Кожен має право на другий шанс: як сімейна пара "витягує" незнайомців з біди

6683
30 квітня 2019

У невеличкому селі між Житомиром та Києвом стоїть хата: акуратно побілена, на подвір’ї гіркою лежать наколоті дрова, біля неї бігають собаки.

В домі пахне вареною картоплею та відбивними.

Невеличкий круглий коридор відлунює глухий шум всередині однієї з кімнат. Там бігають малі хлопчаки, трохи старші дівчатка розмальовують олівцями картинки.

Їхні мами втомлено лежать на своїх ліжках та поглядають за дітьми. Старші жінки спостерігають за цим, сміються.

У цьому домі вживаються 16 жінок та 4 дітей. Центр допомоги жінкам у складних життєвих обставинах відкрила Катерина Розора разом з чоловіком Ігорем у 2004 році через свою благодійну організацію "Друге дихання".

Усі, хто живе у центрі жінки, які не змогли впоратися з своїм життям. Хтось із них – на межі втрати батьківських прав, інші були раніше нарко чи алкозалежними, хтось отримав інвалідність чи залишився без опіки близьких. У кожного тут своя історія.

Катерина з вихованцем центру

***

Я сюди потрапила з рабства... згадує Валентина.

Їй 59, скоро ювілей. У жінки чорне волосся до плечей, таким же кольором тонко підмальовані брови.

Ліву руку притримує, щоб не впала, ліву ногу жінка тягне за собою наслідки інсульту.

Я сама з Києва. Багато років працювала в торговлі. Мала в Києві квартиру, та потім продала її і купила дом на 3 виходи. Думаю, один вихід мені, другій дочкі і третій сину, шоб на всіх хватило, розповідає жінка.

Валентині 59, і вона почала нове життя

Приїжджала раз в тиждень додому, в бабушки все время була, а син якось приїжає до мене на роботу і каже, шо нас грабанули, винесли всьо…

Приїжаю… Божее! Даже балкон з гаража зрізаний. В хаті всі батареї, труби, аудіо, відеотехніку, даже газовий котел, плита ну все… хата пуста.

Все нове було, я тільки три спальні взяла: собі білу, дочкі темно шикаладну, йому дубового цвєта. Пуста хата... жінка підіймає здорову руку, щоб поправити окуляри.

А потім сусідці розказую, шо таке случілось, а вона каже, шо то мій син і виніс. Підігнав  машину, болгаркою позрізали все і поїхали. Він наркоман. І дочка моя наркоманка, тихенько, з розумінням до самої себе мовить Валентина.

Нашлась знакома з ринка, каже, шо можна поїхать в Одесу і заробить харашо. За жильйо не беруть, за пітаніє не беруть, чистих 10 тисяч в місяць можна заробить. То я й рішила, шоб дочці помогти і підзаробити, поїхати туди на пару місяців. Набрали нас людей з 10, в машину посадили і повезли на Одесу, в Липнянку.

Там нас заставляли тяжко работать: на полях, горіхи чистили, збирали кабачки, отаке. Як хто тікав, то вночі. Навіть з другого поверху стпригували вночі, шоб втекти. Вони доганяли, били і назад возвращали.

Потім мене продали на Жашків. Приходить якось начальниця наша: "Валічка, Юлічка, поїдете під Київ. Там вам буде краще, тут тяжело". І так нас перевезли. І там вже ми від хлопців узнали, шо це нас не перевели, а продали, за 1500 доларів.

Я там работала в жінки циганського барона і вона видно замітила, шо зі мною шось не те проісходить, бо я коли виходила з робочої кімнати, не попадала по виключатєлю, руку тягнуло по стіні. Там мене інсульт вхапив, тремтячим голосом згадує Валентина. Щоб в місцевій больниці нічьо не питали лишнього мене відправили в київську.

 

Жінка тривожно переминає пальці рук під час розповіді, вона знов повертається у минуле:

Коли була з больниці...жить не хотілось зовсім. Куди я піду? До брата не піду, до тьоті не піду, додому тоже. Що робити, кому я треба, ніхто не поможе, я сама. Шас вийду, куплю собі таблєток, шоб отравиця і вмру, різко обірвала розповідь жінка і глибоко зітхнула.

А брат дзвонить і каже:"Поїдеш в центр". Шо за центр, вже всьо равно було. Оце так я сюди попала 1,3 роки назад.

***

Переді мною сиділа красива молода жінка з густим темним волоссям, зібраним у пучок. В неї були дуже виразні карі очі, але погляд…

Ми намагалися говорити, але ніяк не могли встановити контакт. Я навіть подумала, що ця зустріч немає ніякого сенсу для обох. Але через деякий час її емоції звільнилися, ми проговорили 4 години, її історія трагічна.

Вона вчинила злочин, з яким важко змиритися, і по-людськи ніякого виправдання цьому немає.

