З чого ми збудували "Будинок "Слово". Відповідаючи глядачам
Зараз у широкому прокаті наш художній фільм "Будинок Слово. Нескінчений роман".
У кінотеатрах багатьох міст ажіотаж на квитки. Відповідно також лунає дуже багато запитань до мене, як до сценаристки. На перегляди до кожного з міст я фізично потрапити не встигну, тому відповідаю на "УП".
Передусім хочу сказати, що мені шалено подобається бажання глядачів володіти цією історією. Воно дуже сильне в людей, які знають про Розстріляне відродження більше, ніж зі шкільної програми. Але ця любов супроводжуються візією того, яким має бути фільм про будинок "Слово". І в цьому місці виникають запитання до його авторів.
До виходу нашого документального фільму на цю ж тему у 2017 році ми таку цікавість до теми могли лише мріяти. Власне тоді біля самого будинку "Слово" перехожі не знали, де цей будинок знаходиться. Мешканці ж будинку, за деякими поодинокими вийнятками не знали, хто з письменників в цих квартирах раніше проживав.
Зараз ситуація інша. Та й запитання інші.
Чому ніхто до нас не зробив фільму про Розстріляне відродження?
Бо художнє ігрове кіно, що базується на історичних подіях, має створюватися на основі роботи істориків літератури та літературознавців.
Історики літератури почали по-справжньому працювати з темою Розстріляного відродження чи "наших 20-х" лише після здобуття Україною незалежності. Навіть після реабілітації жертв сталінських репресій займалися цією темою в Україні лише поодинокі сміливці від літературознавства, як Микола Сулима, або закордонні професори, як Олег Ільницький. В Україні відчуття небезпеки було ще присутнє.
За тридцять з гаком років незалежності ми вже маємо наукові публікації про авторів та літературні явища, перевидані твори й спогади, але не маємо біографій цих письменників.
Ніхто не написав біографії Миколи Хвильового. Але подякуємо, що видали хоча б розсекречену справу-формуляр. Проте читати справи на інших мешканців "Слова", не завжди друковані на машинці, а й писані від руки, ми ходили в архіви.
Не опубліковано біографій Йогансена, Тичини, Семенка. І про Раїсу Троянкер ніхто не написав книжки. Ба, навіть її віршів не перевидали у жодній із видавничих серій, присвячених Розстріляному відродженню. А такі серії має у видавництво "Смолоскип", "Темпора" та віднедавна "Vivat".
Точно було одне скромне видання віршів Троянкер багат років тому, дуже малим тиражем. Але до широкого читача воно так і не дійшло.
Тож, щоб працювати з цією темою, двом авторам, Тарасові Томенку та мені, окрім читання десятків виданих книжок, двом сценаристам було потрібно набратися терпіння та вивчати тисячі сторінок кримінальних та агентурних справ, невиданих спогадів і документів.
Розшукувати фотоархіви в пильних кімнатах харківського театру, та на одеських горищах. А також креслити умовну схему кожного поверху будинку "Слова", щоб розуміти хто з ким і де міг зустрічатися, кого чути через стіни тощо.
Проте займатися такою об’ємною та часозатратною роботою мало хто хоче. Та я їх розумію, бо в нас із Тарасом від початку роботи над фільмом до виходу його в широкий прокат минуло більше десяти років.
Чому у фільмі, що базується на реальних подіях, є вигадані персонажі?
Хочу підкреслити, що це художнє кіно, ігрове кіно, а не документальне кіно з постановочними сценами.
Це не байопік, де мають строго дотримуватися лінії персонажа. Це драма на основі реальних подій.
У художньому кіно, базованому на реальних подіях, з’являються вигадані герої. А у нас ще є вигадані твори. І це не лише вірші Акімова, а й рядки з роману Миколи Хвильового, який він спалив.
Я вже чула, що статтю про письменника Володимира Акімова шукали в Вікіпедії. Що ж, значить нам вдалося створити його реалістично, створити його як художньо правдивого персонажа. Але звісно, він не є історичною персоною.
Проте Акімов уособлює всіх тих письменників, що доносили на своїх колег. А такі були, хоч ми не завжди за псевдонімами можемо їх ідентифікувати. А деякі це робили відкрито у своїх статтях у пресі.
Водночас всі письменники створені на основі реальних характерів, максимально наближені до життя. Там звучать їхні справжні вірші, а також уривки з прози, деякі фрази, які фігурують у спогадах про них.
У фільмі відтворили пісню на слова Йогансена "Харків, Харків, де твоє обличчя" з вистави "Алло, на хвилі 477", над якою працювала композиторка фільму Алла Загайкевич разом з музикантами і співаками.
