Школа навчає, а от виховують – батьки. Шкільна психологиня відповідає на питання, які турбують і батьків, і вчителів
Проблема взаємодії батьків та вчителів майже така ж стара, як світ. Навіть перший освітній омбудсмен України Сергій Горбачов зазначав: "Батьки ніколи не будуть задоволені школою, а школа – батьками". Проте цим дорослим варто співпрацювати, інакше страждатимуть діти.
На цьому у розмові з "Українською правдою. Життя" наголосила психологиня Лариса Чернокрилюк. Вона працює шкільним психологом з 2010 року і переконана, що "мирити" батьків та вчителів – можна і треба. Чому і як це зробити – далі в інтерв'ю.
— Що з вашого досвіду найчастіше турбує вчителів і батьків? З якими запитами вони звертаються?
Найчастіше вчителі питають, як їм спілкуватися з батьками, які їх не хочуть чути. Це може бути з різних причин: батьки бувають емоційно виснаженими і не мають внутрішніх ресурсів для продуктивного спілкування з представниками школи.
Бувають батьки, які мають упередження, негативні установки щодо школи ще до того, як їхня дитина переступила поріг закладу. А бувають батьки, які звикли так себе проявляти у світі – через сперечання, домінування у спілкуванні.
В умовах війни таке може статися ще й тоді, коли родина дитини когось втрачає. Наприклад, хтось з батьків загинув на фронті, і мама або батько виховує дитину сам/а. Дорослі в цей час можуть відсторонюватися і навіть вороже ставитися до школи, тому можуть виникати непорозуміння.
Коли дитина приходить у перший клас, іноді вчитель – це перша людина, яка помічає, що та чи інша дитина розвивається не в межах норми. Тоді педагогам доводиться рекомендувати батькам звернутися в інклюзивно-ресурсний центр (після висновку центру у школі створюють інклюзивний клас, у якому може навчатися ця дитина), і вчителі питають поради у шкільного психолога, як провести цю першу бесіду з батьками.
Буває і таке, що батьки дистанціюються після цього і не хочуть чути про проблему, не можуть прийняти факт і визнати нейровідмінність своєї дитини.
Батьки ж учнів вкрай рідко звертаються до шкільного психолога самостійно, коли не виходить комунікувати з учителями. Хоча мають на це право.
— В умовах війни сімей, які переживають втрату, стало більше. Як вчителям взаємодіяти у такому разі з мамою/батьком та учнем?
— Універсальної "пігулки" немає. Потрібно розбирати кожну окрему ситуацію.
Якщо у дорослого немає сил і внутрішнього ресурсу розмовляти, вирішувати певні проблеми, пов’язані з дитиною, я б порекомендувала на час відновлення попросити про допомогу когось із близького оточення: своїх батьків, найкращу подругу/друга/куму – когось, хто зможе тимчасово допомогти з дитиною. І, звісно ж, цій мамі або татові бажано звернутися до психолога чи психотерапевта і присвятити час своєму ментальному здоров’ю.
Людина може перебувати у стані горя тривалий час. Щонайменше рік може піти на те, аби прийняти сам факт втрати.
Ми не можемо цілий рік не допомагати дитині. Якщо говорити про початкову школу, то діти цієї вікової категорії ще дуже залежать від батьків – психологічно, соціально тощо і не можуть звернутися по допомогу самостійно. Навіть за законом дитина до 14 років не може самостійно почати працювати з психологом, а має отримати письмову згоду батьків на це.
— Чому важливо, аби батьки і вчителі нормально взаємодіяли одне з одним, яку це відіграє роль у навчанні учнів і як конфлікти впливають на ставлення дітей до батьків або вчителів?
— Затяжні конфлікти, виснажливе деструктивне спілкування шкодять усім сторонам конфлікту і, насамперед, дитині як найбільш вразливій ланці у цьому ланцюжку – в силу несформованості її психологічних механізмів захисту.
Дитина, спостерігаючи за негативною взаємодією зі сторони, чує, що люди, яким вона довіряє з народження (батьки) негарно висловлюються про школу або обговорюють вчителя, якому дитина також має довіряти і приходити до нього потім щодня на уроки.
Висловлювання батьків іноді можуть мати знецінювальний, токсичний характер. Якщо це менша дитина – у неї ще не розвинене критичне мислення, тож вона буде вчитися у батьків, як себе поводити в конфронтації, запам’ятовувати і відтворювати потім їх слова, інтонації, дії.
