Щастя знову мати руку. Військовий про поранення, ампутацію та електричний протез

Щастя знову мати руку. Військовий про поранення, ампутацію та електричний протез

Людині від народження, щоб порухати рукою, треба задіяти 14 м'язів. Але після втрати кінцівки прості рухи видаються чимось на кшталт диво.

Віталій – військовий, який втратив кисть руки під час боїв біля Сєверодонецька у червні 2022 року. До повномасштабного вторгнення хлопець служив за контрактом у 2016 році у свої 18-ть.

"Є історії, які оповідають, як книгу. Моя – як кіно" – каже Віталій. Його історія схожа на блокбастер, де оповідач ще й безпосередній учасник бойових дій.

Після ампутації він, як і сотні бійців, довго чекав на механічний протез, гарантований державою. Але під час очікування йому запропонували сучасний електричний протез від центру реабілітації та протезування для постраждалих від війни Superhumans.

Його нова рука робить 6 рухів. Але найголовніше – допомагає повернутися до звичного життя з певним функціоналом втраченої кінцівки.

Про військовий шлях, поранення, реабілітацію та відчуття від електричного протеза Superhumans Віталій розповів для "УП.Життя".

Далі – його пряма мова.

"Чого на мене нема війни? Я хочу воювати, як мої діди…"

Коли почався Майдан, мені було 15 років. Я вчився у 10 класі, і кожну перерву ходив до вчительської, щоб подивитися пряму трансляцію подій. Я відчував піднесення та гордість за свій народ.

У цей час один зі старших знайомих пішов служити. Коли він приїхав додому у формі, я приміряв його кашкет і відчув екстаз! Тож для себе чітко вирішив, що піду у 18 служити в армію.

У дитинстві багато дивився фільмів про війну – Першу Світову, Другу, Афганістан. І думав: "Чого на мене нема війни? Я хочу воювати, як мої діди…".

У 2016 році, після повноліття, почав збирати пакет документів для військкомату. Поїхав у навчальний центр, здав фізо (фізичну підготовку – ред.), але завалив тести. Військові сказали, що я маю низький рівень моральних якостей. А я тоді просто надто сильно нервував, щоб вслухуватися в інтонації психологічних питань.

Повернувся додому, знову зв'язався з військкоматом, розповів про тести і нагадав, що дуже хочу служити. Мене знову відправили в навчальну частину. Цього разу – у Десну Чернігівської області, де готували піхоту. Ті самі тести склав без проблем.

Перший бойовий досвід

Навчання тривало 2 місяці, а потім мене відправили у Донецьку область. Я заїхав на схід 4 вересня, а на передовій – на терикон – 6 вересня. Мені дали позивний Ара, бо я дуже чорнявий з бородою. В мене темне обличчя, коли засмагну. Та й говорю багато.

Перший бойовий досвід отримав в Авдіївській промзоні у 2017-му. Там через дорогу, у 70 метрах від нас сепари сиділи.

Віталій на Сході. Фото з архіву

Я тоді був не дуже досвідченим, вмів тільки з автомата стріляти. Але я хапав інформацію на льоту – мені було цікаво і легко давалось.

Наприклад, куля летить прямо, я збоку став, дивлюся. Потім бачу пилючка піднімається, значить кулемет працює. Я туди "насипав", він затих. Передова – це свого роду контрстрайк: прибігаєш в одне місце, лупиш з РПГ(ручного протитанкового гранатомета – ред.), перебігаєш – там уже ВОГи (осколкові гранати – ред.) падають, забігаєш в укриття, відстрілюєшся з автомата.

Куля снайпера

А у 2018 році на Луганщині я отримав кульове поранення. По мені спрацював снайпер. Куля пройшла навскіс і на виліт. То було серед білого дня, я йшов курив цигарку, і раптом смикнулась рука та різко повисла. Не міг навіть недопалок викинути – втратилась чутливість та робота м'язів. Одяг просякнувся кров'ю.

Я забіг в бліндаж, приклав термуху, попросив старшого позиції поглянути, чи є вихідний отвір. Він був, але без крові – схожий на червону цятку. Її заклеїли армованим скотчем і вкололи знеболювальне. Прибіг командир взводу, питає: хто ранений, Ара, ти? Кажу – я. Побігли. Біжимо, прибігаємо до евака. Він каже: "Так а хто ранений?". У мене рука просто теліпалась, але я себе нормально почував.

Мене доставили у Харків, прописали лікування, але – жодної реабілітації. Через кілька днів пальці почали ворушитися, руку доводилось носити. За 2 тижні виписали, дали місяць на відновлення.

