"Музеї повинні визнати, що були інструментом радянської пропаганди" – директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова
Цей український музей отримав престижну міжнародну відзнаку для музеїв сучасного мистецтва. Хоча і за своєю колекцією, і за своєю ідентичністю є класичним художнім музеєм. Цей музей-пам'ятка два роки тому зазнав руйнувань від російського ракетного обстрілу. Але залишився осердям громади – сьогодні він відреставрував пошкодження і наповнений людьми попри відсутність головних цінностей в експозиції. Самі ж цінності не "байдикують" у фондах, а експонуються і досліджуються за кордоном, наприклад, у Парижі, Кельні, Вільнюсі чи у Варшаві.
Навіть якби ми не написали назву цього музею в заголовку, ви б все одно здогадались, що мова про столичний Музей Богдана і Варвари Ханенків. На фоні фінансової кризи та кризи кадрів, блекаутів, обстрілів і непевності майбутнього Музей демонструє диво стійкості. Підсумовуючи непростий рік, ми говоримо з директоркою Музею Юлією Вагановою про:
- завершення реставрації після ракетної атаки росіян,
- виклики деколонізації для українських музеїв,
- навіщо нам плекати наші пам'ятки,
- що буде, якщо музеям надати статус об'єктів критичної інфраструктури.
Розмову провели редакторка УП.Культура Тетяна Пушнова і журналістка Анастасія Большакова. Фотографувала Юлія Вебер – якраз тоді, коли в Музеї монтували нову виставку "Відвага нації" з фотороботами Говарда Баффетта та Дмитра Козацького.
Непідготовлене око не побачить на зовнішніх стінах Музею Ханенків слідів від ракетного удару. Не помітно їх і на сусідніх будівлях столичного музейного кварталу та в парку Шевченка, що через дорогу. Юлія зустрічає нас сама на сходах музею – вона пробивається крізь чималу групу людей, яка прийшла на екскурсію.
Директорка Музею Ханенків виглядає дещо втомленою. Але одразу питає нас, чи давно ми останній раз тут були. І, не чекаючи відповіді, каже: "Давайте я вам тут все сама покажу. Ходім!"
Минувшина та її імітація
Ця екскурсія ніби наповнює Ваганову енергією. Її жвава оповідь про музей починається в новішій будівлі, в якій подружжя Богдана і Варвари Ханенків ніколи не жили. На її прикладі Юлія не без іронії пояснює різницю між двома приміщеннями:
"У самому кінці 80-х музею була передана в управління ось ця будівля – вона належала сестрі Варвари і теж вважається історичною. Але тут були дохідні кімнати, а в радянський час – установи. З більш-менш оригінального зберігся лише фасад. А все, що ви бачите всередині – імітація під старовину.
Це все задизайновано і зроблено на початку 2000-х років. Відповідно до тогочасних "уявлень про прекрасне". Це не зовсім музейний дизайн. Ці дивани, шпалери в адмінчастині "під холст" органічніше виглядали б у готелі. У нас мало сучасних музейних просторів у принципі. Сподіваюся, це можна буде з часом змінити".
Це теж Музей. До повномасштабного вторгнення в цій будівлі розташовувались тематичні зали Японії, Китаю, Франції, Іспанії. Кожна з них має свою власну назву. Директорка з властивою їй іронією каже, що великі наради відбуваються в "Середніх віках". До цієї зали ми ще дійдемо.
На стелажах за склом до повномасштабної війни зберігалися предмети культурного та релігійного життя різних країн. Зараз від них лишилися тільки тіні – окреслені роками вицвілі плями.
Ми проходимо коридором, шукаючи перехід до іншого приміщення. "Раніше у нас працювало два входи. Але після ракетної атаки одні двері були сильно пошкоджені. Тож зараз із приміщення в приміщення потрапляємо ось так", – Юлія показує непомітні невеличкі дверцята в стіні. Треба пригнутись і пірнути в них, щоб потрапити до помешкання Ханенків – будинку, який носить статус пам'ятки архітектури національного значення.
