"Володю, тут має бути музей". Як у Києві відкривають доступ до майстерні скульпторів Ади Рибачук і Володимира Мельніченка
Нещодавно майстерня київського мистецького подружжя Ади Рибачук і Володимира Мельніченка відкрилася для відвідувачів. Відомі київські скуптори, що створили Парк Пам'яті, мозаїчні панно Автовокзалу та Палацу дітей та юнацтва вже за життя були впевнені, що колись їх майстерня стане музеєм.
Тепер на Малопідвальній, 10, можна опинитися в оточенні живописних, графічних, скульптурних робіт Мельніченка й Рибачук і навіть посуду, створеного ними власноруч. А між скульптурами і яскравими мозаїками на подвірʼї сидять люди, які вивчають англійську мову, малюють чи пʼють каву.
До оновлення майстерні долучилося чимало людей, а сам процес тривав близько пів року. Цьому передували обговорення з Володимиром Мельниченком, який помер у квітні минулоріч. А також робота з архівами, спілкування з друзями митців, пошук фінансування.
Про оновлення музею-майстерні УП.Культура говорить із керівником проєктів фонду АРВМ Інокентієм Вировим і Головою правління Фонду АРВМ Ксенією Кравцовою. А також пригадуємо історії про те, як Аді й Володимиру вдавалося оминути радянську цензуру, і де може відбутися наступна виставка з їхніми творами.
Фільм, дружба, фонд
Для Ксенії та Інокентія, насамперед людей кіно, історія відновлення майстерні АРВМ почалася з фільму. Разом, у 2019 році, вони знімали стрічку "Шелест кроків", яка розповідала про кохання та спільну роботу Володимира й Ади.
"Нас із Володимиром познайомили спільні друзі, привели до нього в гості. Ми розповіли, який фільм хочемо знімати, він погодився, і після цього ми проводили дуже багато часу разом. Намагалися не просто щось зняти, а максимально зануритися в атмосферу, якомога глибше відчути особистість Володимира й Ади", – говорить сценарист фільму Інокентій Вировий.
Співпраця з Володимиром переросла в дружбу й наштовхнула на подальші проєкти, провʼязані з АРВМ. Інокентій пригадує: "У нас сталась епохальна розмова, яку ми часто переповідаємо. Коли в "Будинку кіно" відбулася прем'єра фільму, Володимир із Ксенією виходили на сцену. І після показу Володя нахилився до Ксенії й сказав: "Так а що, ви більше не прийдете до мене?""
Так у житті Ксенії та Інокентія почався новий етап – створення приватного Фонду АРВМ, який буде працювати зі збереженням спадщини Ади Рибачук і Володимира Мельніченка й знайомити інших із їхньою творчістю. "Ми вирішили, що спробуємо втілити всі плани, задумані Володимиром і Адою", – додає Ксенія Кравцова. Серед них – перетворення майстерні на музей, куди зможуть приходити кияни й дивитися роботи АРВМ.
Фонд був заснований разом із самим Володимиром Мельніченком, його близьким другом Олександром Галинським, що працював із подружжям протягом 20 років, і давнім другом Ади й Володимира, кінооператором Едуардом Тімліним. "Минулого року Мельніченка не стало, і цією інституцією ми продовжуємо його справу", – наголошує Інокентій Вировий.
Від початку знали, що буде музей
Майстерню АРВМ побудували в 1971 році за проєктом Володимира Мельніченка, і художники від початку знали, що з часом це місце стане відкритим для широкого кола людей, зацікавлених у мистецтві. "Ада Рибачук була достатньо впевненою в собі жінкою і завжди говорила: "Володю, тут має бути музей"", – говорить Ксенія.
Про майбутнє майстерні як музейного приміщення свідчить і її побудова. Унизу розміщений експозиційний простір, де можна демонструвати роботи. На другому поверсі є книжкові полички та підвіконня зі скульптурами. Це своєрідний оглядовий майданчик. У майстерні також є різні підвіси, які можна використовувати, щоб змінювати експозицію, діставати роботи, перетягувати їх в інший бік, створювати фальш-стіни. Кравцова додає, що така структура нагадує будову театру.
