"Смерть цей хлопчик переживав 4 рази". Як українці в Іспанії рятують дитячу психіку після втрати батьків та окупації

Від війни в Україні щодня страждають сотні тисяч дітей. Хтось із них, можливо, зараз чує вибух і відчуває страх; деякі – в окупації або виїхали за кордон і навіть не сподіваються повернутися додому. Адже дому більше немає. Хтось із них не може змиритися з втратою батьків, деякі – бачили розстріли. І не один.

Ці діти – з Бучі, Маріуполя, Бородянки, деокупованих населених пунктів Харківщини, з маленьких сіл і великих міст. І кожній дитині, яка отримала психотравму, потрібна допомога і підтримка.

Для таких дітей створили реабілітаційний табір на сході Іспанії. Його заснувала українська громадська організація Gen.Ukrainian.

Засновниця ГО Оксана Лебедева розповіла "Українській правді. Життя", хто з юних українців відновлюється у стінах табору, що вони пережили, які методи використовують психотерапевти задля реабілітації і чому терпіти біль – не вихід.

Gen.Camp – табір, де діти живуть з психотерапевтами 24/7

Gen.Camp – оздоровчо-освітній безоплатний табір для відновлення дітей з гарячих точок України, які отримали психотравму і постраждали внаслідок війни. Команда психотерапевтів на 90% складається з українських фахівців.

Ідея створити простір, де діти матимуть необхідні умови для реабілітації, виникла в Оксани Лебедевої після того, як світ побачив деокуповану Бучу і наслідки злочинів росіян проти людяності.

"Моя особиста травма – це Буча. Ті події мене вразили настільки, що це було важко усвідомити і пережити. Як людина-doer (виконавець) я вирішила, що треба щось робити.

Спочатку ідея створити реабілітаційний табір просто існувала, а згодом до неї долучилися мої друзі-меценати, які підтримали матеріально", – розповідає організаторка Gen.Camp.

6-річний Влад біля могили мами у Бучі. Фото: Narciso Contreras

Оксана зізнається, що на шляху до реалізації проєкту виникли перешкоди, пов'язані із пошуком дітей. У квітні жодних централізованих списків постраждалих ще не було. А співпраця з тоді ще Уповноваженою із захисту прав людини Людмилою Денісовою не принесла результатів, говорить Лебедева.

"Спочатку не було жодної людини, яка могла б допомогти. Я працювала з омбудсменом Людмилою Денісовою, чекала від неї два місяці інформації про хоча б одну дитину. Мер Бучі мав допомогти – і знову жодної дитини. Тоді на всю Київську область назбиралося 14 таких дітей", – наголошує вона.

Спершу доводилося "збирати руками" тих, кому можна і треба допомогти – Оксана їздила і вмовляла батьків відпустити дітей на реабілітацію.

"Одна мама з Краматорська говорила: "Я не можу, як я їх відпущу?". У дітей були осколкові поранення. Вони вижили, але їм довелося ходити по відірваних головах.

Іноді я запитувала у дорослих: "Що ви зараз можете дати своїм дітям? Дитина просто піде в школу і паралельно весь час все це буде згадувати?" Іноді просто просила дати дитині поїхати на море", – зізнається організаторка проєкту.

Водночас зараз знаходити маленьких українців, які потребують допомоги дорослих спеціалістів, простіше, адже є такі фонди, як-от "Я – Маріуполь", "Діти героїв" тощо. Крім того, громадська організація нині працює під патронатом Офісу першої леді України Олени Зеленської.

"Нам допомагали усі служби країни. Долучився Офіс першої леді, підтягнулися МВС, ми працювали з ювеналами", – розповідає Лебедева.

Другою проблемою, за її словами, був страх і подекуди нерозуміння дорослих, чому дітям, які пережили втрату, потрібна допомога психотерапевтів.

"Родичі були настільки наляканими, що не були готові віддавати своїх дітей на реабілітацію. Вони не бачать цих травм, а якщо бачать – то не довіряють фахівцям і взагалі поняття "психотерапія" для них не дуже знайоме", – зауважує засновниця Gen.Ukrainian.

Проте бували і протилежні ситуації, коли дорослі, усвідомлюючи необхідність пропрацювати психологічні травми у дитини, самі вмовляли її поїхати на реабілітацію.