"Очевидно, що деякі інтер'єри тут дещо змінилися. Але багато що збереглося так само, як і за життя засновників Музею – сходи, стеля, двері, вікна".
Вікна виходять на парк Шевченка – туди, куди "прилетіло" в жовтні 2022-го. Вибухом розбило все скло, більшість рам винесло. На пожертви провели перші, найнеобхідніші роботи – консервацію приміщення на зиму. "Музей встояв завдяки нашим людям, нашим відвідувачам", – каже Ваганова.
Відновлення історичних вікон тривало два роки. Був розроблений спеціальний проєкт – так дотримались усіх реставраційних вимог.
"Вікна ми постарались зберегти. Що змогли, звісно. Ось оця рама, наприклад, нова. Але ми зняли автентичну фурнітуру з пошкоджених вікон і використали її тут. Всі ці гачечки латунні, петлі – цінні й важливі".
Увага Ваганової переключається на іншу тему – на проєкт, присвячений колекції музею, яка прибрана з виставкових залів до безпечніших місць.
"Тут є цікава штука. У нас раз на два тижні відбувається проєкт "Крізь потаємні дверцята". Ми розпаковуємо щось із нашої колекції, тільки один предмет, і показуємо його відвідувачам тільки один день. Потім ми його знову запаковуємо і убезпечуємо.
Ми домовилися, що наші науковці обирають будь-який предмет, який вони хочуть. Звісно, він має бути не дуже великий. Хоча одного разу таки хтось презентував велику дерев'яну шафу".
"Потаємними дверцятами" Музей намагається втримати баланс між головними своїми завданнями: зберігати колекцію, досліджувати її і підтримувати взаємодію українців зі своєю історією. Юлія каже, що через війну багато хто забуває цю важливу функцію музеїв. Проте саме цей зв'язок українців, усвідомлення частин, з яких складається ідентичність, і дає нам наснагу боротись далі попри все.
"Для відвідувачів це можливість хоча б коротко, але побачити предмет із колекції – те, що вони колись бачили або не бачили взагалі ніколи".
Навіть порожній, Музей Ханенків цікавий своїм відвідувачам
Зараз у музеї працює 25 науковців – майже всі, хто після вторгнення поїхав, тепер повернулись до роботи. Як і більшість інших працівників, розповідає Ваганова. Попри те, що основної експозиції немає, роботи вистачає всім.
"Тут був прекрасний гобелен на стінах. Бачите, залишився від нього слід. Коли роблять оглядові екскурсії, ми включаємо проєктор і показуємо, які гобелени тут були".
В одній із зал ми саме перетинаємось із екскурсійною групою, яку зустріли на вході. Для цих людей цінним музейним експонатом є сама будівля, її історія та її вплив на нас сучасних.
Укорінена в минуле сучасність
"Що ми робимо зараз, коли немає колекції? Що тільки не робимо!" – ми перейшли до зали з вітражами та роялем.
"Ця зала у нас називається "Середні віки", тут прекрасний рояль. Ми зрозуміли, що нашій аудиторії важливе збереження саме класичної програми. Не всі хочуть дивитися сучасне мистецтво, багато хто звик, що це музей класичний. І тому ось тут у нас є програма класичної музики.
В основному це програма піаніста Євгена Громова. Він, наприклад, робив цикл з творів Валентина Сильвестрова. Багато було такого, що раніше не виконувалось. І на ці концерти онлайн підключався сам композитор – послухати перше виконання своїх творів".