Це дуже важлива комунікативна навичка – вміти конфронтувати, але при позитивному і "здоровому" розвитку подій дитина має навчитися конфронтувати так, щоб умовно не покалічити ні себе, ні людей навколо, і самій не страждати. Тобто, зберігати повагу до інших та до самої себе, не втрачати гідність, відстоюючи свою думку, але і чути інших, розуміти їх, вчитися шукати рішення, яке задовольнить обидві сторони конфлікту.
Психіка дітей "заточена" на те, щоб засвоювати моделі поведінки важливих для неї людей, щоб потім їх відтворювати. У тому числі, вивчати стратегію поводження у конфлікті батьків з учителем, спостерігати і наслідувати її потім і в школі, і вдома, і в дорослому житті. Батькам слід про це пам’ятати.
— З вашого досвіду, що найчастіше стає тригером для батьків, які починають конфліктувати з вчителями?
— За моїми спостереженнями, найчастіше це конфлікти дитини з іншими учнями в класі. Іноді важко зрозуміти, хто спровокував проблему і через що почалася суперечка, але час від часу ми маємо факт: якась дитина або група дітей б'є або ображає інших.
З огляду на те, що зараз дуже легко розповсюджується інформація, є батьківські чати, спілкування між батьками і вчителем відбувається перманентно.
Раніше батьки не були так пов'язані одне з одним і зустрічались здебільшого на батьківських зборах, яких зараз вже немає. Зараз же ситуація така, що дуже часто конфлікти дітей супроводжуються паралельно конфліктом батьків.
У результаті батьки йдуть війною на школу, хочуть розібратися одне з одним, використовуючи вчительський ресурс. Однак варто пам’ятати, що зазвичай непорозуміння між дітьми, особливо меншими, у "здоровому" середовищі вичерпуються досить швидко і без стороннього втручання.
Якщо уважно спостерігати за умовним першачком, з його слів можна дізнатися, що з якимось однокласником він зранку "найкращий друг", в обід – посварилися і вже "вороги", на вечір помирилися і знову – "найкращі друзі". З батьками не так. Вони часто схильні застрягати у конфлікті з батьками іншої дитини, накручувати ситуацію навіть тоді, коли вона між дітьми вже вирішилася. Провчитися 11 класів у школі і жодного разу ні з ким не конфліктувати – майже неможливо. Але можна навчитися конструктивній конфронтації, ненасильницькому та безбар’єрному спілкуванню.
У початковій школі я іноді маю справу з дітьми, які з об’єктивних причин не відвідували дитячий садочок – наприклад, заклад було зачинено, бо там не було укриття, або дитина постійно хворіла, або це було рішення батьків – не віддавати її у дошкільний заклад. Відповідно, діти не мали досвід систематичного перебування у колективі перед тим, як пішли в перший клас. Іноді це проблема.
2 вересня цього року вони прийшли до школи без досвіду перебування поза межами дому по кілька годин без батьків, без сформованих навичок спілкування та взаємодії з різними психотипами дітей та самостійної орієнтації у різних побутових ситуаціях та подекуди – без навичок самообслуговування. Тобто вони недостатньо соціалізовані. Хоча є випадки, коли навіть після дитячого садочку для дитини стає випробуванням адаптація до класу, де, наприклад, 30 дітей, а дорослий керівник – не їхні батьки, а вчитель.
Ці діти відчувають навантаження – сенсорне, комунікативне, емоційне. Все це впливає на них. Проте, на щастя, випадків ускладненої адаптації дітей до школи не багато. Тим більше, ми (вчителі, психолог та адміністрація школи) найбільше уваги приділяємо саме першачкам та новачкам в інших класах задля запобіганню дезадаптації дітей у школі.
— Як батькам зі свого боку сприяти мінімізації кількості конфліктів, до яких може бути залучена їхня дитина?
— Батькам потрібно навчати дітей обходити гострі кути і оцінювати ситуацію: наприклад, якщо хтось зачепив твій пенал – це може бути випадково, а може – спеціально, якщо це зробили не один раз, а декілька і навмисно.
Необхідно з'ясувати причини такої поведінки. Якщо дитина не може впоратися сама, вона має назвати кілька людей зі свого так званого "кола підтримки". Тобто тих, до кого вона звернеться по допомогу у разі необхідності, коли батьків немає поруч. Батькам варто це проговорити з дитиною. Добре, якщо дитина зможе назвати щонайменше п’ять таких людей.
Ще до того, як батьки привели до школи свою дитину, вони вже мають певне ставлення і до системи освіти в цілому, і до школи, і до вчителів. Часто буває таке, що батьки несвідомо проєктують на дитину власний позитивний або негативний досвід за шкільних часів.