"Є частина батьків, яких я вважаю героями. Це мами, які самі горюють, але бачать, що дитині дуже важко, вона закрилася. У нас 70% таких дітей, які при мамі навіть не хочуть плакати, не дозволяють собі горювати. Але біль капсулюється, що згодом може перетворитися на величезну проблему. Деякі мами самі вмовляли дітей поїхати", – розповідає Лебедева.

Біль із Бучі

Одним із учасників реабілітаційного табору був 6-річний Влад із Бучі, фото якого над могилою матері у власному дворі облетіло українські та світові ЗМІ. Саме про нього говорила Оксана, згадуючи "світлину дитини, з якої все почалося". Разом із маленьким Владом реабілітацію проходив його 12-річний братик – Вова. В останнього не залишилося ні мами, ні тата.

Рідний батько хлопчика загинув раніше, а мама Марина – перебуваючи в окупації. Жінка працювала нянею у дитячому садку. Їй було 34 роки.

Спочатку її поховали у дворі власного будинку, а потім діти були присутні на ексгумації тіла, після чого ховали її вдруге. Також у хлопчиків є сестра.

Ось що розповідає маленький Влад про пережите у Бучі:

"Почалася війна, ми ховалися у підвалі. Там було багато людей. Бабуся, ще люди…Нам було холодно. Було таке, що у нас танки їхали. І мама померла. Ми ховали її аж два рази. Я допомагав, носив палиці, дерев'яшки…"

Ще одне фото маленького Влада на могилі мами, яке облетіло світ. Фото: Narciso Contreras

Попри те, що діти з однієї сім'ї, втрату вони переживали по-різному.

"У 6-річного Влада були прояви енурезу (нетримання сечі), але у таборі він розважався, отримував терапію із задоволенням. Психіка – це як імунітет. Так само і травмуюча подія. Ці хлопчики з однієї сім'ї, пережили майже однакове, але кожен вийшов із цього зі своїми проблемами", – говорить Оксана.

Влад із Бучі у таборі на сході Іспанії. Фото: Gen.Ukrainian

Старший братик, на відміну від молодшого – більш замкнений.

Також йому довелося допомагати ховати загиблих від рук росіян мешканців Бучі у братській могилі.

"Він пережив жах на жаху. 12-річна дитина разом з вітчимом брала з дороги трупи і допомагала нести їх до церкви, щоб там скидати їх у братську могилу", – розповідає засновниця Gen.Camp.

Утім, реабілітація допомогла хлопчику, говорить Оксана.

"Зараз цей хлопчик ходить на танці, бо в Бучі є дівчинка, яку він хоче кудись запросити. У нього з'явилася така потреба. І це дуже добре. Бо такі зміни свідчать про те, що психіка може відновитися", – підкреслює Оксана

Читайте також: Тата вбив снаряд РФ: у поліції розповіли історію порятунку осиротілих дітей з Донеччини

Біль із Маріуполя

Одним із учасників табору, серед інших, був хлопчик зі вщент зруйнованого Маріуполя. Дитина залишилася сиротою через росіян, які прийшли "визволяти" місто бомбами та ракетами. Його психотравма, пов’язана із втратою батьків, проявлялася цілковитою апатією до життя.

"Він був у глибокій депресії і взагалі не міг встати з ліжка. Бабуся нам розповідала, що він спить до 3-ї години дня. Це не тому, що він любить спати – у нього просто не було сил переживати втрату", – говорить Лебедева і додає, що перший час у реабілітаційному таборі дитині дозволяли лежати й нічого не робити.

Проте в процесі реабілітації та декількох різновидів терапії з'явився прогрес.

"Дитина почала усміхатися, стрибала з усіма в басейн. Правильно підібрана індивідуальна психотерапія розділили його життя на "до" і "після", – підкреслює засновниця Gen.Camp.

Читайте також: Поліція врятувала з Бахмута 8-річного хлопчика – його вагітна мама і тато загинули від обстрілу

Біль із Бородянки

До табору потрапили двоє дітей зі зруйнованої росіянами Бородянки, що на Київщині. Вони пережили окупацію, після чого гостро відчували страх голоду.

