"Якщо можу допомогти Україні, то маю робити це сьогодні": історія жінки, яка відмовилася від карʼєри в США та повернулася до Києва

Фото з архіву героїні
Якщо можу допомогти Україні, то маю робити це сьогодні: історія жінки, яка відмовилася від карʼєри в США та повернулася до Києва

"Це було найкраще рішення в моєму житті", – каже Юлія Гербут про свій переїзд з Нью-Йорка до Києва у травні 2024 року. Жінка повернулася до України після тривалого перебування за кордоном.

Два роки життя за океаном принесли їй чимало нових професійних досягнень та особистих здобутків. Водночас перебування в Америці змусило Юлію пересвідчитися, що її місце – в Україні – у країні, яку вона завжди носила в серці і яка вже сьогодні потребує її допомоги. Це переконання підштовхнуло Юлію повернутися до Києва, аби очолити благодійний фонд, що підтримує родини загиблих захисників.

Про те, як це – полишити карʼєру та безпечне життя у США, аби повернутися на батьківщину, де третій рік точиться війна, Юлія Гербут розповіла для "УП. Життя".

Любов до України – суперсила, розвинута з дитинства

Юлія згадує, що завжди відчувала сильну привʼязаність до рідної країни. Ще у 15 років, коли підліткою вперше поїхала на навчання до Америки, відчуття приналежності до України стало для неї опорою.

"Я з Маріуполя, і коли в підлітковому віці потрапила до Орландо, мені було там дуже важко. Щоб вижити у новому середовищі, я віднаходила власну силу у своїй самоідентифікації: я українка, і пишаюся цим", – говорить жінка.

РЕКЛАМА:

Юлія згадує, що на дверях її кімнатки в Орландо завжди висів великий український прапор, а шкільні папки були заклеєні наліпками з мапою України та написами I'm proud to be Ukrainian ("Пишаюся, що я українка").

Сторінка з шкільного скрепбуку Юлії

Сторінка з шкільного скрепбуку Юлії

Фото з архіву героїні

"Навчання у Києво-Могилянській академії стало ще однією цеглиною у зміцненні фундаменту моєї любові до України. Атмосфера поваги до студентів зробила для мене Могилянку особливим місцем. До студентів там ставилися як до еліти нації – це лише посилило мою гордість за те, що я українка", – розповідає жінка.

Життя після втрати

За освітою Юлія – економістка та маркетологиня. Довгий час вона працювала за спеціальністю, поки в 2019 році у її дім не прийшло горе. Того року Юлія втратила свого молодшого сина – це кардинально змінило її життя.

"Після втрати сина я поставила кар'єру в маркетингу на паузу і присвятила себе благодійній діяльності. Син помер від хвороби, і саме це спонукало мене працювати у сфері, що допомагає дітям з подібними викликами", – зазначає жінка.

Понад два роки вона пропрацювала в українському фонді, який допомагає дітям з тяжкими захворюваннями. Згодом Юлія долучилася до команди департаменту Child Life дитячої лікарні "Охматдит", що опікується якістю життя дітей під час лікування: психоемоційним станом, підтримкою батьків і створенням умов, які допомагають дітям долати складнощі.

"Мій син лікувався за кордоном: у Німеччині та Каліфорнії, у США. Я бачила, як там працює система підтримки дітей і наскільки це впливає на їхнє одужання – це надихнуло мене впроваджувати подібний підхід в Україні. Я розумію, наскільки важливі увага та підтримка для дітей під час лікування. Це впливає не лише на їхній поточний стан, але й на якість життя загалом", – говорить жінка.

Після смерті сина Юлія побачила сенс свого життя саме в боротьбі з дитячою онкологією та в допомозі дітям і їхнім батькам.

"Допомога в боротьбі. Це те, що давало мені сили рухатися далі, що мотивувало. Я навіть хотіла створити власний фонд на честь сина, який би допомагав дітям та їхнім сім'ям. Не в медичній сфері, не ліками й таблетками, а через покращення якості життя під час хвороби, лікування чи паліативного періоду", – розповідає Юлія.

Початок великої війни та евакуація

24 лютого 2022 року Юлія прокинулася від вибухів – просто над будинком відбувалися повітряні бої.

"Якби мова йшла лише про моє життя, я б ніколи не поїхала з країни. Але в мене двоє старших синів, і я знала, що маю зробити все можливе, щоб врятувати їх", – згадує вона.

У першу ніч після початку повномасштабного вторгнення Юлія з дітьми виїхали з України.

"Коли все почалося, я була одна. У мене була ідея їхати колоною за машиною друзів чи сусідів, де б в машині був чоловік. Але цього не сталося – всі ще були в роздумах і не наважувалися виїжджати. Тому ми вирушили в дорогу втрьох: я і мої діти", – розповідає Юлія.

Її чоловік на той час жив у Штатах. Він допомагав родині дистанційно: координував маршрут, бронював готелі для зупинок. Так, за тиждень дороги Юлія з синами опинилися в Орландо.