Але мене зачепило, що людина залишилася жити з усвідомленням того, що зробила, що не можна повернути минуле чи вплинути на нього. І весь біль всередині неї дуже трагічна картина, пригадує своє перше коротке побачення із ув’язненою Катерина Розора.

Катерина Розора

Багато років тому вона поїхала до жіночої колонії в Чернігові, щоб передати речі ув’язненим. Відтоді разом з іншими почала регулярно навідуватися до місць позбавлення волі, листуватися з ув’язненими, говорити з ними під час коротких побачень і змінювати їхні життя.

У новорічну ніч 2005 жінку, з якою Катерина вперше зустрілася під час тюремного побачення, випустили. Вона не пішла додому, а подзвонила у двері Катерининого дому.

Відчиняємо, а на порозі Надюша з колонії: "Родненькие, у меня, кроме вас, никого нет", — сказала нам і сором’язливо всміхнулась. І що робити? Не можемо ми закрити перед носом двері. Адже кілька років їздимо до колоній і розповідаємо, що можна почати життя по-новому.

Ми її прийняли. Після неї приїхала ще одна. Ми намагалися знайти їм житло у різних центрах.

В нашому домі відтоді часто були гості, які вирішили, що їхатимуть спочатку до нас, а потім додому.

Тоді ми зрозуміли, що треба з цим щось робити і відкрили центр, пояснює Катерина.

На порозі центру

***

Усіх, хто жив у центрі, можна умовно поділити на три групи:

  • ті, хто жив циклічно: приїжджали, залишалися на якийсь час і рухалися далі
  • мами з дітьми, які живуть, поки діти не підростуть
  • ті, хто залишається тут до кінця.

Загалом через Центр пройшло більше 300 жінок.

Я тут вже не перший раз. В мене є житло, дорослий син, в мене могло би бути все нормально… Все життя спасаюся то від наркотиків, то від алкоголю, то від автоматів, то від самої себе, каже про себе Вікторія.

Вона вийшла з в’язниці кілька тижнів тому, сиділа за крадіжку. Пробула вдома три дні і приїхала у центр, вчетверте.

Вікторія

У цієї енергійної жінки трохи згорблена спина, передня щелепа висунулась вперед, каже, від наркотиків.

В роті мало зубів. Очі великі, запалі. На нігтях трохи облуплений манікюр. Голос хрипкий, але гучний.

Я дуже боюся уколів. За мною ухажував один мужчина, старший за мене, але він мені не нравився. Щоб виправити це, він вирішив мене прив’язати якось до себе, усміхається жінка. Вмовив спробувати наркотик: "Попробуй, тобі сподобається". Я не хотіла, це укол треба було робити, боялась.

До того в мене вже були знайомі, які приймали наркотики і фізичні наслідки було видно по обличчях, але він переконав, що від одного разу нічого не буде, — відмахується перед обличчям Вікторія.

Перший раз, коли вколюєшся, не розумієш, що з тобою відбувається.

Тобі і подобається, і не подобається. Виникає інтерес зрозуміти, подобається чи ні — а це викликає чергове бажання спробувати.

Поки одного разу не стає фізично погано без нього. А коли фізично погано, то, подобається чи ні, все одно приймаєш, розповідає жінка.  

 

Питання не в тому, скільки я ігрових залів оббігала, скільки алкоголю в себе влила чи ще щось. А у тому, що я в один момент зрозуміла, що розрушена всередині. Всі шкідливі звички наслідки внутрішнього стану. В’язниця — це місце, після якого треба лікуватися.

Ні, там не ображають одне одного, це тільки в фільмах так показують, там люди цілком нормально одне до одного ставляться, між собою люди ж і не у в’язниці сваряться.

Кожна людина там упивається своїм горем: хтось вбив, хтось вкрав, у когось вдома діти.

Тобі хочеться додому, хочеться до дітей, а ти не можеш. Починаєш сварити себе, бо не треба була та ковбаса чи той крем, який ти вкрав, ти сам із собою посварений і все це в купі суцільний негатив. І щоб відійти від усього цього, треба час, переконано додає жінка.

Я стала ходячою депресією і зрозуміла, що якщо не зроблю щось із цим, то не зможу допомогти ні своєму синові, ні собі самій. Думаю, у всіх були випадки, коли дуже треба підтримка. Щоб хтось просто сказав пару слів: "Все буде добре, ми впораємося". А якщо не скажуть, то ти просто впадеш і все.

***

Часто люди, коли приходять до тями, намагаються швидко вирішити всі помилки минулого. І починається: я зароблю, мамі допоможу, сину...

Це, як правило, швидкий шлях до рецидиву, падіння. Бо щоб виправляти те, що вже в минулому, треба сили, й чи варто виправляти те, що вже сталося. Може, краще лишити минуле і жити новим життям, пояснює принцип роботи із жительками кризового центру Катерина.

