"Фестиваль відчаю". Найбільший фестиваль кінодокументалістики у світі IDFA фіксує війну як нову нормальність
З 14 по 24 листопада в Амстердамі відбувся IDFA – найбільший фестиваль документального кіно в світі. Його б можна було назвати "фестивалем відчаю". Адже понад 250 стрічок, що показали на ньому, переважно розповідали про війни, геноциди, кризи та кліматичні катастрофи.
Кінокритикиня Соня Вселюбська передивилася чимало фільмів на IDFA і розповідає про тренд на архівну документалістику, фокус на арабо-ізраїльський конфлікт та про те, де серед цього знаходиться українське документальне кіно.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
"У Всесвіті є безмежна кількість надії... але не для нас" – такою цитатою Франца Кафки відкривається фільм "Потяги" польського режисера Мацея Дрігаса, який розповідає про європейську залізницю в першій половині 20-го століття. Режисер дослідив понад сто архівів по всьому світу та зрештою змонтував півторагодинний чорно-білий фільм без діалогів.
Зазираючи в купе і зупиняючись на перонах, глядач може розрізнити епохи та її героїв: дамська мода 1900-х, Чарлі Чаплін, Сергій Ейзенштейн... Допоки на екрані не виринає Гітлер, якого змінюють кадри перевезення ув'язнених концентраційних таборів.
Цим фільмом Дрігас створює колективний портрет страждань Європи. Поїзд наприкінці буквально відходить у перспективу, натякаючи на те, що лише набирає швидкість.
"Фільм демонструє позитивні та негативні наслідки сучасних промислових інновацій. У ньому використана магія кіно, і нас, як глядачів, переслідує наш теперішній історичний час, навіть якщо ми є свідками минулого", – заявило журі, відзначаючи "Потяги" головною нагородою фестивалю.
Саме цей фільм якнайкраще описав глобальний настрій цьогорічної церемонії IDFA. Тут лідирувало архівне кіно, переважало відчуття циклічності страждань, з якого людство все ніяк не вибереться.
Українське кіно: спостерігальна документалістика та нормалізація війни
Говорити, що українське документальне кіно перебуває в тіні буде несправедливо. Глядач IDFA добре знайомий з українською документалістикою, яка тут щороку яскраво заявляє про свою майстерність. Згадаймо хоча б фільм "Фото на пам'ять" режисерки Ольги Черних, який відкривав минулий фестиваль, чи "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова, який торік взяв приз глядацьких симпатій.
Якщо подивитись на цьогорічну селекцію українського документального кіно, можна виокремити спільний творчий підхід. Це спостерігальна документалістика, якій властива статика в кадрі й невтручальна камера, що знімає тривалі сцени, ніби намагається охопити загальну картину подій. Тоді як емоції від задокументованих подій передаються через монтаж. Комунікація з глядачем в таких фільмах комплексна, адже вимагає неабиякого злиття з матеріалом, терпіння й володіння контекстом.
Такими були українські фільми в престижній секції "Best of Fests". Вони документують війну, заглиблюючись у соціум, створюють колективне полотно страждань від війни, що загубилась у часі та яку разом із цим нормалізувало суспільство.
Зокрема, такою є стрічка "Пісні землі, що повільно горить" Ольги Журби. Її прем'єра відбулась на цьогорічному Венеційському кінофестивалі.
У 2019-му році на IDFA показали фільм Аліни Горлової "Цей дощ ніколи не скінчиться", де однією з монтажерок була Ольга Журба. Тоді фільм високо оцінили за експериментальний монтаж. Він з'єднував війну в Сирії та в Україні, представляючи її невмирущим явищем, яке супроводжує людство.
У другому повнометражному фільмі Журби головним героєм стає явище нормалізації війни. Починаючи зйомки в лютому 2022 го року, режисерка поступово змінює свою кіномову, адаптує її під емоційний стан українського суспільства.
Паралельно із тим, як війна триває, камера віддаляється від людських облич та конкретних подій, перестає рухатись хаотично і фіксує Україну загальними планами, фактично абстрактно. Вже не є важливим, де і коли це знято – війна стає частиною загального пейзажу, частиною "нової нормальності".
Фільм Юрія Речинського "Dear Beautiful Beloved" є ще одним українським учасником секції "Best of Fests". І висловлює протест проти нормалізації війни. Головним героєм фільму є вимушена дислокація, яку режисер розподіляє на дві наративні лінії – евакуацію літніх людей з лінії фронту та транспортування тіл загиблих захисників з поля бою до їхніх родин.
