Дійові особи: жінки, земля і кров. Виставка шести українських мисткинь мандрує з Naked Room до Дніпра
"Коли чоловіки починають війни, голоси жінок можуть ставати тихішими", – пише Аля Сєгал. Зараз вона курує нову виставку, створену у співпраці двох галерей – київської The Naked Room і дніпровського "Артсвіту" – і допомагає робити жіночі голоси виразнішими й помітнішими.
Українські виставки й надалі продовжують працювати з практиками памʼяті та свідченнями. Митцям і мисткиням, що експонують свої твори, нерідко доводиться ділитися найбільш щемкими історіями та болісними спогадами про дитинство, рідні міста чи втрати. The Naked Room обʼєднала шістьох сучасних українських художниць зі свідченнями з Краматорська, Чернігівщини, Харківщини й інших зболених місць.
Їх можна побачити в галереї до 29 червня, після чого організатори обіцяють показати проєкт у Дніпрі. УП. Культура розповідає про виставку, що перевіряє кожного на готовність слухати історії і мертвих, і живих.
Назва виставки – "Земля під нігтями нагадує мені запечену кров" – одразу нагадує, наскільки змінилося наше бачення на третьому році великої війни. Земля виявляється запеченою кров'ю, у звуках грому чуються вибухи. Цими відчуттями в тексті до виставки ділиться кураторка та мистецтвознавиця Аля Сєгал.
Вона починає з особистої історії: "Я пораюся в маминому саду: допомагаю їй зі старими гілками вишень… Я йду в теплицю і пальцями висмикую траву поміж розсади. Під нігтями залишається земля. Я дивлюся на свої долоні і точно знаю, що вони вимазані ґрунтом. Та мої очі бачать запечену кров".
Так у кожній роботі є дуже багато особистого та інтимного. Майже всі вони не створені з позиції спостерігача чи людини, для якої все, що відбувається, – просто тло. Зокрема й тому що всі мисткині-учасниці долучені до проєкту Secondary Archive – платформи, що фіксує художню практику й прямі висловлювання мисткинь зі Східної та Центральної Європи. Мистецтво виявляється художнім свідченням і в просторі The Naked Room, а сама виставка – ніби величезний дім, який із турботою збирали протягом тривалого часу.
Заточення власної оптики під воєнну реальність означає зокрема й зміну щоденної діяльності. Одна з мисткинь – Маргарита Половінко – наразі волонтерить і евакуює поранених бійців на кейсеваці. Її серія з п'яти картин "Без назви" відкриває простір галереї, і частина з них написана кровʼю.
Іноді мистецтво виявляється недостатнім для того, щоби ввібрати й показати воєнну реальність, і людська кров видається тим, що наближає його до того рівня фізичного болю, який усі відчувають. Сама художниця згадує, що її рідне місто Кривий Ріг оточене кар'єрами з видобутку руди, тому його краєвиди червоні й резонують кольору крові.
На роботах Маргарити – пейзажі та люди з нечіткими обрисами. Останні нерідко зображені із замальованими обличчями. Люди неодмінно виявляються частиною певної групи або природного середовища, і так їм вдається говорити про колективну травму.
Для виставки художниця Kinder Album створювала свої роботи на основі свідчень проєкту "Меморіал". Цитуючи Гемінґвея, мисткиня називає одну зі своїх акварелей "По кому подзвін? По тобі". Дівчина підгортає під себе землю, яка у своїй глибині ховає труну, накриту синьо-жовтим прапором.
В іншій роботі "Половецькі баби та українські жінки, що чекають на чоловіків" історія стає місцем, на яке можна опертися і фізично, і внутрішньо. А ще – спільним для багатьох українських жінок і чоловіків переживанням, яке з певною періодичністю рухається тим же тілом української історії.
На картині "Українські ліси, наповнені тепер не лише мавками і лісовиками, а і речовими доказами російських військових злочинів" звичні місця для прогулянок і відпочинку затягнуті червоно-білою стрічкою й сигналізують про небезпеку. У цьому покинутому просторі більше немає певності.
Львівська художниця Ольга Кузюра також працює зі свідченнями, у її випадку – жінок, що пережили окупацію Чернігівщини. У своїй роботі "Неопалима" вона зʼєднує історію власної родини, свідчення з повномасштабної війни та період Другої світової. Чернігівська область – рідна для батьків тата Ольги, і їй також відомі факти з життя жінок її сімʼї під час Голодомору.
Папір у роботі Кузюри стає крихким матеріалом, що кольором уподібнюється до тіла. З його допомогою художниця формує обриси народної ікони Чернігівщини – "Неопалимої", – де Богородиця з немовлям у восьмикутній зірці оточена квітами, ангелами та полум'ям, яке не може її схопити.
Робота Олі нагадує про те, що в кожного з нас дві памʼяті: одна – як людини, яка безпосередньо переживає певні події; інша – памʼять свідка, що формується з чужих історій і слів, проте також допомагає складати себе.
Основним у практиці Даші Чечушкової тривалий час залишається формат щоденника через його доступність у різних ситуаціях. Крім цього, це дозволяє працювати з власними відчуттями хронологічно, бачити, як вони рухаються та трансформуються. На виставці Даша також відтворює свій внутрішній стан, розробляючи своєрідну панораму Чорного моря після підриву росіянами дамби Каховського водосховища.
Один із персонажів її роботи "всю ніч просидів на стулі", і чорний простір біля нього символічно отримує назву still life – застояного, зупиненого життя. Плин води нагадує постійні втрати та прощання, крізь які ти звик рухатися.
Ще одна художниця – Даша Молокоєдова – родом із Краматорська. Саме тому в її роботах часто можна побачити дитинство, як простір, до якого зручно повертатися, – єдиний часовий відтинок, у якому не було війни. Цього разу створена Дашою домівка складається зі скла, яке склеїли.
Даша говорить: "Якщо кохаєш свій дім, то готуйся збирати землю до купи. Якщо кохаєш свою землю, то памʼятай, що у когось може бути камінь в руці". Крихкість дому, яка в дитинстві здається неможливою, тут і зараз стає настільки матеріальною, що припиняєш сприймати дім як базове налаштування. Він потребує постійного захисту й усвідомлення його нестабільності.
І, як у будь-якому обжитому й теплому домі, на виставці є чим пригоститися. Мисткиня Анна Звягінцева кладе на поличку солодощі в блискучих срібних, золотистих, синіх і червоних обгортках, залишаючи невелику записку: "Візьми собі маленьку солодощ". Після такої інтимності, яка дуже зворушує, хочеться й справді мати при собі щось солодке, щоб відчути себе маленькою, у власному безпечному домі.
