"Математика – це проста наука". Інтерв’ю з математикинею Мариною Вязовською, яка здобула "нобелівку" з математики

До 2022 року математикиню Марину Вязовську навряд можна було назвати відомою широкому загалу.

Однак 29 вересня її включили до списку 100 людей в рейтингу Time, які змінюють майбутнє світу.

У 2022 році вона стала другою жінкою в історії та першою українкою за часи незалежності, яка виборола Медаль Філдса. Її вручають науковцям до 40 років і називають "нобелевкою з математики".

В Україні математичну освіту прийнято критикувати через проблеми з рівнем знань школярів, це по справжньому непересічна подія.

З Мариною Вязовською "Українська правда. Життя" поспілкувалася про вищу освіту в Україні, проблеми з викладанням математики у школах та чи потрібно науковцям їхати за кордон, щоб отримати визнання.

Про відмінності вищої освіти в України та чому саме математика

– Як ви вирішили стати математиком, і не просто математиком, а науковцем в царині математики?

– Мабуть, не було такого одного моменту, я ще в шкільні роки почала займатися, брати участь в олімпіадах, і якось це мене вивело до того, щоб займатися наукою.

Це був природний процес. Насправді наукова діяльність, дослідження дуже затягують. Це така річ, як наркотик, коли вже почав займатися, то вже важко кинути.

Я думаю, велику роль відіграв вплив мого вчителя математики, який мене переконав, що математика – це фундаментальна освіта, що потім все інше можна вивчити, що навчитися програмувати це простіше, ніж вивчити математику.

Я йому повірила, хоча тепер я не переконана в тому, що саме так воно і є.

Але математика мені дуже подобалася.

"Велику роль відіграв вплив мого вчителя математики, який мене переконав, що математика – це фундаментальна освіта".

– Після навчання та захисту на аспірантурі ви поїхали на навчання в Німеччину і згодом влаштувались на роботу в Федеральній політехнічній школі Лозанни. Які відмінності ви побачили в порівнянні з українськими вишами, професорами?

– Є одна, мабуть, дуже очевидна і, зрозуміла річ – це бюджет. Гроші в житті це не головне, але все ж мають велике значення.

Мені здається, в наших вишах дуже часто у професорів більше саме викладацького навантаження. І тому залишається менше часу для своїх досліджень.

Відмінності є у тонких речах, як академічна автономія. Європейський університет – це зазвичай дуже консервативна структура, традиції якої склалися ще десь в Середньовіччі.

Там є задеклароване бажання, щоб правильні процеси відбувались знизу догори, коли якісь ініціативи професорів вже затверджує адміністрація.

Ще є така річ, як контракт на все життя. Тобто якщо професор став професором цього університету, то він ніби стає невід’ємною його частиною.

У наших університетах професори працюють дуже часто як викладачі з контрактами на 5 років, а потім адміністрація вирішує, чи продовжувати його, чи ні. І це, звичайно, не додає професорам якоїсь автономності або впевненості.

– У плані стандартів викладання є якісь відмінності? Чому, зрештою, європейські виші вважаються кращими за українські?

– Я тут не можу казати про всі науки, бо я добре знаю тільки математику.

Насправді в університеті, де я навчалася (КНУ ім. Т. Шевченка – ред.), математична база дуже хороша і класична. Ті курси, які викладають в університеті, можливо, не дуже новітні, але вони й не мають бути такими.

Уся математика насправді базується на тому, що було зроблено в XIX сторіччі.

У плані викладання можуть бути лише якісь косметичні зміни. А самі основи цього предмета – це вже усталена річ і не треба винаходити велосипед. У нас насправді є гарні традиції.

Але все, що є навколо у плані комфорту та новітніх технологій – цього не так легко в Україні досягнути чисто в економічних питаннях.

Є ще відносини між викладачами й університетом, між університетом і державою. І тут я не впевнена, що вони в Україні оптимальні.

