На межі існування книги: знищена поліграфія, нові видавництва і полювання на Холостяка на відкритті Книжкового Арсеналу
На піку друкарської кризи, коли через російський обстріл в Харкові було знищено 50 тисяч книжок, в столиці відбувається міжнародний фестиваль Книжковий Арсенал. Обгорілі примірники зі зруйнованої друкарні "Фактор Друк" – один з центральних стендів фестивалю.
В іншому Книжковий Арсенал традиційний. Він збирає в стінах величезної будівлі на Старого Арсеналу письменників-зірок, видавців, читачів і митців разом. В його стінах в ці дні легко зустріти шевченківських лавреатів, військових, стендаперів, міністрів, музикантів і навіть головного героя шоу "Холостяк" ветерана Олександра Терена. Взяти автограф у Забужко чи Жадана, послухати вірші Калитко у авторському виконанні і зрозуміти, як книговидання протистоїть російським загрозам.
На відкритті побувала журналістка УП.Культура Анастасія Большакова й ділиться, яким цьогоріч перед відвідувачами постає найвпливовіший книжковий фестиваль України.
Вечір 30 травня, до відкриття Книжкового Арсеналу ще година. Але до воріт будівлі вже вишикувалась черга з журналістів, гостей і перших відвідувачів. На Арсенал не прийнято ходити наодинці. Тож зі мною мої колеги – редакторка Таня Пушнова та літературна оглядачка Аріна Кравченко. Зібралися ми з різних причин, проте об’єднують нас книжки і люди, які їх люблять.
За деякий час ми разом проходимо повз фонтан і завертаємо до прохолодного кам’яного павільйону. Всередині вже напоготові стоять стенди видавництв, а за прилавками – відомі в літературному середовищі люди. Вони зустрічають перших покупців.
Таня зупиняється біля стола з музейними виданнями привітатись з директоркою Музею Голодомору. Леся Гасиджак особисто показує людям, що скупчились довкола, родзинки свого стенду. Ось видання з маленького музею волинського села Березне зі старовинними фото. А ось розкішний каталог колекції старовинних вишиванок з Ужгородського Скансену.
Директорка Музею Голодомору представляє на Книжковому Арсеналі музейні видання вже не вперше і для неї це і велика приємність, і відпочинок.
"Ідея стенду виникла в мене у 2015 році, тоді ж він і з’явився з назвою "Музейний простір". Я створювала його з одною метою – показати музейне книговидавництво, бо це нішевий продукт, якого немає в жодній крамниці. Зараз я презентую його 6 років поспіль, лише на два роки я його не вела через роботу й цим зайнялась моя колега. Але ось зараз повернулась – для мене це релакс. Фізично це робота, але комунікація з людьми показує цікавий зріз у тенденціях музейних досліджень і видавництва", – говорить Леся Гасиджак.
В глибині головної колонної зали Арсеналу увагу привертає великий стіл з обгорілими книжками. Кілька відвідувачів нахиляються до них, щоб відчути запах згарища. Це уціліли примірники з харківської друкарні "Фактор-Друк". Від російського обстрілу загинули 7 працівників друкарні, знищено понад 50 тисяч книжок та видавничі потужності, які мали б забезпечувати українські школи підручниками.
Серед книжок-погорілців дитяча книжка "Світ тварин", енциклопедії, іноземні детективи й бестселери, збірка від письменників-військових "Слова і кулі". Книжки з обвугленими сторінками і корінцями представлені на стенді "Книги, які знищила Росія". Серед відвідувачів помічаю директорку Мистецького Арсеналу Олесю Островську-Люту, яка просить відвідувачів не торкатись тепер уже музейних експонатів.
Оглянувши простір ми розходимось – вже зовсім скоро відкриття. Прогулююся між стендами, помічаю й головну людину на Фестивалі – Юлію Козловець. Вихоплюю її з вихору останніх приготувань та питаю про цьогорічне рішення – повернути ятки видавців до ярмарку, але й залишити місце книгарням. Адже минулоріч Фестиваль кардинально змінив ярмаркову частину і запросив до участі лише невеликі незалежні книгарні.
"Торік ми набули багато досвідів, багато чого робили вперше. Тепер використали набуті знання: зберегли співпрацю з книгарнями. Адже цей формат надзвичайно важливий для екосистеми видавничої галузі, для промоції читання. І щасливі вітати тут понад сто видавництв, що можуть наживо спілкуватися зі своєю аудиторією, вдячні їм за внесок у програмну частину фестивалю", – починає розповідь Козловець.