Концерти, виставки сучасних художників і екскурсії, робота з пам'яттю про цю війну і навіть постановка сучасної опери Genesis від Opera Aperta – це діяльність Музею Ханенків. Але є речі, які тут вирішили не робити, розповідає Юлія:
"Ми вирішили не перетворюватись на виставкову залу, де проганяють будь-які проєкти – все поспіль, що під руку попадається. Є інституції, які відкривають виставки одна за одною. Якісь хороші, якісь посередні. Я думаю, It's fine. Але буває, що я дивлюсь на проєкт колег і не розумію, чому він відбувається саме зараз, саме в цьому музеї, саме з цими художниками.
В кожному своєму проєкті ми намагаємося знайти відповідь на питання, як це сучасне мистецтво пов'язане з музеєм, з його історією, з його колекцією. З війною, яка впливає на нас і на наш музей. Іноді ми ці зв'язки знаходимо, іноді прямо вербалізувати їх складно".
Юлія також переконана, що і будь-що, що розповідає про війну, не можна показувати. Важливо концептуалізувати та розуміти, як це впливатиме на відвідувачів:
"Кожна виставка має відповісти на два питання: що ти хочеш сказати і з чим людина виходить після відвідин проєкту? Наприклад, якщо ми робимо епатажні, дуже емоційні інсталяції, показуємо фотографії, які розривають на частини… Якщо мета – добити і так знесилену горем і війною людину, щоб та вийшла розірваною на шматки проєктом, це погана робота куратора і музею.
До речей, привезених у будь-який музей з Бучі чи Ірпеня, в мене виникають питання: як на це можуть реагувати люди, які пережили цей досвід безпосередньо в Бучі й Ірпені? Як зробити, щоб у нас не було постійної ретравматизації людини? Хайпування "зараз ми саме страшне вам покажемо" в Україні бути не має, повинен вироблятися спеціальний підхід".
Сучасні фотографії в класичному музеї
Зараз у Музеї Ханенків відбувається виставка "Відвага нації" – це експозиція фоторобіт філантропа Говарда Баффетта з його подорожей Україною. Починаючи з квітня 2022 року він відвідував деокуповані міста, щоб організувати гуманітарну підтримку. 50 фотографій дібрано до цієї виставки.
На запрошення Баффетта до експозиції увійшли 10 робіт Дмитра Козацького, українського військовослужбовця та фотографа, автора відомих світлин з бункерів "Азовсталі".
Дизайнерка Марія Колосова працює над експозицією "Відвага нації"
Для Ваганової це один із найскладніших проєктів:
"Буває, на початках складно вербалізувати, чому проєкт потрібний нашим відвідувачам. Це така професійна інтуїція. Проговорити цю інтуїтивну впевненість, чесно, забрало багато годин дискусій з командою і з собою.
Ця виставка про повагу, про пам'ять і про вдумливе споглядання – деякі з цих зображень ми просто прогортали в соцмережах. І це про складну спільну розмову: ці зображення з нами до кінця нашого життя. Як пише Жадан: "Що ти будеш згадувати про ці часи? Адже пам'ять змиває всі голоси…"
Дві іконічні фотографії з цієї виставки – Дмитра Козацького з "Азовсталі" в променях світла та Говарда Баффета із дівчинкою – залишаться в колекції Музею Ханенків.
З нашої розмови стає зрозуміло, як так сталось, що класичний музей отримав важливу міжнародну відзнаку сучасного мистецтва – Outstanding Museum Practice Award, яку вручає Міжнародний комітет музеїв сучасного мистецтва (CIMAM). Юлія ділиться враженням з нагородження і одночасно підкреслює затяжну кризу в західних музеях:
"У грудні я була на конференції в Лос-Анджелесі, де ми отримали нагороду. Після короткої промови до мене підходять десятки людей: "Все, що ви робите, неймовірно: ви не закриті, робите міжнародні проєкти, працюєте з відвідувачами і дбаєте про колекції! Чому вам дали лише 5 хвилин для виступу, а не годину?! Бо ми про це ж нічого не знаємо!".
