Душа шістдесятників. В "Українському Домі" відкрили першу ретроспективу Алли Горської
У наші дні необхідність памʼяті часто стає відчутною після трагічних подій. Саме вони повертають нас до важливих подій і постатей. Річниці Майдану, окупації Криму чи виходу оборонців з Донецького аеропорту стають днями памʼяті й спонукають нас заглибитися в те, що сталося в ці дні. Руйнування росіянами численних культурних памʼяток обертаються для нас пошуком інформації про знищені музеї, архіви, концертні зали. Мапа повітряних тривог дала змогу запамʼятати розташування кожної української області.
Так у липні 2022 року в Маріуполі росіяни зруйнували два мозаїчних панно Алли Горської. Більша частина мозаїки збереглася, проте через окупацію міста їхня доля зараз невідома. Аллу Горську теж убила росія, тож країна-терористка продовжує руйнувати та залишатися непокараною за це.
Один із способів боротися з руйнуваннями в українській культурі – не дати можливості забути про це. "Український Дім" влаштовує першу велику ретроспективу Алли Горської "Боривітер", щоб показати її як мисткиню та активістку з потужною внутрішньою силою, яка необхідна всім нам зараз.
Годі уявити краще місце для виставки про Аллу Горську, як "Український Дім". Монументальність будівлі, її кольорові вітражі та мармурові зали резонують із масштабом особистості мисткині та її творчості.
"Боривітер" відкриває річну виставкову програму в "Українському Домі" та експонує понад 100 творів Горської. Серед них – живопис, графіка, ескізи її монументальних і мозаїчних робіт. Більше 10 музеїв і архівів, а також чимало приватних колекціонерів поділилися творами мисткині для того, аби ретроспектива стала можливою. У повномасштабну війну, коли існує постійна загроза обстрілів і руйнувань, такі зусилля культурних інституцій заслуговують особливої поваги.
Саму виставку готували близько року, за попередніми дослідженнями команди Арт-фундації "Дукат". Учасниця кураторської групи Олена Грозовська говорить, що основними завданнями було й розглянути минуле, і скерувати в сучасність, оприявнити цей звʼязок: "Ми хотіли показати Горську як мисткиню з надзвичайним діапазоном: це і театральні роботи, і монументалістика, і живопис, і графіка. Поміж цим для нас надзвичайно важливо було говорити про історичний контекст тих подій, що ведуть до сьогодення. І це не тільки трагічні історії, а потужна мережа людської солідарності, яка сформувалася в середовищі шістдесятників, котрі стали основою громадянського суспільства. Ми згадуємо їх, думаючи про майбутнє та сподіваючись на перемогу".
Сама ж виставка справді виглядає як запрошення до світлиці шістдесятників, двигуном яких стає Алла Горська. Ніби Клуб Творчої Молоді, що створювала мисткиня в 1960 році, продовжив свою діяльність і тепер збирає всіх небайдужих, щоб обговорити мистецтво й політику.
На початку виставки 60-ті роки одразу поєднують із сучасністю: бачимо ескізи двох мозаїчних панно – "Дерево життя" та "Боривітер", створених для ресторану "Україна" в Маріуполі. Поруч з ескізами – фотографії фрагментів мозаїки, знищених російськими окупантами на початку повномасштабного вторгнення. Історія триває, і її час припиняє бути суто минулим чи суто теперішнім.
Піднімаємося сходинками й бачимо на стіні хронологічну стрічку, яка веде нас від народження Алли Горської аж до її смерті. Під час усієї виставки вас не покидає відчуття, ніби Алла ходить із вами, незримо присутня в залах, і розповідає про себе. Тому, власне, усе починається зі знайомства. Онучка Алли Горської на відкритті виставки зауважує, що експозиція відгукнеться й тим, хто хоче більше дізнатися про постать шістдесятниці, і тим, хто зовсім із нею не знайомий.
На першому поверсі розміщено дві зали – "Мозаїка" та "Театр". У розробці мозаїчних панно помітно, наскільки важливою є спільність: авторство ескізів могло належати Аллі, а втілювали їх одразу декілька її колег. Серед них – її чоловік Віктор Зарецький, художники Григорій Синиця, Галина Зубченко, Борис Плаксій. Окрім смальти та керамічної плитки, які вважали традиційними матеріалами для мозаїк, митці використовували й нетипові засоби: скло, посуд, відходи металургійного виробництва "Азовсталі".
Через мозаїчні роботи постає географія шляхів мисткині: у Києві вона створює композицію "Вітер" на фасаді ресторану "Вітряк"; у Жданові (тодішня назва Маріуполя) – панно "Квітуча Україна" для гастроному "Київ"; у Донецьку – мозаїчне панно для експериментальної школи №5. Ескізи, створені олівцем чи тушшю, де можна розгледіти кожну лінію, теж додають ефекту присутності Горської тут і зараз.