Якщо батьки у своєму дитинстві потерпали або були свідками булінгу або їм тривалий час було емоційно некомфортно у своїй школі, то, швидше за все, вони будуть думати, що школа, де навчається їхня дитина, така сама.
Я б сказала, що це найскладніша категорія батьків, тому що їм дуже важко відокремити себе від своїх дітей і побачити, що у дитини інший характер та темперамент, вона живе в іншому світі та умовах, її оточують інші діти.
Що роблять такі батьки, коли зустрічають дитину зі школи? Одразу запитують: "Тебе ніхто не ображав?" Це призводить згодом до того, що дитина буде налаштована на пошук таких моментів, адже "батькам цікаво, тож треба знайти, хто мене тут ображає".
У результаті дитина може стати занадто чутливою до будь-якого прояву комунікації і буде схильна викривляти дії і слова інших, вбачати негативний контекст, відповідати агресією і провокувати справжні конфлікти.
Такими питаннями батьки закладають дитині підозрілість і ворожість до оточення. Натомість, питання "Що цікавого ти сьогодні дізнався у школі?", "Що тебе вразило сьогодні?", "Що тобі сьогодні добре вдалося в школі?", "А що було складно?" дадуть батькам більше інформації та спонукатимуть дитину до пізнавальної активності, привчатимуть до саморефлексії – важливої навички для розвитку особистості дитини.
— Де межа між ситуацією, коли батьки стають на сторону дитини, бо це правильно, і переконанням, що їхня дитина завжди має рацію, бо вона для них найкраща? Як зрозуміти, коли варто прислухатися більше до дитини, а коли до вчителів?
— Іноді діти хочуть подобатися своїм батькам за будь-яку ціну, тому можуть сказати неправду, викривити інформацію, аби залишатися хорошими для своїх батьків. Це в принципі зрозуміле бажання дитини, але про що це говорить? Швидше за все, про те, що дитина не може розказати про погане, тому що від неї очікують лише чемної поведінки і правильних вчинків.
У таких сім'ях діти будуть скаржитися на інших дітей, опускаючи моменти, коли вони самі вчинили негарно.
У початковій школі дитині варто довіряти, але треба дослухатися і до того, що говорить вчитель. Краще поговорити з останнім сам на сам, аби вивчити ситуацію, мати більше інформації з усіх боків і скласти більш об’єктивну картину того, що сталося.
Іноді діти навчаються маніпулювати у своїх батьків, можуть обмовити інших, сказати неправду. Нам, батькам, завжди це важко прийняти. Особливо, якщо все дошкільне дитинство ми довіряли на 100% своїй дитині. Але варто пам’ятати, що діти починають обманювати зокрема тоді, коли батьки не вміють спокійно вислухати правду.
З підлітками у цьому плані ще важче, тому дуже важливо зберігати з ними близькість, психологічний контакт. Це подекуди буває складно, адже їхнє основне завдання в такому віці – сепарація і автономія. При цьому є потреба у розумінні, визнанні та підтримці. У кожного цей процес проходить по-різному, і якщо близькість з дитиною втрачена і вона не може вам розповідати про найважливіші моменти/проблеми, це привід звернутися до психолога, аби поліпшити батьківсько-дитячі стосунки.
Якщо ж у вас близькі стосунки з дитиною і вона вам щось розповідає про свої переживання, іноді глибоко інтимні, слід приділяти увагу і дослухатися, тому що підлітки дуже болісно переживають, коли батьки не реагують на їхні прохання про допомогу.
Якщо ви проігноруєте, то вдруге, швидше за все, дитина до вас вже не прийде. Підліток може зробити висновок, що він нікому не цікавий та не потрібний зі своїми проблемами. А потреба у психологічній близькості та підтримці все одно буде, і він шукатиме, де її можна задовольнити. У гіршому випадку – це сумнівні компанії, залежності, подекуди навіть суїцідальні думки.
— Коли вчитель обговорює успішність учня з його батьками – дитина має бути присутньою? Якщо так/ні, то чому?
— Ми (психологи) просимо, щоб дитина не була присутньою під час такого обговорення, адже тоді у вчителя або класного керівника є більше варіантів, що і як сказати про особливості навчання дитини батькам. Це розмова на рівні дорослих.
При дитині ж треба ретельно підбирати, що і як говорити, аби вона зрозуміла правильно і не ототожнювала свою успішність навчання з оцінкою її особистості.
