Лютий лютий: як пережити синдром річниці

Протягом останніх восьми років наприкінці лютого я помічала, що припиняю заходити у Фейсбук. Надходили річниці жахливих і прекрасних подій, річниці першої великої крові в історії Незалежності, річниці першої великої та справжньої перемоги, яка обертається ще більшою війною, з обіцянкою ще більшої перемоги. Треба було би щось написати, щось згадати, підбадьорити френдів та підбадьоритися самій, але натомість я забувала, яке сьогодні число, взагалі не відкривала Фейсбук, відволікалася на щось нагальне, і вже в березні згадувала, що так і не написала ні слова про Революцію Гідності.

Це одна із типових реакцій на "ефект річниці" – уникати спогадів про травматичну подію, переключити свою увагу. І це дуже контрпродуктивна реакція. Кожного разу, коли я "забувала" про річницю Революції Гідності, в мені залишалося не так полегшення, що я пересиділа тишком-нишком складні лютневі дні, як складна суміш спустошення та сорому.

Тепер наші люті стануть іще складнішими, бо до них додалася нова жахлива річниця: день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Думаю, не буде перебільшенням вважати, що для дуже багатьох українців 24 лютого 2022 року став найстрашнішим днем у житті. Днем найбільшої безпорадності та потреби приймати найшвидші та найскладніші рішення, ніж будь-коли доти. Тому так, у кінці лютого для нас зібралося стільки напруження і горя, що він іще довго буде часом, коли набігає тривога та передчуття неминучої катастрофи.

Читайте також: Як ми (не) читаємо під час війни

Загалом, всі ми і до початку цього нового трагічного періоду української історії стикалися з симптомами ефекту або ж синдрому річниці, бо це типова реакція психіки на будь-які травматичні обставини чи подію в минулому, не обов’язково катастрофічних масштабів. Якщо колись школа для вас була важким досвідом, то і через десятки років ви можете в кінці літа відчувати несподівані приступи тривоги, печалі, приреченості. Якщо ви втратили когось важливого, то поблизу їхнього дня народження чи дня смерті ви теж будете помічати навалу спогадів і переживань, важких думок. Симптомами ефекту річниці можуть бути тривога, страх, флешбеки (надміру реалістичні спогади, в яких ви наче провалюєтеся в минуле), просто нав’язливі думки та спогади про травматичну подію, лють, відчуття в тілі, які відтворюють тодішні відчуття.

До фото Героїв Небесної Сотні приносять квіти й свічки. Фото: Музей Революції Гідності

Звісно, наша ситуація особлива, бо катастрофа для нас іще не в минулому, вона досі триває. А оскільки наш ворог дуже любить пам’ятні дати, то тривожність і страх зараз, наприкінці чергового лютого, мають під собою також і цілком логічний ґрунт. Але важливо не забувати, що вони посилюються та викривлюються травмою від уже пережитого.

То що ж радять робити психологи, аби полегшити ефект річниці? Для нас не всі поради актуальні, бо ми все ще в небезпеці, але деякі здалися мені слушними:

1. Усвідомлено готуйтеся до важкої дати. Тримайте її в фокусі, не намагайтеся її уникнути, відволіктися;
2. Зробіть щось ритуальне, щоб відзначити цю складну дату. Зберіться за столом із тими, хто переживав цей жахливий день разом із вами; підіть до церкви/мечеті/синагоги, якщо ви віруюча людина; відвідайте якесь "важливе" для вас місце сили. Будь-що підійде, що здається вам слушним ушануванням, – але має відбутися ритуал;
3. Поділіться своїми спогадами, особливо з тими, хто теж має спогади про цей день (гірко пожартую: зараз в Україні не буде жодних труднощів із пошуками співбесідників);
4. Зосередьтеся на тому, який шлях ви пройшли з моменту травматичної події, як змінилися, чого зуміли досягнути. Тут поділюся своїм досвідом: я ще раніше помітила, що на мене заспокійливо впливає спогад про 24 лютого 2022 року, про те, якою розгубленою і наляканою я була, бо тоді я з упевненістю відчуваю, наскільки добре зараз адаптувалася і можу ясно мислити.

Фото з руйнувань міст Київщини розміщували у іноземних ЗМІ. Фото: Timothy Fadek

Читайте також: Чи існує "неважливий" досвід війни? П'ять розмов про самоцензуру

18 лютого цього року я відкрила Фейсбук, гортала стрічку і ніяк не могла зрозуміти: чому всі пишуть про Небесну сотню, цитують вірші дев’ятирічної давнини, постять фотографії? Ефект річниці наздогнав мене знову і ввімкнув звичний механізм уникання. Але цього разу йому не вдалося. За якийсь час я співставила вміст моєї стрічки з календарем і, замість того, щоб спішно закрити додаток, сама перед собою відбріхуючись, що треба ще подумати, що б його написати, я одразу почала писати. Про те, як травми забирають у нас пам’ять.

Як жах провалюється, просіюється крізь сито свідомості, щоб вічно труїти нас із темряви найглибших психічних печер, ніколи не впізнаним і не впійманим. Я залізла в архів фотографій та передивилася їх. Я вибрала одну, з "Жалобного набату" 19 лютого 2014 року в Дніпрі, коли ми з посестрами, мовчазні жінки в жалобі, просто ходили повз очеплення Дніпровської ОДА, ходили та розмірено били в усе, що звучить страшно, як розбите серце: барабани, бубни, бонго, що ще знайшлося нашвидку. Бо не було іншого способу вилити нашу злість і наш біль, ніякі слова вже не діяли. В коментарі до мого поста прийшли інші, хто був тоді на площі перед ОДА. Подруга написала власний пост. Фотографія та спогад обросли реальністю. І мені стало легше.