"Спочатку вони не могли наїстися. Згодом це минуло. Багато дітей, які пережили окупацію, збирали сік, який їм давали на обід. Вони завжди мали щось із їжі під подушкою. Для них страшно залишитися без їжі", – говорить Оксана.

У таборі дітям допомогли з пошуком нових сенсів. Виявилося, що діти полюбляють собак. Коли тьютори розповіли про професію кінолога та показали, які породи собак існують, діти загорілися – тепер вони мають мрію опанувати цю професію, розповідає засновниця Gen.Camp.

Читайте також: Місце сили. Велика історія маленької Бородянки та нові символи непереможної України

За словами Оксани Лебедевої, найтяжче – коли немає змоги попрощатися із рідними. До реабілітаційного табору потрапила дівчинка, чий тато загинув на "Азовсталі".

"Є дівчинка і мама, які навіть не бачили тіло батька, який загинув на "Азовсталі". Це дуже важко – наші діти навіть не мали змоги попрощатися з батьками", – розповідає організаторка проєкту.

Також реабілітацію проходив хлопчик, чий тато загинув на передовій. Він був медиком. Дитина не бачила тіла свого батька, а тому не вірила у те, що його більше немає.

"Він каже, що не бачив тіла і що, "можливо, то манекен". І він не один. По нас проїхалися таким катком… все, що можна було забрати, вони забрали. Дім, безпеку, тата, маму…найважче те, що ці діти мають повернутися в Україну і якось жити далі", – наголошує Оксана.

Які діти потрапляють до реабілітаційного табору

Фахівці у Gen.Camp фокусуються на дитячих психологічних травмах, пов'язаних із втратою батьків під час війни та невротичними станами внаслідок пережитої окупації. Під час першого заїзду реабілітацію проходило дуже багато дітей, батьки яких загинули, розповідає Оксана.

Курс реабілітації триває 30 днів – нині 16 дорослих 24 години сім днів на тиждень допомагають 30-40 маленьким українцям навчитися жити у новій реальності. При цьому рідних братів та сестер не розлучають – вони можуть проходити реабілітацію разом, але батьки або опікуни не можуть їх супроводжувати.

"Дорослі часом перебувають у ще гіршому стані, ніж діти, і абсолютно не можуть сприймати дитячий біль та емоції. Часом їхня наявність поряд буксує процес відновлення психоемоційного стану. Це перший офлайн-табір, де 24/7 з дитиною живуть психотерапевти", – пояснює Оксана Лебедева.

У таборі знаходяться діти від 8 до 12 років, адже у такому віці психіка – гнучка і компенсаторна, вона має здатність до відновлення, стверджує Оксана.

"Дитяча психіка може відновитися до 100% і майже всі травматичні події можна пропрацювати. Звісно, ми не говоримо про дива, адже діти повернуться додому, а загиблі батьки не воскреснуть. Ми не капсулюємо та не ігноруємо їхній біль", – наголошує засновниця проєкту.

Читайте також: Війна забрала і маму, і тата: як стати опікуном, прихистити чи усиновити дитину під час війни

Як дітей у Gen.Camp вчать жити у новій реальності

Психотерапевти реабілітаційного табору працюють за державними протоколами МОЗ за 2015 рік.

"Це не експеримент", – наголошує Оксана.

Водночас паралельно команда фахівців розробляє авторські програми лікування дитячої психотравми, адже досвід минулих років не зрівняється з тим, що українські діти переживають сьогодні.

"Там не пишуть, що робити з 10-річною дитиною, яку чотири рази водили на розстріл із сім’єю. У нього є заїкання, когнітивні проблеми, пов'язані з тим, що він пережив. Тоді нікого не вбили, але смерть цей хлопчик переживав чотири рази", – наголошує Оксана.

Усі напрацювання психотерапевти Gen.Camp передадуть Міністерству охорони здоров'я – для подальшого лікування психологічної травми у дітей по всій Україні.

"Зараз в Україні сотні тисяч дітей травмовані подіями останніх місяців. На їхнє ментальне здоров'я впливають вибухи, постійні сирени, вимушений переїзд тощо", – наголошує Оксана Лебедева.

Протягом 30 днів усі учасники табору проходять комплексну програму психологічної реабілітації, яка включає:

• групову терапію,

Один із різновидів терапії у реабілітаційному таборі – групова.