Але повністю відновитись вдалось десь за 1,5 року, тобто вже після завершення контракту. А коли я повернувся додому, мене застала депресія – нічого не хотілось робити, не виникало яскравих емоцій. Я звик до того стресу, який був на війні, і мені здавалось, що це мій природний стан. Але у цивільному житті це не так.

Початок повномасштабки

З 2019-го і до моменту повномасштабного вторгнення я шукав себе. Постійно змінював роботу. Мене тягнуло назад, на війну.

Перед вторгненням взимку я поїхав до Польщі на заробітки. Працював в ніч на 24 число, ще й мав скорочену зміну. Не вірив до останнього, хоча й звернення Путіна дивився. Здавалось, що то фейк. Потім друзі підтвердили найгірші побоювання – почалась війна.

Віталій вже з протезом. Фото: Superhumans

У мене в голові був план: я мав поїхати до роботодавця, розрахуватися, зібрати речі і виїхати в Україну. Домовився з другом, аби той забрав мене з Луцька.

Ввечері 25-го добрався до військкомату з другом, але нам відмовили і попросили прийти на наступний день. Я набрав своїх – мені лишили місце у бригаді, і то – на посаду бухгалтера. Служив у рідному Житомирі та на Київщині, а потім – на Сході.

Ми стояли під Сєверодонецьком: підрозділ прикривав фланги міста, у нас було пекло. Росіяни обстрілювали наші позиції постійно всім різноманіттям зброї.

День нерівного бою

Нас почали крити в ніч на 13 червня. Я був старшим позиції, у мене в підпорядкуванні було 15 людей. Ми були біля залізничної колії, тому снаряди або не долітали, або – перелітали. Але всю ніч нас пи*дили.

За дві години знову розпочався обстріл – клали прицільно, прямо біля окопів, метрів 5-10 від нас. Я вже потім подумав, що треба було кущі з корегувальниками "прорідити", але було не до того.

Я постійно вивчав щось нове по техніках бою, і мені дуже стали у пригоді навчальні відео російського спецназу. Це дуже зручно – застосовувати техніки ворога проти нього ж. У нас був замкнений цикл "обстріл – штурм", який дуже виснажує.

Близько обіду командир наказ виводити людей з позиції. Але росіяни так х*рачили, що в окопах був значно більший шанс вижити. Коли ми почали відходити, обстріл припинили.

Коли до іншої позиції приїхала БМП для евакуації, завантажили поранених, декого навіть довелось силоміць саджати. А потім я пішов в бліндаж сів і заплакав. У мене було емоційне напруження на піку, почало трусити… (витирає очі – ред.)

Читайте також: "Боюся, що тата вб'ють на війні". Як говорити з дитиною про страхи і допомогти сприйняти реальність

Поранення від удару танка

Ротний визначив, що ми лишаємось на віддаленій позиції, яка охороняла дорогу. Один хлопчина зайняв оборону з одного боку, я – з іншого. Ми домовились між собою: якщо поїдуть танчики росіян, він буде "в лоб" зустрічати, а я з флангу.

Близько 8 вечора я пішов з хлопцями взяти БК (бойовий комплект – ред.) та батарейку до рації. Зайшов в бліндаж, закурив, а тут по рації чую: "Танки їдуть!".

Вертаюсь на свою позицію, а звідти до перехрестя – метрів 150. Мені для пострілу з РПГ (ручного протитанкового гранатомета) треба 5 секунд, але їх не буде, якщо танк вже виїде на мене. Вздовж дороги росли кущі і частково перекривали видимість.

Танчик ворога виявився розумнішим і пальнув в мене. На мене полетіла якась чорна точка і вже за мить – у мене теліпається рука.

Віталій з електричним протезом

Звуку пострілу чи вибуху я не чув. Коли відчув біль в руці, попросив побратима накласти турнікет, бо кров цвиркала. Кисть виглядала так, ніби по ній молотком для відбивних вдарили. Рація, нагадаю, у мене розряджена, я її на позиції лишив, а батарейка – в кишені.

Я пішов до медиків, викликали евак. Виходимо з доком на подвір'я – падають касети. Лікарю ноги посікло і контузило, а мене лише зачепило – в гомілку осколок прилетів.

Евакуаційна БМП стояла на перехресті, і до неї метрів 50, але був сильний бій, машина не дуже тиха сама по собі, просто забрала когось та поїхала геть.

Я вирішив йти самостійно. Хвилин через 20, відчув слабкість, скинув броню, каску та автомат. Мене побачили побратими, підхопили, бо я вже був сонний, і довезли до сусіднього села, а звідти – на евакуацію.

Життя з ампутацією та фантомні болі

Мені ампутували руку того ж дня – 13 червня в госпіталі в Бахмуті, а потім доставили у Вінницю. Мене тоді ще на адреналіні тримало, я був веселий, заряджений.