Найголовніше в університеті повинно бути не тільки викладання, але і наука, а у викладачів повинен бути час займатися дослідженнями. І насправді це один зі шляхів, як оновлювати українські виші.

КНУ ім. Шевченка. Фото: AlexelA/Depositphotos

– Як ви вважаєте, чи вдалось би вам отримати світове визнання, якби ви залишилися викладати в Україні?

– Усі мої подорожі дали можливість в кожному новому місці чомусь навчитись.

Я не знаю, як би склалось моє життя, якби я не попрацювала з тими викладачами в Кайзерслаутенському університеті під час навчання в магістратурі.

У мене була спеціальність комп’ютерна алгебра, саме там я зрозуміла, що не можу бути програмістом, бо це взагалі не моє.

Але при цьому це був дуже цікавий і важливий досвід, оскільки такої програми у КНУ на той час не було.

Коли я потрапила до математичного інституту Макса Планка, моїм науковим керівником був Дон Загір (Don Zagier), надзвичайно видатний математик, який ще у 16 років вже закінчив університет.

І те, що є можливість з такою людиною познайомитися, зустрітися, працювати разом – це великий плюс.

Про проблеми викладання математики у школах

– В українській освіті є зараз велика проблема з математикою та іншими точними науками. Це проявляється у низькому рівні знань школярів. Як зробити математику цікавою?

– У мене є діти шкільного віку, тут в мене багато ідей, але, я не спеціаліст зі шкільної освіти. Як мені здається, погані оцінки не завжди означають погані знання.

Є така річ, як інфляція оцінок, коли від батьків є багато тиску на викладачів, через бажання мати гарні оцінки, але це не завжди означає, що дитина має кращі знання.

Я читала, кілька років тому в Україні проводилося дослідження PISA про якість освіти…

– Так, це після нього в українській освіті виявили серйозні проблеми із рівнем знань із математики…

– Я прочитала цей звіт. Думаю, очевидна річ, що українська освіта недофінансована.

Коли ми говоримо про школу, то вона починається з учителя. І тут важливі соціальний статус професії, мотивація, скільки дітей вони навчають, чи є в них можливість нормально жити, нормально відпочивати, як запобігти психологічному вигоранню.

У школі не так, як в університеті. Люди, з якими ти спілкуєшся – діти, вони не завжди вмотивовані і виховані.

Інша річ, коли є велика різниця в якості шкільної освіти між великими містами і якимись маленькими містечками. І це теж проблема.

В Україні насправді є чудові спеціалізовані школи. І, наприклад, цього року на міжнародній математичній олімпіаді учень з Харкова (Ігор Пилаєв) отримав максимально можливі 42 бали.

Тобто він усіх переміг, розв’язав усі задачі. І таких людей у світі дуже мало.

Можу ще сказати своє особисте враження по своїх племінниках, і в них програма з математики насправді досить складна.

Математика, яку вчать у школах Швейцарії, простіша. Тобто в Україні дітям треба зробити якусь справу на три дії в правильному порядку, а в Швейцарії це може бути на одну дію. Інколи простіше теж може бути краще.

Математика – це проста наука, це розуміння простих речей. А коли є розуміння простих речей, з ними можна працювати і далі ускладнювати.

Можливо, коли ви вчилися в школі в останньому класі, готуючись до екзаменів, розв’язували ці завдання – логарифми, синуси від логарифмів, доводили нерівності.

Мені тепер, коли я вже стала професійним математиком, це корисно. Але іншим людям воно напевно не є таким необхідним у житті.

Про Медаль Філдса та чому чоловіків у математиці більше, ніж жінок

– Медаль Філда, яку ви виборои цього року, дуже часто називають "нобелівкою з математики". Наскільки таке твердження є правильним?

– Мені здається, порівняння з Нобелівською премією воно таке, досить умовне. Мабуть, суттєва різниця в тому, що в Нобелівської премії немає обмеження по віку.