Дійсно, чому? Бо більшість західних музеїв не хочуть міняти правила і оптику. Іноді досить відверто шкодують, що не можуть працювати з російськими музеями. Мало хто вірить в екзистенційні виклики. На мою думку, це свідчить про кризу. Бо музеї насправді мають консолідувати спільноти і пропонувати візії.
Хоча ось ця відзнака є хорошим сигналом: "Важлива не тільки колекція, а саме як ти працюєш". І це про те, як нас таки бачать і що саме бачать у світовій музейній спільноті".
Проте є і протилежні приклади, каже Ваганова – в Європі є музеї, які розуміють свою відповідальність:
"Музеї і міжнародні інституції, з якими ми працюємо, розуміють, що наша спроможність і безпека – частина їхніх задач і ми на одній хвилі. Королівський Замок у Варшаві не просто зробив проєкт, але ціле дослідження побутування таких колекцій плюс відреставрував великий складний предмет. Вільнюс – те саме: промотує нас і оцифрував ті твори, які поїхали на виставку. З Лувром буде окреме дослідження ікон. Навесні в Кельні ми відкриємо проєкт з колекцією вітражів, які будуть додатково атрибутовані й реставровані.
Це свідчить про розмову на рівних і про win-win. А що найцінніше, що цей паритет складніший, ніж просто хто скільки дає грошей. Це не тенденція, але дуже цінні приклади. І добре, аби ми це враховували в Україні, коли говоримо про користь музеїв, рахували б її не тільки "доходом за квитки"".
Предмети, що неможливо перенести з виставкових залів у сховище, ретельно запаковані
Складна, неприємна, але пам'ять
Ми підходимо до величезного предмета. "Тут запакована прекрасна скульптура, не для преси", – жартує Ваганова. Це "Алегорія миру" Антоніо Канова – ще один предмет, що свідчить про іншу складну сторінку: укорінення російського імперіалізму в українську історію. Зокрема і в історію родини Ханенків.
Скульптура вагою півтори тонни розташовувалась при вході до музею і вистояла, коли 10 жовтня 2022 року стався вибух. Згодом один зі світових музеїв забажав взяти цю роботу до виставки. Але в Музеї Ханенків відмовилися надати її.
"Вона була зроблена на замовлення російського політика і дипломата Миколи Румянцева. І символізувала прославляння перемог російської дипломатії і перемир'я російської імперії в трьох війнах.
До 50-х років "Алегорія миру" стояла в бібліотеці імені Леніна в Москві. У 50-х "большой брат" сказав, що "нам вона вже не потрібна", і запропонував "може, якомусь музейчику" в колоніях, перепрошую, в республіках, захочеться її собі взяти. Відтоді вона стояла при вході в музеї Ханенків.
Наші колеги хотіли бачити її на своїй виставці просто тому, що це красива скульптура. Таке мистецтво заради мистецтва. І ми вирішили, що без оцього колоніального контексту ми не можемо її презентувати", – пояснює Ваганова.
Юлія розповідає, що в майбутньому скульптуру варто повернути на ґанок. Та перед тим дослідити й описати її складну історію, звернути увагу на контекст "дарунку".
Музей має зберігати пам'ять про все, навіть про ті сторінки історії, про які не хотілося б згадувати – про панування Російської імперії чи радянський період. І робота з ними – відповідальність усіх українських музеїв, вважає Ваганова:
"Музеї повинні визнати, що вони були побудовані за радянською рамкою, були інструментом пропаганди. Музей Ханенків, тоді "Західноєвропейського і східного мистецтва", був таким – потрібно про це говорити. Незалежно від складової "західноєвропейське мистецтво", музей обслуговував закордонні делегації, яким показували певні твори. Не було можливості критично до них ставитися – музей виконував функцію кунсткамери".
Музей Ханенків і нині є місцем відвідин чисельних міжнародних делегацій. Юлія Ваганова розповідає, що в цьому тепер зовсім інший інший сенс.