Поруч з ескізами мозаїк розміщені фотографії та цитати самої Алли та її колег. Наприклад, Борис Плаксій ділиться, що над "Вітряком" художники працювали в особливо складних умовах, і "жодна жінка-митець таких умов не витримала б": "Спочатку страшні дощі, а потім морози й вітри. За півгодини руки, якими береш цементний розчин, стають як граблі". А ось Горська іронізує зі свого чоловіка: "Зарецький молодець – починає думати цілим... Нарешті він вирішує всю стіну в загальному обʼємі, а не тільки ніс у героя".
Театр – не найперша галузь, про яку говорять, згадуючи постать Горської, хоч і мисткиня майстерно розробляла ескізи до пʼєс українських і світових класиків. Її костюми – це ті динамічні геометричні форми, про які час від часу згадують куратори виставки у своїх текстах.
На початку 60-х років Алла Горська розробляє художні оформлення для вистав "Матінка Кураж та її діти" за пʼєсою Бертольда Брехта, "Ніж у сонці" за поемою Івана Драча, "Патетична соната" й "Отак загинув Гуска" за пʼєсами Миколи Куліша, "Правда і кривда" за романом Михайла Стельмаха. Частину з цих спектаклів заборонили, а отже, сценографічні ідеї Горської залишилися нереалізованими.
Наступний, останній, поверх виставки – можливість простежити розвиток мистецької практики Горської. Її постать стає більш індивідуалізованою і виокремлюється серед колег-шістдесятників. На цьому поверсі – відомий "Автопортрет із сином" 1960 року, низка автопортретів Горської, створені в різні роки, а також обличчя тих митців, які її оточують або якими вона цікавилася. На полотнах художниці опиняються Лесь Танюк, із яким вони працювали в театральній секції Клубу Творчої Молоді "Сучасник", поети Тарас Шевченко, Іван Світличний, Іван Драч, мовознавець Борис Антоненко-Давидович.
Серед численних ліногравюр, створених Аллою, є ескіз обкладинки поетичної збірки Ліни Костенко "Зоряний інтеграл". Поміж роботами – фотографії з зібрань "Сучасника", цитати мисткині з листів до однодумців, а також великі полотна з її почерком. На одних вона малює ескізи, на інших ділиться думками стосовно творчого процесу, і ми спостерігаємо за своєрідним візуальним щоденником, який теж оприсутнює Горську в сучасності. Разом із її переживаннями, страхами, прагненнями.
Одним із важливих розділів виставки є створення вітражу для червоного корпусу Київського національного університету. Згідно з макетом, у центрі композиції мав бути гнівний Кобзар, який однією рукою пригортає жінку-Україну, а іншою тримає книжку, зі словами: "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово". За наказом партійного керівництва вітраж було знищено, бо його образи аж ніяк не відгукувалися радянській владі.
Тяглість українського мистецтва на виставці допомагають простежити роботи й інших художників, що мали безпосередній вплив на практику Алли Горської. Це Ганна Собачко-Шостак, Олександр Саєнко, Марія Примаченко, які теж різними способами опрацьовували традиції народної творчості.
Дві останні зали помітно виділяються з-поміж інших. Вони виконані в монохромних кольорах і нагадують простори вшанування, памʼяті, скорботи. Це зали "Биківня" та "Вбивство".
Разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком Алла Горська знаходить місця поховання розстріляних енкаведистами людей у 1930-х роках у Биківнянському лісі. Зала створена з чорних полотен, які показують спогади митців під час пошуків: Алла після побаченого "лаялась, як сто холер", Танюк помітив хлопців, які грають у футбол людським черепом. Під скляною вітриною викладено ґудзики – з одягу розстріляних жертв.
Для радянської влади це стає остаточним поштовхом, щоби ліквідувати Горську. В останній залі поміщені документи Головного комітету Комуністичної партії, у яких зазначали, що друзі Алли планують влаштувати провокацію під час її поховання. Тут також є список присутніх на похованні та причини, чому вони прийшли. На фоні звучить методичне клацання друкарської машинки.
Виставка здається обʼємною та наповненою, однак швидко минає, як і життя Горської. 41 рік – дуже мало для масштабу такого спадку, який залишила мисткиня.
У просторі "Боривітру" треба бути – повільно ходити, читати, рефлексувати, обговорювати. Помічати, як багато всього відгукується, як стирається будь-яка часова межа між роками. Онука Горської Олена Зарецька говорить: "Останні роки я отримую від Алли Горської, як від бабусі, так і від особистості, неймовірну підтримку, коли сама переживаю гострий період самоідентифікації. Мені набагато легше витримувати всі випробування, знаючи, що цей шлях уже хтось проходив". Нам ще належить зробити чимало для того, щоби ці імена прозвучали з тією гучністю, із якою мусять.
Якщо підняти погляд, бачимо як згори донизу споруди простягається полотно "Боривітер". Попри всі руйнування, утиски й замовчування, він летить.