Новий етап

У США Юлію з дітьми зустріла її приймаюча сім'я з Орландо, у якій вона жила ще підлітком, коли у 15 років поїхала на навчання до Америки.

"Наші стосунки збереглися і через 20 років – вони стали для мене другими батьками. З цією сім’єю нас пов’язують чудові спогади: їхні поїздки в Україну, наші подорожі до Орландо, парки розваг, пляжі. Ці люди завжди залишалися поруч багато-багато років.

Моя хостмати постійно підтримувала нас. Ще до початку війни дзвонила мені, просила виїхати, приїхати до неї", – говорить Юлія.

Фото з архіву героїні

У перші дні в США для неї було важливо якомога швидше повернути дітей до нормального життя. Через три дні після приїзду в Америку жінка вже віддала синів до школи й тенісного клубу. Рутина стала для дітей ключем до психоемоційного відновлення, каже Юлія.

Її ж рутиною стало волонтерство. Щодня вона пакувала ліки, одяг, їжу, сухпайки для тих, хто був в окопах або на окупованих територіях.


Фото з архіву героїні

Крім того, жінка почала давати багато інтерв’ю іноземним журналістам, виступала зі сцени та на телеканалах, радіо, газетах, аби розповідати світові про війну в Україні.

"У мене було сильне почуття провини за те, що я залишила країну. Навіть далеко від дому, я відчувала, що моє серце і дії повинні бути з Україною", – говорить вона.

Американська мрія

Після виходу історії родини Юлії на телеканалі CNN їй почали писати багато людей з різними проханнями, пропозиціями та словами підтримки.

"Одного разу мені написав керівник великої компанії в Нью-Йорку. Він представився і розповів свою історію, яка стала початком нових можливостей для нас.

Цей чоловік запросив мене виступити перед командою своєї компанії. Вони раз на місяць обговорюють світові події, і попросили мене розповісти більше про ситуацію в Україні з перших вуст. Я підготувала промову та провела зустріч онлайн", – згадує жінка.

Юлія активно спілкувалася з іноземними журналістами

Юлія активно спілкувалася з іноземними журналістами

Фото з архіву героїні

Після цього виступу її з синами запросили до Нью-Йорка. Під час поїздки діти потрапили на співбесіду в школу-пансіон у Нью-Гемпширі. Там хлопці отримали стипендію – і Юлія зрозуміла, що життя її родини вчергове зміниться.

"Знаючи, що мої діти вчитимуться там, я вирішила, що повинна бути поруч з ним. Так почалися мої роздуми про переїзд до американської столиці", – говорить жінка.

Після виступу Юлію разом із синами запросили до Нью-Йорка

Після виступу Юлію разом із синами запросили до Нью-Йорка

Фото з архіву героїні

У Нью-Йорку Юлія опинилася серед величезного напливу біженців. Через це прогнози щодо отримання дозволу на роботу були дуже невтішні.

"Моя юристка попередила мене: навіть не намагайся обійти закони чи працювати неофіційно. Це може спричинити серйозні проблеми з міграційною службою. І я вирішила не ризикувати.

Проте просто сидіти цілий рік в очікуванні документів теж не могла. Це здавалося мені неприйнятним – втрачати час у бездіяльності", – говорить Юлія.

Тому одного дня вона загуглила найкращі магістерські програми за своєю спеціальністю з управління в некомерційних організаціях та подала заявки до трьох університетів Нью-Йорка: Колумбійського, Нью-Йорського та Фордгемського.

"Коламбія була першою, хто мене зарахував. Вже у вересні 2022 року я розпочала навчання в університеті. Це було дуже складно через високе навантаження та великі вимоги до студентів", – згадує Юлія.

Юлія закінчила навчання в Колумбійському університеті

Юлія закінчила навчання в Колумбійському університеті у 2024 році

Фото з архіву героїні

Після першого семестру навчання вона почала практику в Ronald McDonald House New York – благодійній організації, яка надає підтримку сім’ям з хворими дітьми.

Згодом вийшла на роботу в провідну консалтингову фандрейзингову компанію, яка працює в США, Британії та інших країнах.

Останнім місцем роботи у США для Юлії став невеликий італійський фонд.

"Моя однокурсниця порекомендувала спробувати себе в невеликій організації після досвіду у великій консалтинговій компанії. Це дійсно виявився незвичайний і дуже цінний досвід", – згадує жінка.

Повернення на Батьківщину

У травні 2024 року Юлія закінчила навчання в Колумбійському університеті, відсвяткувала випускний та почала обмірковувати своє повернення в Україну.

"Паралельно з цим мій старший син вступив в одну з найкращих вищих шкіл в Америці на стипендію. Я розуміла, що мої діти в безпеці, і це дало мені змогу подумати про повернення в Україну.

Я почала обмірковувати, де зможу стати корисною вдома зі своїм досвідом роботи в Нью-Йорку та знаннями, отриманими під час навчання. Відчувала, що повинна повернутися додому, щоб допомогти своїй країні вистояти", – згадує жінка.

Вона вирішила, що працюватиме в американській благодійній організації, яка реалізує програми в Україні.