"Музей залишається візитівкою міста. Тому що він вражає більше, ніж раніше. Напружена порожнеча у залах, ці вицвілі шпалери, де висіли роботи, порожні вітрини з тінями. Це є дуже промовистою ілюстрацією крихкості, в якій ми всі живемо", – каже вона.
Великі помилки і великі "якби"
Війна, окрім того, що змінює сенси, підсвічує неймовірну кількість проблем у музейній сфері. Це відбулось, каже Юлія, одразу, 24 лютого 2022 року – всі без винятку українські музеї тоді опинились сам на сам із загрозою своїм цінностям. Ми попросили Юлію помріяти, як мала б відбуватися ідеальна евакуація колекцій. Найпершим її побажанням була чітка і прозора комунікація Міністерства культури з усіма зацікавленими сторонами процесу.
"Відповідальним за Музейний фонд України – тобто за всі цінності у всіх державних музеях – є Міністерство культури. Щоб полегшити задачу, воно мало б заздалегідь сказати: "Першу лінію колекції треба запакувати, і ми вам скажемо, куди її перевезти".
У кожного музею є орган управління. У нашому випадку це київська влада. Вона мала б забезпечити технічне виконання перевезення цієї колекції. Ми утрьох (музей, місто, міністерство) мали б визначити, які дії найбезпечніші тут і зараз для колекції, враховуючи ситуацію, яка навколо розгортається. Наприклад, вивозити колекцію з міста на Захід чи, враховуючи просування ворога і обстріл важливих трас, краще не вивозити. Міністерству для цього треба було б вибудувати комунікацію не лише з музеями і міськими адміністраціями, а й з Генштабом.
У разі ухвалення рішення про вивезення Міністерство мало б підготувати всі накази. Адже я як директорка не маю права переміщувати колекцію. Тут місто, наприклад, мало б забезпечити транспорт", – пояснює Ваганова.
Наглядачка Ніна Олександрівна все бачить
Чи змогла війна змінити комунікацію музеїв і Міністерства, чи зробили чиновники висновки зі своїх помилок? Директорка Музею Ханенків категорична у відповіді:
"Ніяк не змінилася, перепрошую. У нас є частина колекції за кордоном. Що може зробити Міністерство культури? Єдине, що воно робить – видає дозвільні документи на вивіз. Все інше – знайти такого партнера, переконати ці музеї знайти гроші на це все, забезпечити страховку на транспортування – це робить музей".
Війна в Україні триває майже 12 років. Вже на самому її початку, в 2014-му, проблема нерозуміння Міністерством обсягів і деталей культурної спадщини була унаочнена. Ситуацію могло б вирішити створення Музейного фонду – до цього дійшли руки лише зараз.
"Міністерство зараз запускає в тестовому режимі Реєстр рухомої спадшини. Це круто і, до речі, зроблено з великою кількістю консультацій з музеями. Але якби він у нас працював раніше, Міністерство бачило б усі "перші лінійки" колекцій в усіх музеях. Могло б організувати комплексно їх евакуацію і реставрацію в закордонних музеях.
На рівні перших осіб, на міждержавному рівні мала бути досягнута згода щодо умов, на яких приймаються колекції. Хто страхує всі ці колекції? Чи держави, які приймають, беруть на себе відповідальність зберігати ці колекції на цей час, забезпечують імунітет колекції?Юлія Ваганова, директорка Музею Ханенків
За два з половиною роки війни Музей Ханенків домовився представляти та реставрувати шедеври своєї колекції з паризьким Лувром, музеями Варшави та Вільнюса. У всіх випадках, каже Юлія, це тимчасові договори в рамках певних проєктів – виставок чи реставрації окремих творів.
"Наші партнери не можуть взяти від нас, умовно кажучи, 200 чи 100 творів, платити за їхню страховку, транспортування, збереження. А показувати 1 роботу. Тому що вони мають робити лише те, що прописано в договорі, і вони ж звітують своїм громадам за витрачені кошти".