Кожен має право на другий шанс

В центрі ми намагаємося створити людям відчуття тепла та турботи, це те найголовніше, що треба людині щоб її прийняли, відчувати якусь підтримку в житті і розуміти, що вони не самі у своїх життєвих обставинах.

З кількох сотень жінок, яким допомагав центр, до соціального життя повернулася лише третина.

Інші знову вживають наркотики, алкоголь, сидять у в’язницях.

Але засновниця центру переконана, що завдяки цій третині варто продовжувати допомагати людям.

Життя до та після

Дівчатам та жінкам, які випустилися з центру, знаходять житло, оплачують перший місяць проживання у ньому та допомагають з пошуком роботи.

Ми знімаємо адаптаційну квартиру. Це ліжко-місце для тих, хто випустився із центру. Жінки можуть жити там, поки не влаштують своє особисте життя. Також даємо їм кишенькові гроші на харчування та проїзд у перший місяць їх нового життя.

Ми моніторимо вакансії, їздимо з випускницями на співбесіди, щоб їх не кинули. В основному наші працюють в Пузатій хаті та на швейних виробництвах це найбільш надійні місця зі стабільною зарплатнею, розповідає Катерина.

Найкращих учениць запрошують працювати на виробництво сумок та наплічників, яке відкрив Ігор, чоловік Катерини.  

Жінка, що працює на виробництві

Через соціальне клеймо "зечка" випускниці центру не могли знайти роботу з нормальною зарплатою і офіційним працевлаштуванням. Як наслідок знову зривалися, поверталися до старого життя з наркотиками та алкоголем.  

Ми побачили тенденцію, що багато людей пропадає, бо не справляються з реаліями, тому вирішили створити якесь виробництво, щоб дівчата-випускниці могли працювати разом, щоб мали достойну зарплату, створити мікроклімат для того, щоб було менше спокус, пояснює Катерина.

Зараз на виробництві працює троє жінок-випускниць центру.

Акуратний макіяж, манікюр, гарний сучасний одяг… У кожної з них є своя мрія: знайти коханого, народити дитину, і є одна мета на всіх допомагати таким же, як вони самі.

Ці жінки розповідають, що тепер їх не впізнають не лише люди з колонії, а з люди з минулого життя. Вони і самі інколи не вірять своїм очам.

***

В окремій кімнаті біля великого вітражного вікна за швейною машинкою сидить Анжела.

На столі розкладені частини бананки, голка машинки залишає на них рівні охайні стібки.  

Біляве підкручене волосся спадає на плечі спортивної кофти. Коли жінка обертається до інших, то показує лише правий бік обличчя, соромиться, що замість лівого ока в неї протез.

Лікарі казали, що Анжела безнадійна. А вона живе

Кілька років тому до Катерини подзвонили з шепетівської лікарні з проханням забрати жінку. Мовляв, їй залишилося недовго.

Жінка була зморщена, без зубів та одного ока, живіт величезний: водянка, через надмірне вживання алкоголю. Попри діагнози лікарів, Анжела жива. У неї нове життя.

У мене хороша сім’я, все було добре. Я вийшла заміж, народила сина. Та швидко розлучилась. У 25 років підсіла на наркотики і потім 12 років "системи" (систематичного вживання – УП).

Сім’я відмовилась від мене майже одразу, це чорна пляма мати дочку наркоманку. А далі наркотик мене затягував, я вже не могла протистояти йому. Згодом одружилася вдруге, народила другого сина, це все в "системі".

Тоді почався "найвищий" період і я, як всі наркомани, потрапила в підвали.

Перестала бути чимось духовним чи фізичним. В такому стані мене забрали в лікарню з відкритою формою туберкульозу та цирозом печінки останнього ступеня. Мене було неможливо врятувати просто виписали. Іти не було куди… Коли мене забрали з лікарні в Центр, я не ходила, мала дистрофію.

Та завдяки молитвам і людям, які допомагали, моє здоров’я почало відновлюватися. Я на третій день змогла стати на ноги. Протягом тижня кинула палицю… ледь стримуючи сльози, промовляє жінка.

Зовсім нещодавно я змогла жити…Зараз мої легені чисті, печінка здорова, дистрофія… Ну, самі бачите, сміється і показує на живіт та ноги.

Нещодавно мені поставили око. Зараз ще трохи помітно, але коли починаю кривлятися, то наче нормально, про операцію на оці я мріяла 7 років І мені її зробили безкоштовно.

 

***

Ніхто не народжується злочинцями, наркоманами, алкоголіками. Життя деформує особистість. Всередині кожної людини є багато хорошого. Іноді воно просто добре заховано під життєвими обставинами, додає Катерина.

Дарія Скрипнюк, журналістка, для УП.Життя

Більше людяних історій:

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua

Головне на сайті