Режисер адаптує кіномову під стан своїх героїв, знімаючи літніх людей рухомою камерою з близької дистанції та тримаючи статику і відстань під час зйомок загиблих солдатів. Як і Журба, Речинський створює монтажем відчуття безперервного й вимушеного руху, яке є свідченням тривалої війни.
Мабуть, найбільшим українським хайлайтом у цій секції був фільм "Мирні люди" Оксани Карпович. Після прем'єри на Берлінале фільм об'їздив п'ять континентів, а сама режисерка увійшла до списку лідерів УП 100.
Хоча провідною лінією у фільмі є перехоплені розмови російських військових зі своїми матерями та дружинами, візуально Карпович теж вдається до спостерігальної документалістики. Записи, повні жорстокості й водночас абсурду, накладаються на статичні кадри травмованої України, що змальовують хронологію вторгнення й деокупації. "Мирні люди" мав високу популярність на фестивалі, дістати квитки на публічні покази було не так просто.
В цю ж секцію потрапив ще один спостерігальний документальний фільм про війну в Україні – "Вторгнення" Сергія Лозниці. Він теж прагне створити колективний портрет страждань українського народу. Щоправда, розуміючи, наскільки в Україні йому не раді, Лозниця "знімав" дистанційно, відправляючи операторів спостерігати за різними подіями: похорон, весілля, деокуповані території, школи й знов поховання. Стрічка прагне передати всюдисущість камери через монтаж. Але Лозниці не вдається досягти емоційного напруження, яке змогли створити у своїх фільмах Журба, Речинський і Карпович.
Треба згадати і новий фільм українського режисера Віталія Манського "Залізо". Це 40-хвилинна стрічка, що розповідає про війну далеко від лінії фронту. Він концентрується навколо російського свята 9 травня і в один наратив вбудовує події в Україні, Німеччині, Азербайджані й Естонії. Власне, картина відкривається кадрами спостережень за черговим "геніальним" ходом російської пропаганди – парадом "перемоги" просто на кордоні з Естонією.
В Амстердамі показали також і фільм "Реал" Олега Сенцова, який режисер зняв випадково: перебуваючи в окопі під важким обстрілом, він включив тактичну камеру. "Реал" промотується як антифільм, тож фестиваль відібрав його в експериментальний конкурс. "Реал" запрошує до рефлексій щодо меж документального кіно та є рідкісним прикладом гіпперреалістичної документації.
А в позаконкурсній секції "Signed" відбулась прем'єра стрічки "Все добре". Це фільм нідерландського виробництва, який розповідає про прихисток для українських біженців на задвірках Амстердаму. Серед українок із дітьми й тваринами режисери спостерігають за героїнєю на ім'я Зоя, син якої загинув на фронті, а її чоловік продовжує боронити країну. Зоя намагається впоратися зі своїм горем, але зрештою купляє квиток в один бік – додому.
Нарешті минув етап, коли західні режисери приїжджали в Україну й використовували війну як ресурс для створення фільму. Поява таких фільмів, як "Все добре", на третій рік війни доводить – не обов'язково їхати на київську вулицю Банкову, щоб створити цікаве документальне кіно про російську війну. Це можна робити і на своїй території.
"Все добре" – це камерна, але надзвичайно важлива історія гуманітарної кризи в загальноєвропейському контексті.
Палестинський фокус: ще одна вічна війна
Увага кінофестивалю все ж найбільше прикута до арабо-ізраїльського конфлікту. На IDFA показали з десяток фільмів про нього. Втім, ці стрічки дуже відрізняються своїми підходами від українських.
Один із найважливіших документальних фільмів 2024-го року і найвірогідніший лавреат Американської Кіноакадемії – це "No other Land". Він показує незвичний союз між палестинським активістом Баселем Адрою та ізраїльським лівим журналістом Ювалем Абрахамом.
Стрічка фіксує виселення владою Ізраїля палестинських родин з низки селищ. Режисери об'єднуються та в деталях документують жахи, з якими стикаються жителі Масафер-Ята: вночі приїжджає бульдозер ізраїльської армії та холоднокровно зносить домівки, в яких живуть цілими родинами.
"No other Land" виразно поєднує журналістську лаконічність і мистецьку чутливість. І є талановитою картиною, яка виходить за рамки популярної сьогодні палестинської повістки.