Ми прагнули передати історичну атмосферу, злам епох. Ми хотіли показати живих письменників, які любили, сварилися, писали тексти, не були ідеальними, та які загинули під час сталінських репресій.
Також ми прагнули знайти спосіб подолати ворога та дати відчуття, що справедливість можлива.
Ми хотіли, щоб глядачі цього фільму відкрили книжки та почали читати цих авторів. Вони вже відкривають.
Чи приїздила іноземна делегація до будинку "Слово"?
Уже лунають думки деяких літературознавців та дописувачів, що іноземні письменники будинок "Слово" не відвідували. Але ні, цей сюжетний хід не вигаданий.
Я не полінувалася підняти свої виписки з архіву Інституту Літератури.
Мати Михайля Семенка Марія Проскурівна у своїх мемуарах залишила цікавий спогад про 8 листопада 1930 року про будинок "Слово". У ньому вона описує події в квартирі 39, де мешкав її син Михайль Семенко, акторка Наталя Ужвій та їхній син Михасик.
"Як прийшли додому, то дома знов була кутерма. Син і невістка радились, чим угощать закордонних письменників. І їх буде багато — 32 чоловіки. І на скору руку все готовили [...]
Вдома був накритий стіл закусками, електрика горіла [...] А далі сіли за стіл і скоро язики розв’язались, заговорили [...]
Котрий вмів говорить по-русскому, то говорив, а хто — по-своєму. Всі так переговорили. Тоді Михайло вказав невістці. Вона встала і розказала, де вона грає, і попросила всіх письменників, щоб писали побільше жіночі ролі, щоб було що більше грать їй".
Судячи з усього ідеться про приїзд закордонних письменників на Всесвітню конференцію революційної літератури, яка відкрилася 6 листопада 1930 року у Харкові. На ній були присутні письменники з двадцяти двох країн, і це вони відвідували будинок "Слово", зокрема, квартиру Семенка та Ужвій.
Чи Троянкер німфоманка, Тичина боявся, а Сосюра мав психічний розлад?
Пересічний глядач може про це не знати саме тому, що досі не написані та не видані біографії письменників як цього, так і інших періодів.
Саме після виходу книжки про Троянкер мало виникнути запитання, чи вона німфоманка, а також читачі мали дізнатися про її особливу вимову звука "р" – гаркавість.
Саме на презентації біорафічної книжки про Тичину мали запитати, чому він зламався.
Трохи легше з Сосюрою, бо він написав біографічний роман "Третя рота", але там Троянкер згадується лише побіжно і ні слова про їхній роман.
Ми намагалися заповнити цю прогалину створенням документального фільму "Будинок Слово". Фільм, до речі, зараз доступний абсолютно безкоштовно на ютуб-каналі нашого продакшну. Він чудово підходить для всіх – дорослих і дітей, навіть для показів у школах. Але зрозуміло, що на художнє кіно дивиться більше глядачів, ніж на документальне.
Саме через такий стан речей, всі ці обговорення, що мали відбутися довкола біографій чи інших нон-фікшн книжок про будинок "Слово", тривають саме зараз.
Коли сценаристам доводиться робити роботу й істориків літератури, це значно ускладнює не лише процес створення кіно, а й рецепцію глядачів. Але є, як є.
Чи пройде фільм тест на гендерну неупередженість?
Є тест Бекдел на гендерну упередженсть в художньому творі. Щоби його пройти, не заплямувавши репутації, потрібно, щоб історія містила хоча би дві персонажки, які спілкуються між собою про щось інше, окрім чоловіків.
Нам уже закинули, що фільм не проходить тесту Бекдел. При цьому наводяться аргументи, що Троянкер говорить лише про чоловіків, а Ужвій говорить лише з дитиною, коли її годує.
Цікаво, що при цьому критикині не помітили інших персонажок — Галю і тьотю Варю. Чи кухарок в нас не можна вважати за персонажок?
Трохи розповім. Галя і тьотя Варя працюють на кухні будинку "Слово" та говорять між собою про літературу, письменників, голод, відпускають політичні репліки. Галя знає німецьку і читає вірші. Тьотя Варя водить машину, та є безумовно сильною персонажкою, і приводить історію до її розв’язання.
Тож фільм "Будинок Слово. Нескінчений роман" цілком проходить тест Бекдел та є гендерно неупередженим. Але треба не забувати, що кухарки – теж персонажки.
Загалом, мені дуже подобається, що суспільство обговорює тему будинку "Слово". Не лише кіно, а й історичні події, їхні твори. Мені подобається ця пристрасність і любов до цієї теми.
Продовжуйте. Читайте вірші. Читайте статті про цей період. Може й виросте покоління, яке напише біографії митців, що мешкали в "Слові". Може з’являться видавці, які видадуть не лише Троянкер, а ще й антологію віршів поеток того часу.