"Проте склалося зовсім не так, як я планувала. Я отримала пропозицію з викликом – роботу в українській організації, яка має філії в Америці, Канаді та Європі – у фонді "Соборна Україна", – пояснює вона.

Перші кілька тижнів після повернення видалися для жінки досить складними: Київ змінився і сама Юлія теж. У знаки давалися труднощі з адаптацією до життя в країні, де триває війна.

"Мене досить довго не було в Україні. У 2023 році я лише кілька разів приїжджала побачитися з батьками, але останній рік із хвостиком взагалі не приїжджала, бо працювала, навчалася, і графік був дуже насичений.

До того ж країна сильно змінилася, і Київ теж. Я прожила в Києві останні 20 років свого життя, і я ніколи не бачила місто в такому занедбаному стані", – зазначає жінка.

Річ, яка вразила Юлію найбільше – пригніченість людей. Вона згадує, як у метро, на вулицях усі довкола неї виглядали дуже втомленими та емоційно виснаженими.

"Чесно, за цим було боляче спостерігати. У мене серце щеміло за мою країну. Були моменти, коли я навіть на хвилинку сумнівалася, чи правильно я вчинила, повернувшись в Україну. Але зараз я точно знаю, що прийняла правильне рішення, що я на своєму місці, що я вдома", – каже Юлія.

Зараз вона обіймає посаду керівника фонду, що надає різноманітну допомогу: фінансову, психологічну, освітню – дітям загиблих військовослужбовців.

"Якщо дитина втратила одного з батьків, вона стає підопічним фонду. З кожним днем таких дітей, на жаль, стає все більше, і наш фонд повинен зростати, аби покривати ці виклики", – говорить Юлія.

Вона запевняє, що ця робота для неї є чимось більшим, ніж просто допомогою. Юлія вірить, що українські діти заслуговують на захист, турботу і найкраще майбутнє.

"Хочу, аби мій диплом, у який я вклала неймовірну кількість зусиль, часу, енергії та грошей, працював на благо моєї країни. Я вірю, що якісна освіта українців може стати значним внеском у відбудову нашої Батьківщини.

Диплом про завершення навчання в Колумбійському університеті

Диплом про завершення навчання в Колумбійському університеті

Фото з архіву героїні

Одна з нових програм "Соборної України" дає підліткам можливість провести цілий навчальний рік за кордоном, щоб виховати в них майбутніх лідерів та розширити їхні горизонти. Важливо, аби українські діти здобували знання у безпеці та поверталися на Батьківщину з новими навичками, ставали тими професіоналами, яких зараз дуже потребує наша країна", – розповідає жінка.

За її словами, на нинішньому етапі фонд потребує залучення зовнішніх ресурсів через фонди і гранти. Заради цього "Соборна Україна" розгортає активну діяльність в Америці, подає заявки на американські гранти і працює над залученням зовнішніх коштів.

Рішення президента США Дональда Трампа призупинити надання всіх федеральних грантів, не вплине на діяльність "Соборної України", каже Юлія.

"Ми не отримували грантової підтримки від урядових організацій США, тож призупинення програм за наказом Трампа не вплинуло на нас.

Зараз відбудеться звільнення значної кількості працівників з програм USAID, що буде плюсом для українських фондів і створить для них ширший вибір фахівців. Але при цьому зросте і конкуренція за донорські кошти від інших агентств", – прогнозує Юлія.

Вдома попри все

Нині Юлія живе у будинку, де мешкала до війни разом із своїми синами.

"Діти досі бояться повертатися в Україну, навіть просто в гості, хоча дуже сумують за своїми друзями, будинком і кімнатами", – розповідає Юлія.

Залишатися в Україні попри все її надихає давнє і вкорінене відчуття приналежності до своєї країни, землі, людей.

"Насправді це дуже дорогого коштує – просто прийти в супермаркет і з касиром говорити рідною мовою. У мене прекрасна англійська, я без жодних мовних бар'єрів могла б робити так і в Америці. Але вдома, в Україні, це по-іншому. Для мене дуже важливо мати спільні культурні коди з людьми, з якими ти живеш поряд", – зазначає жінка.

Крім того, вона помічає в Україні великий дефіцит спеціалістів в різних сферах, зокрема в благодійній, яка нині активно розвивається і зростає.

"Я знаю, що багато людей сумнівається, чи зараз на часі повертатися. Багато українців чекають закінчення війни, щоб приїхати додому. Але ми маємо усвідомлювати, що маємо зробити цей крок зараз, тому що наша допомога країні потрібна зараз. Якщо не тепер, то коли?

До втрати сина я постійно відкладала своє життя на потім, наче чернетку проживала. Мовляв, потім поїдемо в ту подорож, потім сходимо на концерт, потім скуштуємо щось нове. Та коли обірвалося життя молодшого сина, я навчилася простої істини: потім може не настати. Тому якщо я можу допомогти своїй країні, то маю зробити це вже сьогодні. Адже ніхто з нас не знає, що буде завтра", – говорить Юлія.

Реклама:

Головне сьогодні