Проблема зі збереженням колекцій не вирішена і всередині країни. Тут могли б зарадити регіональні депозитарії, яких нема. Зараз цінності зберігаються переважно в музейних фондосховищах. У Музеї Ханенків, як і в багатьох інших українських музеях, ці приміщення не пристосовані для тривалого зберігання раритетів і шедеврів.
"Твори зберігаються в інших умовах, гірших, як правило. Їх треба постійно оглядати. Кожен раз, коли ти дьоргаєш картину 16–17 сторіччя, не кажучи про середньовічну ікону, яка в тебе стоїть між сотнями інших картин, то це травматично для роботи. Але ти маєш постійно перевіряти стан, фіксувати зміну умов збереження – трошки інша вологість, трошки інша температура для творів дуже небезпечна", – пояснює директорка.
Найбільша тут загроза – відключення енергії. Ситуацію могло б вирішити надання статусу "критичної інфраструктури".
"Для того, щоб музей внесли у список критичної інфраструктури, є певна процедура. Є перелік органів влади, до яких треба звернутись із проханням про надання такого статусу. Музеям немає до кого звернутися. В цьому переліку Міністерства культури немає...
Отак ми і будемо втрачати ще частину творів через невідповідні умови зберігання. Потім наступні 100 років це все будемо реставрувати..."
До ремонту відкосів в директорському кабінеті залишаються лічені дні
Нарешті ми доходимо до директорського кабінету. Ваганова як окрему пам'ятку зберігає відео з камер спостереження, які зафіксували момент вибуху. Вона показує це відео зі свого робочого ноутбука. З першого погляду здається, що в залі музею раптом пішов сніг.
"Це внутрішні камери, ми там щойно з вами були, у "Середніх віках". Перше відео, як сніг пішов – це трухануло будинок після вибуху на перехресті на Володимирській. А друге – це вже вибух, який був тут у парку, 20 метрів від музею. Самого вибуху не видно, тому що наші камери не фіксували парк. Це щастя, що наших працівників тут нікого не було", – з полегшенням зітхає директорка.
В її кабінеті також тоді вибило вікна. Зараз вони вже не під плівкою, та з голою цеглою у віконних отворах.
За словами Юлії, процедура ремонту після вибуху була довга та бюрократична. І посеред процесу реставрації їх спіткав ще один серйозний виклик. Її заступника з утримання будівлі Олега Білого, який координував розробку проєкту реставрації та опікувався її реалізацією, мобілізували. Знайти йому заміну виявилось непросто, тож багато процесів сповільнилось.
Наразі через мізерні зарплати виникає питання про пошук людей на технічні посади, де переважна більшість спеціалістів – чоловіки. З музею сьогодні 4 чоловіки мобілізовані.
Проте не всі проблеми музейників зводяться до претензій на адресу Міністерства.
"Це є проблемою музеїв і нашої пасивності. Музеї мають усвідомити свою суб'єктність. Усвідомити, що можуть це вимагати, можуть за це боротися. І для цього вони мають об'єднуватися. Війна трохи це змінила, але багато хто бореться зі своїми проблемами сам", – каже Ваганова.
Хоча вона одразу згадує і позитивні приклади таких об'єднань. Наприклад, створення Музейного кризового центру Ольгою Гончар. Чи об'єднання локальних музеїв довкола Одеського художнього. НЕМО, нещодавно створена музейна асоціація, Центр допомоги мистецтву України/Ukraine Art Aid Center і зрештою Коаліція дієвців культури. Тож прямо зараз українські музеї шукають ідеальні шляхи, щоб уберегти власні багаторічні надбання.
На цьому й завершується наша розмова, Юлія проводить усіх сходами донизу. На одному з поверхів директорка прощається. "Попереду ще багато роботи", – усміхається вона і зникає за одними з дверей.
До наступного візиту прощається з нами і музейна наглядачка Любов Григорівна. Вона точно знає, що ми прийдемо ще