Тобто, щоб стати лауреатом Нобелівської премії, достатньо бути живим (смієтся).

А щоб стати лауреатом Філдсівської медалі, треба бути молодшим за 40 років. Нобелівська премія – часто вже для більш досвідчених науковців.

Марина Вязовська із Медаллю Філдса

– Нагороду ви отримали за свій розв'язок задачі пакування куль 8-вимірному просторі. У чому важливість цього відкриття плані науки?

– Це дослідження насправді теоретичне, якогось очевидного практичного застосування немає, хоча, я сподіваюся, використані методи колись матимуть практичне застосування. Хоче це не моя головна мотивація.

Я думаю, що таке пакування сфери в тривимірному просторі, легко уявити.

А тепер все те саме, тільки у восьмивимірному просторі. В чому тут цінність? Бо це геометрична задача на оптимізацію, і такі задачі зазвичай дуже складні.

У нас немає загального методу їх швидко і ефективно розв’язувати. І є мало надії, що коли-небудь такий метод буде. Тому коли нова задача цього типу знаходить свій розв’язок, це завжди цікаво для світу математики. Це означає, до інших, більш практичних задачі з оптимізації теж можна буде знайти підхід.

– А скільки взагалі на розв’язання цієї задачі у вас пішло часу?

– Досить багато. Коли я вже вирішила, що це буде основний напрямок моїх досліджень, це було, мабуть, два роки, коли я працювала в Берліні, тоді я працювала дуже сфокусовано саме над цією задачею. Хоча до цього я теж про неї знала і думала, але паралельно до інших проєктів.

– Ви фактично лише друга представниця України, яка виборола Медаль Філдса. Раніше був Володимир Дрінфельд, але він ще представляв СРСР . Чому українці до цього не вигравали цю нагороду?

– Виходить, що цю премію дають максимум чотирьом математикам кожні 4 роки, тобто одна людина на рік. Ця премія існує більше 80 років, тобто це усього 80 людей в світі.

Наскільки я знаю, в Німеччини теж тільки два лауреати. Просто мало математиків отримують цей приз. Мені здається, що Україна насправді не так вже і погано представлена, навіть якщо це лише дві людини.

Найбільше нагород здобували представники Франції та США. Мені здається, у французів дуже потужний математичний талант.

– Ви також лише друга жінка в історії цієї премії. Чому жінок менше, ніж чоловіків в математиці?

– Насправді, це таке питання, яке ми в університеті дуже часто собі ставимо. Я не думаю, що тут одна причина, їх багато. І вони в кожній країні можуть бути різні.

[L]Якщо ми подивимося на українську математику, у нас жінок не так вже й мало. Але коли ми піднімаємося все вище і вище в академічному рангу, жінок стає все менше і менше.

Я думаю, що тут багато причин суто людських, тому що наукову кар’єру важко поєднувати з сімейним життям.

Дуже часто у країнах, де бути науковцем не дуже престижно є багато науковиць, але ці жінки часто працюють на світовому, дуже високому рівні.

Я думаю, що це усе здебільшого соціальні проблеми, які існують, і які дуже різні в дуже різних країнах. Але я сподіваюся, що в майбутньому нам вдасться це подолати і створити системи освіти, науковий світ, який не буде втрачати талант.

– Як на вас особисто вплинула повномасштабна війна? Ваша родина мешкає у Києві…

– На щастя, всі живі-здорові, мої батьки живуть в Україні, біля Києва. Нещодавно я відвідувала Україну, з ними зустрілася.

Мені здається, що ця війна всіх українців дуже об’єднала, навіть тих, хто вже багато років живе поза Україною. Я дуже сподіваюся, що ми, як українці, цей шанс використаємо і що війна закінчиться нашою перемогою.

Я лише сподіваюсь, що після перемоги ми врахуємо усі помилки з минулого, і усю цю увагу до України, усю цю енергію, усе це бажання людей допомагати ми зможемо матеріалізувати у краще майбутнє для України.