Фільм, зокрема, дає змогу подивитися на динаміку стосунків між двома режисерами та приміряти на них інші конфлікти. Вони мають спільні політичні погляди та цілі, між ними навіть може зародитися дружба. Проте їх завжди супроводжує напруга, адже між ними існує величезна нерівність та радикально відмінне історичне минуле. Так само, як і на Берлінале, на IDFA фільм взяв приз глядацьких симпатій.
Водночас на фестивалі показували фільми, які, здається, були включені радше завдяки тематиці, аніж творчим якостям. Найяскравіший приклад – фільм "Очі Гази", який може нагадати невдалу спробу повторити "20 днів у Маріуполі".
Фільм розповідає про трьох репортерів, які знімають та публікують місто під ізраїльськими обстрілами. Впродовж 50-ти хвилин режисери спостерігають за роботою репортерів та міксують це з кадрами, знятими в лікарнях та бомбосховищах. А проте стрічка не довіряє своєму потужному відеоматеріалу та посилює емоційне навантаження драматичною музикою. Вона також не містить ані логічної хронології, ані розкриття героїв і радше виглядає як чорновий монтаж.
Втім, аналізуючи такі фільми, як "Очі Гази", варто пам'ятати, що кіно такого рівня з'являється не тому, що палестинські режисери менш талановиті. Радше тому, що в палестинських документалістів не було такого впевненого розвитку, як у їхніх українських колег. Щоб стабільно знімати кіно високого художнього рівня, має пройти не один рік сталого розвитку спільноти, відбутись багато спроб і творчих пошуків.
Архіви, що говорять про сучасне
Кіно, змонтоване з архівів – це не просто дієвий засіб говорити минулим про сучасне, а інколи просто чи не єдина можливість скласти візуальну розповідь на конкретну тему.
Таким був "Фідаі фільм" Камаля Альджафарі – найекспериментальніший серед палестинського кіно на фестивалі. Режисер дістав різноманітний архівний матеріал, як із палестинської, так і з ізраїльської сторони. Вільно монтуючи їх, він склав історію Палестини, підкреслюючи те, як Ізраїль змінював ці кадри з пропагандистською метою. Цим фільмом Альджафарі наполягає на праві кожного народу розповісти свою версію історії.
Захоплива ситуація з архівною плівкою сталась з двома стрічками, які досліджували силу пропаганди. Це "Ріфеншталь" Андреса Файєля та "Пропагандист" Люка Боумана (переможець категорії "найкращий голландський фільм").
"Ріфеншталь" розповідає, що Лені свідомо знімала кіно для третього рейху, бо підтримувала нацистську ідеологію. І звісно ж, знала про всі злочини режиму, як би не доводила зворотне. Її видало не те, що і як вона знімала, а те, що вона зберігала в архівах, і деякі з використаних відеоматеріалів у фільмі не були опубліковані раніше.
Фільм "Пропагандист" розповідає про Яна Тойнінссена, невдалого режисера ігрового кіно, який згодом став нацистським колаборантом і пропагандистом. Фільм також оперує безліччю архівних відео та аудіозаписами інтерв'ю, змальовуючи шлях від нездійсненої мрії до морального банкрутства.
"Ріфеншталь" та "Пропагандист" малюють універсальну історію, коли за нібито щирим бажанням творити кіно, а не політику приховують великі особисті амбіції та пропагандистські цілі.
Власне, архівами на фестивалі оперували й в інших темах, чутливих для суспільства. "Вісім листівок з утопії" Раду Жуде взагалі змонтований з телевізійної реклами часів постсоціалістичної Румунії. Режисер досліджує процес суспільно-політичної трансформації країни, де в наслідуванні кічових кліше зчитується бажання наблизитись до західноєвропейських стандартів життя і впасти в забуття після терору Чаушеску.
А фільм "Ефект білого дому" пропонує абсолютно інший погляд на кліматичну кризу, яка стоїть перед суспільством сьогодні. Змонтований виключно з архівних відеоматеріалів 1988–1992, він розповідає драматичну історію, як адміністрація Джорджа Буша Старшого не просто упустила, а підірвала єдиний шанс зупинити глобальне потепління. Фільм просякнутий ностальгією за Америкою 90-х, яка виливається в усвідомленні того, що людство вже зайшло надто далеко.
Це і повертає нас знову до переможця кінофестивалю. До символічного потяга, який стрімголов несеться крізь війни й катастрофи і вже навряд змінить курс, наближаючись до прірви.