• індивідуальну (за кожною дитиною закріплений окремий спеціаліст та створюється психологічний профіль),
• когнітивно-поведінкову терапію,
• арт-терапію,

Деяким діткам простіше намалювати те, про що їй болить. У цьому допомагає арт-терапія.

• анімалотерапію – особливий вид лікування психологічних травм за допомогою тварин, що включає в себе як фізичні контакти, так і використання образів, іграшок, символів;

Контакт із тваринами допомагає дітям під час психологічної реабілітації.

• терапію апаратом Tomatis за індивідуальною програмою для кожної дитини,

Фото: Gen.Ukrainian

• казкотерапію,
• бібліотерапію,
• ляльковий театр, за допомогою якого дитина може розказати про свій біль.

Педагогічна програма охоплює роботу в групах, ситуативне моделювання, розвиваючі ігри та інше. Групи формуються за змішаним принципом. Остаточну програму для відновлення психоемоційного стану дитини створюють з урахуванням індивідуальних особливостей та потреб учасників конкретної групи.

"Під час першого тижня перебування у таборі діти стабілізуються і визначають для себе, кому що "заходить", адже не всі діти спроможні розмовляти про горе в індивідуальному порядку", – пояснює Оксана.

Спершу дітей у таборі привчають до режиму дня, аби стабілізувати їхній рутинний графік. Адже саме системність може допомогти концентруватися на своєму житті і поступово відходити від травматичного досвіду.

Передусім дітей у таборі привчають до режиму дня, говорить Оксана Лебедева.

"Це означає, що дитина має прокидатися, їсти і лягати спати в один час. Тому вони їдуть у табір саме на 30 днів, адже мають встигнути звикнути до режиму. У перший тиждень задоволення від зарядки зранку немає", – визнає Оксана.

Команда фахівців не лише пропрацьовує з дітьми психотравми, але й допомагає знайти нові сенси у житті і показати, що майбутнє – є. Так було у випадку х хлопчиком Тимофієм із Маріуполя. За словами Оксани, дитина спершу просила "не марнувати на нього сил", бо "життя закінчено". Однак він усе ж зацікавився IT-сферою.

"У нього нічого немає. Він нам від початку говорив "облиште мене, бо життя закінчено, мене нічого не цікавить". Хлопчик із педагогічної сім'ї. Так вийшло, що його життя дійсно було складним, він просив нас "не марнувати сил на нього", – пригадує Оксана і зізнається, що навіть зараз переживає за його долю.

Після завершення курсу реабілітації команда проєкту допомогла знайти IT-компанію, яка зобов'язалася взяти дитину на стажування і придбати необхідний комп'ютер.

"Якщо ми бачимо, що дитині подобається спорт і стояти на воротах, то додаємо йому це у графік. Якщо дитина захоплюється IT-сферою, ми знаходимо фахівців, які на цьому знаються. Наше завдання – знайти для дітей нові сенси в житті і показати, що майбутнє – є", – додає вона.

Водночас діти у таборі не лише проходять терапію та навчаються проживати своє горе. Вони також їздять на море, в PortAventura – такий собі іспанський Діснейленд; до океанаріуму в Барселону, в гори тощо.

"Успіх табору в тому, що там відбувається нормалізація, а унікальність – у тому, що ми можемо спостерігати за дітьми 24/7", – підкреслює Лебедева.

Оксана Лебедева: "Успіх табору в тому, що там відбувається нормалізація".

Навіть коли дитина проживає своє горе за допомогою агресії, цьому є місце. Наприклад, для одного із маленьких постояльців табору спеціально створили картонну палицю, з якою хлопчик бігав з тиждень, вивільняючи негативні емоції.

"Дуже багато агресивних дітей. Ми говоримо їм, що це нормально і зараз ми будемо агресувати разом, але у соціально прийнятний спосіб – будемо бити грушу, а не дітей, бігати тощо. Дитина має пережити свою агресію.

У нас була дуже агресивна 7-річна дитина. Для нього зробили спеціальну картонну "палку", то він тиждень бігав з нею, матюкався. Але він у такий спосіб переживав свою втрату. А до цього мама, яка теж переживала травму, намагалася загасити його агресію", – розповідає Оксана.