У нас у школі є день відкритих дверей, коли батьки можуть приходити і зустрічатися з класним керівником та/або вчителями-предметниками, з якими вони хочуть поговорити.
Зараз немає і не може бути такого, аби успішність дитини обговорювали усім класом.
— Деякі батьки майже повністю покладають відповідальність за дитину та її успішність на школу. Як вчителю спонукати їх брати більше участі у вихованні і навчанні дитини, аби не применшити їхній авторитет та не знецінити їхню роботу, особисті справи тощо?
— Болюче питання, адже цю межу встановлюють зазвичай батьки. У школи насправді обмежені можливості. Класний керівник може викликати і просити звернути увагу на певні речі. Як на це реагують батьки – це вже їхня відповідальність. Вони можуть долучатися чи проігнорувати.
Як психолог я це бачу так: якщо людина у своєму дитинстві не отримувала достатньо уваги від своїх батьків, якщо вони не цікавилися її почуттями і захопленнями, якщо у неї не була сформована з батьками здорова прив'язаність, то, швидше за все, таке ж ставлення вона буде проєктувати і на власну дитину. Але марно очікувати, що роль батьків стануть виконувати вчителі або вихователі чи інші сторонні люди.
Я би рекомендувала таким батькам усвідомити, що їхній дитині може постійно бракувати задоволення базових потреб у близькості, батьківському теплі та любові, що зазвичай негативно впливає на розвиток особистості у подальшому і, зокрема, на їхню ініціативу давати тепло іншим і формувати здорову прив'язаність до свого партнера/партнерки та дітей у майбутньому.
Варто вчасно звернутися до психотерапевта з цими питаннями або розвиватися самостійно, читати педагогічну, психологічну літературу тощо.
Батькам іноді варто запитувати дитину, що у неї на душі, про що вона думає, чого боїться, про що мріє і спокійно вислуховувати, не виправляючи, не коментуючи і не оцінюючи, адже такі відверті розмови формують довірливі стосунки, за яких збільшується ймовірність, що коли у школі виникнуть проблеми, дитина прийде до батьків, а не залишиться з цим сам на сам.
Школа навчає, а от виховують – батьки.
— В Україні дуже гостро постало мовне питання, зокрема в освіті. Як коректно закликати батьків не спілкуватися вдома російською, зокрема з дитиною? І чи має це робити вчитель?
— Зараз це неймовірно складне питання, адже в одному класі може навчатися дитина, у якої тато загинув на війні, і її мама дуже гостро сприймає будь-яке написане або сказане російське слово. І в цьому ж класі є діти батьків, які у побуті, вдома розмовляють лише російською. Дехто з останніх самі зростали у російськомовних сім’ях і не впевнені у своїй українській, соромляться розмовляти, а дехто свідомо не хоче.
Ви питали про конфлікти, і ось – це готовий конфлікт.
Зараз у Раді пропонують заборонити розмовляти російською мовою у школі навіть під час перерв. Я поки що не уявляю, як це можна буде реалізувати на практиці, проте якщо такий закон ухвалять, нам буде легше спілкуватися з батьками, які відстоюють "права на російську мову".
Довідка: йдеться про законопроєкт №12086, який може зобов'язати учнів та вчителів говорити українською мовою на всій території школи і не лише під час уроків, але і на перервах.
Наразі такого закону немає. Ми не можемо змусити батьків переходити на українську. Ми можемо просити їх, пояснювати, говорити про те, що оскільки заняття українською мовою, їхній дитині буде легше навчатися, якщо вона не переходитиме з ними вдома на російську.
Якщо російськомовним батькам складно одразу перейти на українську, варто це робити поступово. Можна запровадити в родині дні української мови.
У нас в школі є акція "Російську літературу – на макулатуру". Це добровільно, але це теж має заохочувати батьків переходити на українські книжки.
Варто розуміти: коли ви вперто продовжуєте спілкуватися російською вдома, то робите ведмежу послугу своїй дитині, бо її перехід українську – неминучий. У нас усе офіційне спілкування вже давно українською, навчання у школах та університетах – державною мовою.
Спростити життя дитині у майбутньому – це вибір, який мають зараз зробити батьки. Вони можуть: поміняти мову мультфільму на українську доріжку, подарувати/прочитати українську книгу, поспівати чи увімкнути українську пісню, дати послухати дитині українську аудіоказку, завантажити український додаток на планшет тощо. Чим більше буде таких виборів з боку батьків, тим легше буде навчатися дитині.
Наразі вчителі можуть лише просити і показувати батькам переваги того, що дитина розмовлятиме українською. Забороняти – ні.
Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"
