В Опереті тільки дівчата: прем'єра "Русалчиного Великодня" від Івана Уривського
20 і 21 червня у Національній опереті відбулися прем’єрні покази опери "На русалчин Великдень" Миколи Леонтовича. Постановку здійснив Шевченківський лауреат-2024 Іван Уривський, це була його дебютна робота з музичним театром. Чи не зійшов перший млинець нанівець – розмірковує музична оглядачка Наталка Писанка, яка відвідала передпоказ вистави.
Перед тим, як розповісти про творчий експеримент на ниві мюзіклів улюбленця столичних театралів Івана Уривського, дам кілька пояснень про сам твір "Русалчин Великдень". Завдяки гучній прем'єрі в Театрі оперети, згадала старі і почула нові легенди про єдиний (майже) симфонічний твір Миколи Леонтовича.
Перша, нічим не підтверджена, окрім радянських джерел, легенда про те, ніби знаменитий автор "Щедрика" планував розширити "Русалчин Великдень" до трьох актів. Проте авторський рукопис свідчить про інше. На ньому зафіксовано: "Драматично-оперний етюд в 1 дії".
"Майже симфонічний", бо Леонтович не залишив партитури з розписаними партіями інструментів, а лише клавір опери – це партії для голосу і фортепіано (іншими словами, для виконання без оркестру, під фортепіанний супровід). І з досить ескізною фінальною сценою.
Оркестрування за авторськими рукописами у 1970-х здійснив Мирослав Скорик. І ось саме ця версія і була представлена в Опереті нині. Диригент Віталій Фізер доповнив оперу народними піснями в обробках Леонтовича, які чудово вплелися у музичне полотно опери, написаної за казкою письменника та етнографа Бориса Грінченка.
Друга легенда – ніби це перша постановка опери від часу загибелі композитора. Насправді оперу не раз ставили в різних містах України, на ютубі навіть є запис з театру оперети 2008-го року.
З легендами розібрались, тепер перейдемо до фактів.
Надувні рожеві фламінго, дівчата у купальниках, шезлонги й айсберг – таку заманливу картинку пропонувала Оперета в анонсах оновленого "Русалчиного Великодня". Що ж, очікування було сформовано: ми мали побачити щось без стандартних русалок у віночках і пишновусого козака у шароварах.
Сюрпризи не забарились. Почалися з першої ж арії Козака, де співалося про верби-очерети і Дніпро, а на сцені у цей час майоріли крижані краєвиди. Сам Козак нагадує пілота-невдаху, який внаслідок авіакатастрофи потрапив у обійми мстивих русалок і співає про те, що треба доганяти військо.
Режисеру вдалося дещо змахнути пил з портьєр – русалки постають не сестрами-жалібницями, а посестрами, які підтримують одна одну. Хоча і тут, як і в "Марії Стюарт", без стереотипного зображення жіноцтва не обійшлося: дівчата не забувають демонстративно змахнути серветкою сльозу і зафіксувати себе на камеру.
В цьому жіночому просторі зовсім загубився Козак. Іноді він стояв на сцені у ролі декорації або ж відстороненого спостерігача, водночас поява чоловічих персонажів лісовиків-полярників була ефектною і вокально, і візуально.
Проте нерозкритість персонажа Козака дисонувала мені менше, ніж режисерські пошуки компромісу між музичною і драматичною складовою. Раніше Уривський, як класичний театральний режисер, сам добирав музичний матеріал відповідно до своїх уявлень про темпоритм постановки. В музичному театрі творець має відштовхуватись від наявної партитури. І мені здалося, що для Уривського цей факт став справжнім сюрпризом.
Про це ми поговорили з музичною режисеркою Мариною Рижовою, яка теж відвідала прем’єру.
"Коли ти працюєш у драматичному театрі, темпоритм вистави ти створюєш сам. Коли працюєш у музичному театрі, темпоритм задається музичною драматургією. Уривський створив чудову виставу, але вона часом не відповідала музичній драматургії. Іноді вони йшли в абсолютно різних пластах", – резюмувала Марина.
Ми говорили про те, що найбільшим викликом для музичних вистав є робота у тандемі, де рівнозначним партнером режисера виступає диригент. У випадку з "Русалчиним Великоднем" Уривського рівнозначного партнерства явно не вийшло.
"Якби ми подивилися цю виставу без музики, вона б зайняла менше часу і була б динамічнішою. Але були місця, коли люди відверто чекали, аби пройшов потрібний такт і вступити вчасно у наступному. Перша частина мене трохи тригернула, бо невідповідність була надто високого градусу для мене", – пояснює Марина.
Хоча вона і погоджується, що в цьому, можливо і була задумка – висміяти оперні кліше: "Десь у середині процесу я увійшла в цю історію, мені було цікаво спостерігати за тим, що на сцені. І, здається, у другій частині сценічна драматургія стала набагато музичнішою".
На захист Уривського постає театрознавиця Ольга Стельмашевська, завдяки якій Оперета і поставила саме з Уривським саме цей оперний етюд Леонтовича. Адже спершу очільник Оперети Богдан Струтинський пропонував режисерові звернутися до "Запорожця за Дунаєм" Семена Гулака-Артемовського.
Стельмашевська наполягає, що такими "розривами" Уривський іронізує з традиційної опери. "З притаманним своїм роботам постіронічним поглядом на класику режисер з насолодою знімає з котурнів святе. У "Русалчиному Великодні" – віртуозно кепкує не тільки з оперної постановчої традиції а-ля вампука, але й з самого себе, як режисера оперної вистави. Це теж хід і прийом. Чому б ні?! Звісно, "На Русалчин Великдень" – далеко ще не Opera Aperta, але вже й не та бутафорська опера, яку нам "продавали" і "продають", як єдино можливий і загальноприйнятний стиль. Арктичне розріджене повітря прем’єри, здається, заморозило усіх мікробів цього інтонаційно фальшивого оперного "напівсвіту", – переконує театрознавиця.
Хоча визнає, що і у виставі Уривського достатньо оперної бутафорії. Але вона, каже Стельмашевська, теж корисна: "Її роль не менш важлива, ніж кожний окремий режисерський стьоб-прийом на тлі доволі драматичної музики Леонтовича".
Від себе додам: ані "арктичне розріджене повітря", ані драматургійні провиси, ані екологічна тематика, яку Уривський ввернув розкиданим по пляжу пластиковим сміттям, не справили на мене вау-враження. Можливо, іронізувати було б краще і справді з класичної і переповненої кліше постановки "Запорожця...", аніж з маловідомого оперного етюду композитора, який більше ніяких оперних творів не створив.
Музика Леонтовича ще не доведена до впізнаваних кліше (окрім знаменитого "Щедрика", звісно), до стандарту, до звички, тож і потішатися особливо немає над чим, навіть якщо і зробити вигляд, що всі всі ці провиси і невідповідності – спеціальний режисерський прийом.