Фото: Gen.Ukrainian

Команда реабілітаційного табору працює не лише з дітьми, але й їхніми батьками або опікунами. Це важливо, аби у дитини, яка повернеться додому, не сталося "відкату назад".

Дорослим пояснюють, що відбувається з дітьми; як триває процес відновлення; що таке травма; чому дитина агресує і не хоче говорити про переживання; чому погано спить, їсть та відмовляється від самообслуговування у побуті тощо.

"У нашому проєкті є надзвичайно важливий компонент: робота з батьками або опікунами цих дітей. Після проходження реабілітації діти повернуться у своє звичне середовище, тож ми навчаємо і супервізуємо ще й батьків, щоб вони підтримували ті результати, яких нам вдалося досягти під час психологічної реабілітації дітей", – додає Оксана.

Читайте також: "Тату, ти повинен приїхати, або нас усиновлять". Жахлива воєнна сага однієї української родини

Чому не можна "ліпити пластир" на психологічну травму

Непропрацьовані психологічні травми Оксана порівнює із брудною раною, на яку зверху наліпили пластир.

Проте дорослі повинні говорити із дітьми про війну та втрату. Така розмова має бути чесною, відвертою і зрозумілою. Психотерапевти Gen.Ukrainian аргументують необхідність говорити з дитиною, яка пережила втрату, тим, що:

• відверте спілкування з дитиною на тему смерті є найважливішою умовою для її розуміння та прийняття;
• відверта розмова допомагає зрозуміти реальність смерті, а спроба уникнути діалогу призведе до того, що дитина може дофантазувати або отримати інформацію з ненадійного джерела;
• розмова – найкращий спосіб зрозуміти, що саме хвилює дитину і які емоції вона відчуває. Виводити дитину з нафантазованого набагато важче, ніж одразу сказати правду;
• завдяки розмові ви можете дати надію на покращення ситуації з часом, пов'язати її з цінностями, які допоможуть у майбутньому.

Важливо говорити не лише у разі загибелі близької людини, адже навіть руйнування будинку може стати для дитини катастрофою.

"Втрату треба відгорювати. Навіть якщо це житло. У нас була дівчинка, у якої ніхто не загинув, але родина втратила домівку. Вона була у дуже важкому стані. Психіка – як крижинка, й у всіх індивідуальна. Їй було достатньо побачити зруйноване житло. Травмувати психіку можна і переживаючи насильство, і спостерігаючи за ним", – пояснює Лебедева.

Оксана Лебедева з одним зі своїх підопічних.

Головна мета реабілітації у таборі – привести дітей у стан посттравматичного зросту і показати, що їхнє життя має продовжуватися, попри втрату і пережитий жах. Оксана наголошує, що тримати усе в собі – не вихід, хоча й визнає, що в українського суспільства є соціальна стигма на ментальне здоров'я:

"Для багатьох людей досі це – "псіхушка", щось невизначене. "Краще" – мовчати і чекати, поки "переболить". Це український національний спорт – все тримати в собі. І якщо дорослі так себе поводять, імовірно, свідомо, то діти повинні мати шанс. Тому я інвестую виключно у дитячу психотерапію та пов'язаних з ними батьків або опікунів".

Якщо не задовольняти дитячі потреби й не надавати таке собі "поле для горювання", якого зараз, на думку Оксани, немає в Україні через війну, у майбутньому це може вкрай негативно вплинути на життя дітей.

Фото: Gen.Ukrainian

"Це як радіація. Ти можеш її не побачити одразу. На дитині також не написано, що вона не може пережити смерть мами або тата, але якщо не пропрацювати цю травму, то у майбутньому вона не зможе створити нормальні стосунки. Агресія – найпоширеніше явище у такому випадку. А також алкоголізм, наркоманія, суїцидальні нахили. Це люди без сенсу", – підсумовує засновниця Gen.Camp.

Оксана Лебедева переконана, що за особисті кордони українських дітей треба боротися як і за адміністративні кордони України:

"Якщо ми відновимо людину, то відновимо і країну".

Кожен охочий українець, чия дитина переживає тяжкі часи, може зв'язатися із командою дитячого реабілітаційного табору в Іспанії, аби пройти безоплатну терапію або отримати консультацію. Для цього потрібно заповнити анкету за посиланням.

Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"

Фото обкладинки: Alex_Ishchenko/Depositphotos