На додачу, протягом творчого життя Ада й Володимир майже ніколи не продавали власних робіт, ніби зберігаючи їх на майбутнє – для музею. Після зйомок фільму та створення Фонду Ксенія, Інокентій і їхні колеги почали думати про те, як послідовно перевтілювати майстерню в музей.
"Спочатку до майстерні приходили друзі Володимира. Вони навідувалися в гості, дивилися, який вигляд має приміщення. Згодом навколо майстерні стало обʼєднуватися більше й більше людей, що допомагало втілювати мрію АРВМ про музей у реальність", – говорить Ксенія. Простір потроху змінювався з 2019 року.
Важливо було обговорити те, як самі Володимир і Ада бачили музейний простір. "З першого дня заснування вони мріяли, що колись це буде музеєм, місцем, куди будуть приходити кияни. Вони не хотіли, щоб це був нафталіновий музей із білими стінами, а місце сили, яке живе і де відбуваються якісь мистецькі події, пленери для художників", – додає Інокентій.
Як змінювалася майстерня
Спочатку команда Фонду АРВМ працювала з архівами робіт подружжя. Створювали каталоги, аналізували, яка кількість робіт існує взагалі, обʼєднували їх за жанрами. Цей процес триває і досі: чимало творів потрібно описати, упорядкувати, за потреби – цифровізувати.
Усе це супроводжувалося постійними обговореннями з Володимиром. "Разом ми обговорювали спосіб презентації робіт, бо колекція Рибачук і Мельніченка налічує тисячі творів. Вони були фантастично продуктивними художниками, фанатиками в доброму сенсі слова, усе життя працювали без вихідних, створюючи мистецтво з усього, що потрапляло їм під руку", – пояснює Вировий.
Уже під час повномасштабної фази війни дискусії з Володимиром стосовно майстерні тривали. "Улітку 2022 року ми почали наводити лад на подвірʼї, бо, окрім роботи з колекцією, саме приміщення вимагало істотних змін. Воно було далеко від стану музею: між скульптурними роботами та матеріалами можна було ледве просунутися. Тому ми почали їх потроху розгрібати", – розповідає Інокентій.
Таку ініціативу підтримало ЮНЕСКО: організація надала бюджет, який дозволив привести до ладу двір музею-майстерні. А вже через рік, у 2023-му, винний бар Pure & Naive оголосив збір коштів на реновацію самої будівлі. Тоді вдалося зібрати один мільйон гривень.
Тож минулої осені майстерня АРВМ зачинилася, щоби вже за пів року відчинити свої двері в оновленому вигляді. Інокентій Вировий ділиться, що за цей час їм вдалося заново зробити електропроводку в будівлі, полагодити дах, каналізацію, виконати значну частину побутових потреб, а також перетворити частину майстерні на експозиційний простір.
Простір приватності й публічності
Поруч із роботами Ади й Володимира, які можна побачити в експозиційній частині, є чимало елементів з їх повсякденного життя. Наприклад, кухонний простір із власноруч зліпленим посудом.
"Посуд і кухня Володимира й Ади – це теж музей. Вони ніколи не їли й не пили з посуду, який можна купити, а робили його самостійно. В останні роки життя Мельніченка ми боролися з ним, говорили: "Давайте ми все це сховаємо – це вже експонати, не дай Боже, розібʼємо" – а Володимир відповідав: "Ні, я тут господар і хочу пити чай зі своєї улюбленої чашки"".
Особистий простір не зазнав переобладнання: трапезна, проєктне приміщення нагорі, бібліотека лишилися незмінними, такими, якими були за життя Ади й Володимира. На відміну від великої зали – її експозиційне призначення диктувало свої трансформації.
Майстерня – Відень – "Український Дім"
Першою в майстерні показали експозицію "NON-FINITO" з незавершеними роботами Ади й Володимира. Тут є необпечені скульптури, незакінчена графіка, твори, з якими подружжя захищало диплом у 1957 році. "Таким чином ми намагалися проілюструвати перехідний момент, що майстерня стає музеєм. Тут ще зберігається дух творчості – у відбитках пальців на необпеченій глині", – пояснює Інокентій.