Юлія говорить, що ярмаркова частина цьогоріч вдвічі більша за попередню. Фестиваль адаптувався до безпекових ризиків, облаштував простір до відключень світла та підготував великі укриття. Проте без нюансів не обійшлося. Дати проведення Книжкового Арсеналу збіглися з датами іншого важливого фестивалю Документального кіно про права людини Docudays-2024.
"Загалом Книжковий Арсенал повернувся до своїх звичайних дат. Та сподіваюся, що наші аудиторії, які багато в чому перетинаються, знайдуть час і за ці три з половиною дні відвідають обидва фестивалі. Адже це також можливість подивитися на одні й ті самі питання під різним кутом, відчути себе навіть вдвічі могутнішою спільнотою", – розповідає Юлія Козловець.
Врешті ось-ось відкриття. Займаю місце біля головної сцени, поряд зі мною сідає хлопець й своїми словами ніби підтверджує очікування організаторів: "Цього разу тут набагато більше видавництв, стільки всього хочеться розглядати. Тепер зрозумів, як давно не був серед людей (сміється), це дуже масштабно".
Зі сцени лунають короткі промови керівництва Арсеналу і подяки захисникам, без яких подія не відбулася б. Фестиваль присвячено "Життю на межі" і куратори цієї теми літературознавиця Тетяна Огаркова та філософ Володимир Єрмоленко детальніше розповідають про сенси цьогорічного фестивалю, про те, що живуть на межі як читачі, так і видавці, і письменники.
"Більше, ніж два роки ми їздимо на звільнені та прифронтові території й бачимо там руйнування, страждання людей – ту ціну, яку платить країна, щоб ми могли бути тут. Але й бачимо очі цих людей. Вони продовжують працювати у зруйнованих бібліотеках, продовжують опікуватися українською книжкою у підземеллях та укриттях. Нам здалося, що "Життя на межі" — це тема про нашу спільну солідарність щодо тих людей, які перебувають ближче до цієї межі. А ще це про те, що ця межа не десь там на Сході. Вона проходить крізь кожного з нас", – пояснює Тетяна Огаркова.
Коротке і безпафосне відкриття відбулося, тепер починається справжній Книжковий Арсенал. Біля головної сцени бачу Тетяну Гонченко, авторку телеграм-каналу "Непозбувний книгочитун". Блогерка говорить, що давно не бачила стільки новинок: "Я правда їх всі купила ще до Книжкового, але очі все одно тут розбігаються. Хоча, здавалося б, стільки фестивалів, але саме під арсенал видань надрукували найбільше".
Йду проти часової стрілки й потоку відвідувачів до вітрини новинок, мені на зустріч прямують пари та компанії людей. В цьому потоці помічаю, як вони інколи розділяються подивитись на стелажі, а потім об’єднуються знову. "Та чекай, ми сюди ще повернемось на наступному колі", – говорить дівчина своїй подрузі, яка вже помітила улюблене видавництво й повертає до нього.
Інша пара палко обговорює ідею створення своєї книгарні, охоронець арсеналу, помітивши знайому з величезним пакетом книг, жартома запитує: "Що, багато заробляєш?". Дівчина проноситься повз нього і винувато відповідає: "Ну так вже вийшло…".
На Вітрині книжкових новинок, приготованих "Читомо" мені більшість обкладинок знайомі. Тут і мінімалістичні з серії "Неканонічний канон", "Позивний для Йова" Олександра Михеда, "Бахмут" і "Деокупація" від Ukrainer. Відвідувачі охочіше розглядають дитячу літературу, на стенді розкладень вдосталь яскравих видань.
Олена Гусейнова, кураторка літературної програми, причиною цього називає війну. Виробничі потужності знищують, письменники зараз знаходяться на фронті або мають військових у своїх родинах – "не завжди є час для письма". Втім, довгоочікуваних літературних новинок, як то "Пісня відкритого шляху" від Артема Чеха чи "Катананхе" Софії Андрухович, за словами Гусейнової, тут немає з інших причин:
"Софія зараз на іншому фестивалі в Ірландії, що пов'язаний з її промотуром. Адже третя частина "Амадоки" виходить німецькою мовою. Це об'єктивні речі. Софія – письменниця, яка для нас завойовує інший ринок. І вона там представляє Україну. Це інша важлива робота, такий собі книжково-фестивальний джаз й інколи події накладаються одна на одну".
Чому не на Арсеналі відбудеться презентація книжки Чеха, Гусейнова не уточнює.
Тепер повертаюсь до прогулянки "за годинниковою стрілкою". Між залами з книжками, ніби в іншому вимірі, розташована виставка Мистецького Арсеналу – тут мистецтво спостерігають в тиші. На виході із зали стоїть шафка, кожна з комірок названа по-своєму: "Радість", "Тривога", "Мрії", "Любов".