Жартував, що снайпер і танчик вже були у моїй біографії, цікаво, що далі?

Коли я йшов на війну, то усвідомлював, що можу загинути, втратити ногу, руку, потрапити в полон. Для себе я це прийняв. Але чи я був готовий? Навряд.

Роздратування прийшло десь через 2 тижні після ампутації. До того ж в мене почались фантоми (фантомні болі – ред.). Знеболювання не допомагало. Перших 3-4 дні було таке відчуття, що кусок розжареного металу приклали, ще й в лещата затискають.

Вночі не міг спати через болі та агресію. Я міг прийти на реабілітацію і піти, якщо лікар не з'являвся через 3 хвилини.

Читайте також: "Часом краще зробити ампутацію і швидко "поставити на ноги": історії травматолога з військового госпіталю

До мене у Вінницю приїжджала сестра, хоч я й просив того не робити. Просто коли приїжджають родичі, то вони сидять поруч і плачуть або дивляться з жалем. А це точно не ті емоції, які підтримують та мотивують рухатися.

Перед Новим роком, як і обіцяли – через пів року після контузій, у мене почалися недосипи та з’явилося бажання убивати. Я хотів взяти, зловити руського і просто йому горло перерізати. Ця думка викликала емоційне збудження та задоволення.

Тоді я пішов до психолога та психіатра, щоб підкорегувати психічний стан. Підключив ще більше спорту та знайшов заняття по душі – книжки, нарди, медитації.

Щодня я ходив в спортзал, працював з реабілітологом. Біцепс відновив повністю. Можу 50 раз відтиснутися на руці: ставлю якусь опору, щоб компенсувати довжину. Буває, дуркуємо з хлопцями – можу їх куксою і здоровою рукою боксувати.

Фізично я відновився десь за 3 місяці. Морально був готовий воювати йти далі, а от для повсякденного життя – не був готовий.

Рука як у кіборга

Після ампутації держава забезпечує усіх бійців механічними протезами та формує чергу на отримання автоматично. Поранених бійців багато, а заводів з їхнього виробництва в Україні обмаль. Тож свій механічний протез я отримав через 7 місяців після ампутації.

Мені протез потрібен для того, щоб повернутися до хлопців. Я знайшов відео, де навіть з крюками воюють.

Допоки його виготовляли, на мене через протезиста вийшли з центру Superhumans та запропонували електричний протез. Я мав поїхати на конференцію в Мюнхен, де відбувалась конференція.

Можна було обрати дизайни від "Марвел", які створили за мотивами коміксів "Чорна Пантера", "Залізна людина", "Зоряні війни".

Перші рухи електричною рукою

Я обрав просто чорний, бо замінити кольори у стилізованих не можна. Пізніше зроблю собі тату на все плече, щоб була рука, як у кіборга.

Зняли заміри, зробили гіпсові знімки, потім були примірки, перші тренування. До моїх м'язів прикріпляли електроди, і мені треба було спробувати зігнути палець чи взяти щось зі столу. Це були неймовірні відчуття! І вже за 1,5 місяця його виготовили для мене.

Довідка: Зараз для отримання електронного протеза достатньо заповнити заявку на сайті Superhumans. Тоді людину ставлять в чергу, звернутися можуть як військові, так і цивільні, які постраждали від війни.

Перша година з протезом Superhumans

Кукса (кінцівка після ампутації – ред.) перший рік змінюється в розмірах. Тому заміри, які провели закордоном на момент встановлення протеза в Україні були неактуальні. Гільзоприймач (частина протезу, куди вставляють куксу) виявився завеликим.

Минуло близько години в тестовому варіанті, і я зрозумів, що з ним робити. Тут немає нічого складного. Корпус протеза виготовили на 3D-принтері. Всередині він має датчики, які реагують, коли я напружую певні м'язи. Наприклад, є згинач та розгинач кисті, який відповідає за її положення. Тому коли я напружую згинач, моя кисть на протезі згинається до руки.

Тут є 6 різних рухів, але їх треба опановувати в побуті, бо використання базується на практиці: зробити кави, застелити ліжко тощо. Дрібні та слизькі речі поки не піддаються. Замочок кофти, маркер чи телефон – висковзують.

Потримати каву у лівій руці – одна з мрій Віталія

І хоча він дуже мені подобається, на фронт повернусь з механічним. Цей, попри низку переваг – легкість, мобільність, функціональність рухів, має й недоліки – не вологостійкий, потребує зарядки та трохи шумний як для передової.

Я впевнений, що цей протез стане мені у пригоді після Перемоги!

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: Отримати інноваційний якісний протез і зекономити. Як це можливо?

Реклама:

Головне сьогодні