Окрім виставок, у майстерні проводять інші заходи: кінопокази, майстер-класи з кераміки та мозаїки.
Інокентій прогнозує, що експозиційна частина буде змінюватися раз на три-чотири місяці, а наступну виставку планують на вересень. Паралельно твори АРВМ мандрують на події в інших містах і країнах. Зараз пʼять великих скульптур і чотири гобелени Мельніченка й Рибачук можна побачити у львівському культурному центрі Jam Factory на виставці "Памʼяті тої, що памʼятає", а у Відні демонстрували монотипії митців.
Найбільш масштабний і очікуваний план команди Фонду АРВМ – влаштувати виставку в "Українському Домі". Обговорення щодо цього тривають. Не в останню чергу на таку ідею наштовхнула виставка "Боривітер" із роботами Алли Горської. "Масштаб Мельніченка та Рибачук потребує експозиційного масштабу "Українського Дому". Тільки лінивий не питає нас, коли ж Мельніченко й Рибачук будуть там. А ми кажемо: "Скоро!""
Феномен АРВМ
"Не знаю, наскільки нам це вдається, але ми дуже намагаємося передати дух Ади й Володимира, їхній погляд на людські цінності, абсолютне заперечення конʼюнктури, уміння побачити щось справжнє в усьому, що їх оточувало", – ділиться Інокентій. Це відчувається в експозиції, у тому, як на другому поверсі на столах і поличках розкладені книжки та начерки творів, у роботах, розміщених навіть на стінах кухні, поруч із кольоровими мисками та горнятками.
Хоч більшу частину свого життя Ада й Володимир прожили в Радянському Союзі, їм вдалося оминути вимоги соцреалізму. "Таке враження, ніби вони над усім тим пролетіли. Вони ніколи не малювали портретів Леніна чи Брежнєва, завжди робили те, що вважали за потрібне", – додає Вировий. Звісно, не обходилося й без хитрощів із радянською конʼюнктурою.
"Ми всім розповідаємо чудову історію, коли Рибачук і Мельніченко здавали обʼєкт Палацу піонерів (нинішній – Палац дітей та юнацтва). Усі були майже впевнені, що ніхто його не прийме, бо він був далеким від соцреалізму. Але в день здачі Ада й Володимир покликали на майданчик вже згаданого нами Едуарда Тімліна, оператора. У того не було грошей на плівку, і він прийшов просто з порожньою камерою, вдаючи, що знімає весь процес. І коли приїхала "госприйомка", їхні представники побачили, що все знімає телебачення, переконалися в тому, що це щось серйозне, і підписали всі документи". Це лише одна з історій, коли мистецькому подружжю вдалося оминути радянські перепони.
Спільнота навколо майстерні
Дохід майстерні – це донати відвідувачів, які вони можуть залишати в якості вхідного квитка або просто допомагаючи діяльності музею. Інколи до підтримки долучаються представники бізнесу, але команда Фонду мріє про інституційну підтримку, щоб збільшити штат і швидше втілювати всі заплановані трансформації.
З початку відкриття в травні навколо музею-майстерні утворилася дружня спільнота: чимало людей приходять допомогти на волонтерських засадах. Хтось садить квіти на пагорбах, хтось прибирає подвірʼя.
"Поки не хочу називати імен, але завдяки підтримці одного чоловіка ми зараз розпочинаємо процес реставрації вуличних скульптур, – ділиться Інокентій. – У нас є декілька скульптур, розміщених надворі, і за ці роки вони потребують відновлення й захисту від сонця чи снігу. Це фінансово обʼємна робота, і я тішуся, що знайшлася людина, яка нас підтримала".
До майстерні встигло завітати чимало людей. Як і заповідали Володимир і Ада, вона перетворюється на справжній осередок для тих, кому важливі творчість, культура, краса, Київ. "Думаю, Ада, Володимир і сучасність – це слова з різних словників. Вони позачасові, і цим вони безцінні для всіх, хто приходить до майстерні, – вважає Інокентій Вировий. – За часом свого життя їх можна вважати шістдесятниками, але вони не жили форматом 60-х чи 70-х, чи будь-яких інших років. Вони з якогось космосу. З часом їхня цінність усвідомлюється лише глибше".