Поряд з кольоровими олівцями стоїть табличка з питанням: "А що ви відчуваєте, коли думаєте про місто свого дитинства?". Вона запрошує охочих поділитися враженнями від виставки і описати свої рефлексії, залишити емоції в шафці. Насправді по всій території павільйону можна натрапити на плакати й ілюстрації, які змушують задуматись й відображають фокус-тему – на межі миру і війни. життя і смерті, свободи і неволі.
Минулого року на Арсеналі відбулася презентація книжки-щоденника закатованого росіянами письменника Володимира Вакуленка "Я перетворююсь". У презентації брала участь письменниця Вікторія Амеліна, видав збірку харківський Vivat. Цьогоріч Вікторії вже немає серед нас, а видавництво за лічені дні до події втратило незмірну кількість книг і провідну поліграфію.
Тепер тут представляють збірку загиблої Амеліної – "Свідчення". Для багатьох відвідувачів це навіть не дежавю, а прикра правда життя на межі. Тиша під час хвилини мовчання розтікається майже на увесь павільйон. Після презентації від Софії Челяк, Галини Крук та Мар’яни Савки відбуваються читання поезій Вікторії. Зала уважно вслухається у сенси віршів.
Біля одного зі стендів вглибині арсеналу жінка запрошує взяти невеличкі посібники. На різнокольорових обкладинках написи: "Поговори зі мною", "Як ти, сонечко", "Як ти, ветеране". Пані Тетяна, директорка фонду, який створює ці книжки, запрошує всіх брати собі скільки, скільки їм потрібно – для себе, для друзів, для колег і побратимів. Це волонтерський проєкт, у якому всі примірники поширюють безкоштовно.
"Щоб створити один посібник наші дослідники проводять опитування серед окремої категорії людей, потім узагальнюють це та збирають в один посібник. Вперше з такою потребою до нас звернулись військові, бо їм було важливо знати, що робити з травматичним досвідом людини. Потім проєкт став більшим і питань "що робити" теж побільшало", – говорить Тетяна.
Врешті, день майже добігає кінця. Серед гостей невелике пожвавлення – на території помітили Олександра Терена – ветерана, автора книжки "Історія впертого чоловіка" та майбутнього Холостяка. Сьогодні відбудеться його презентація, але дійти до зали "Лекторію" той іще виклик. Певно, що на кожному метрі його зупиняють шанувальники, дякують за його роботу, згадують про авторський блог, просять сфотографуватися та підписати придбаний примірник. Випадково підслуховую на стенді книгарні "Сенс", що саме його книжку тут придбали найпершою.
Олександр радо спілкується з УП.Культура. Каже, що читання - одне з найулюбленіших його занять з дитинства. Тому врешті, він вирішив написати і свою книжку – про свій досвід війни. "Я читав з дуже маленького віку й читаю зараз, це мій провідник по життю. Кожна з книжок різна, але дає мені багато чого цікавого. Зараз я читаю роман Поля дю Шаю "Вікінг Івар". Там автор, антрополог описує скандинавські традиції, але робить це ніби у вигляді цікавої оповіді, а не наукового тексту. Багато в чому наші традиції насправді дуже схожі"
Піддаюсь на спокусу спитати, скільки книожк має читати майбутня обраниця Холостяка Терена. Олександр посміхається: "Точної відповіді на це немає – головне, щоб вона читала. А скільки це буде – чи 100 тисяч книг, чи 500 книг або ж 20, вже не так важливо"
Надворі, навіть коли почало сутеніти, стоїть вічна черга за кавою та чимось міцнішим. До вуличної сцени сходяться глядачі з усієї території Мистецького\Книжкового. Вимикається фонтан, шум води припиняється. Сьогодні тут кіноперформанс за екранізацією роману Коцюбинського 1931 року – "Фата Моргана". Автором її став Борис Тягно, учень школи українського режисера Леся Курбаса.
Відкриває подію директорка Довженко Центру Олена Гончарук. Зізнається, що сама готова дивуватися тому, що відбуватиметься на сцені: "Для нас це є справою честі і це наш професійний обов'язок працювати з кінематографом, робити його доступним, доносити знання про нього і відкривати його світові, бо це і про нашу любов до нього, але це ще й про відповідальність за власну пам'ять і нашу сутність".
На сцені з’являються титри, розпочинається німе кіно. Акомпанують до нього музиканти гурту "Пиріг і батіг" й це дійство починає гіпнозувати й притягувати усе нових і нових слухачів. Глядачі стихають, сонце зайшло за горизонт.
