушну боротьбу зі століттями амнезії, а тому багато в чому схожий на історію Юлії Чернінької: у найнеочікуваніших, часом недоречно неочікуваних місцях, виринають реальні люди, реальні трагедії, реальні страждання, бо ж все, що нас оточує, – таки (в буквальному й переносному сенсі) "спадок на кістках" – спадок, який і досі багато хто сприймає за даність, обираючи відвертатися від подій, які потребують щонайпильнішої уваги.
Одним зі способів привертати увагу, звісно ж, є література, і "Спадок на кістках" виконує цю функцію. Щоправда, якщо в необізнаного читача вистачить терпіння звернутися до зовнішніх засобів інформації, аби переконатися, чи прихована за товстезними шарами вигадок різної якості історія – таки дійсно Історія.
Нав'язливість, просто таки обсесія пам’ятанням та творенням артефактів ніби має сприяти пам’ятанню, проте веде нас вкрай небезпечним шляхом белетризації ще недостатньо проговореного й оприявленого; шляхом творення своєрідних "копій" трагедії без належного наголосу на "оригіналі" – процеси, які, здається, мали б працювати навпаки.
Звертатися ж до питань пам’яті нині не так важко, як відповідально: автор міркує не лише над тим, як створити "непаперового" повнокровного персонажа, виписати цілий світ (а у випадку Чернінької – декілька), але й розставити акценти. Коли ж ідеться про трагедії світового масштабу чи/та геноцидного характеру, то відповідальність більшає в геометричній прогресії. Недарма не вщухають суперечки не лише щодо нещодавніх трагедій – мовляв, чи нормально знімати художнє кіно про звірства в Бучі (спойлер: не дуже, бо це про "копії" без належного осмислення й ословлення реальних масових вбивств реальних людей), – але й щодо особливо травматичних трагедій, які сталися понад вісімдесят років тому, як-от Голокост чи Голодомор. Із цієї позиції фінал роману (ніяких спойлерів, нехай це буде мотивацією таки прочитати "Спадок…"!) виглядає не лише більш ніж двозначно, а й певною мірою і в найгіршому сенсі хворобливо-болісно.
Усе це – і про переваги, і про недоліки роману. З одного боку, багатьом роман сподобається своїм легким викладом, притаманним жанровій літературі, бо "Спадок на кістках" належить саме до жанрової літератури – трилер, детектив. Сподобається очевидними зв’язками з сучасністю, які авторка прокладає у вигляді пророцтв та натяків на майбутній воєнний катастрофізм, зрозумілий читачеві, але поки ще не дуже зрозумілий персонажам.
З іншого ж боку, пильна робота в межах жанру (пильна аж до звернення до "обов’язкових" його елементів і кліше) авторці вдається краще, ніж визачення необхідних акцентів. Відверто кажучи, на місці Саліни могла б бути будь-яка інша трагедія – і це не про закільцьованість катастроф, рівень гостроти яких не спадає, а джерело – не змінюється, а тому й відчувається як повторюваний сюжет. Це про відкритий, недозаповнений простір, місце для відповіді на надважливі питання.
Чому ми разом із героями "Спадку на кістках" маємо пам’ятати цю трагедію? Чому вона не відпускає їх (і нас)? Як присутність чи відсутність цієї пам’яті впливає на наше життя? Що робити з нею далі у світі нових катастроф, які от-от мають поглинути всіх? Чи завжди необхідне місце пам’яті, аби пам’ятати?
Думаю, озброївшись цими питаннями, роман "Спадок на кістках" Юлії Чернінької можна вважати приводом для міркувань про дуже різний історичний спадок, носіями якого ми є, приводом для досліджень лакун у власній пам’яті, а також пошуків того, як їх заповнити, – вважати приводом і читати відповідно.
