Шаровари не винні: Чому українське мистецтво плекає власну меншовартість?

Український письменник і політичний діяч Володимир Винниченко колись сказав, що українську історію не можна читати без брому. Запевняю вас, що історію українського мистецтва також не можна досліджувати, не маючи заспокійливого під рукою. Не подумайте, що це реклама лікарського препарату "Ново-Пасит". Він вам не допоможе, для цього питання занадто слабке це зіллячко. Це стосується не лише віддалених в часі епох, коли українське в мистецтві потерпало від прямих заборон, але й новітніх часів, коли Україна вже стала суверенною незалежною державою.

Мине час – і в переможній суверенній Україні писатиметься підручник з історії українського мистецтва доби Незалежності. Але вже зараз я точно знаю, що в цьому підручнику буде розділ, присвячений довоєнному періоду, і розділ, що називатиметься "Повоєнний період в українському мистецтві".

Сьогодні завдання українського суспільства полягає в тому, аби всі ті негативні тенденції, які були притаманні українському мистецтву в довоєнний період, назавжди залишилися в минулому і не перейшли до нової повоєнної доби.

Довоєнний період у підручнику з історії українського мистецтва скоріше за все буде називатися періодом пострадянським. Бо українське мистецтво з моменту набуття Україною незалежності у 1991 році до початку широкомасштабного вторгнення Росії у 2022 році було пострадянським не лише із хронологічної точки зору. Воно залишалося пострадянським за своєю сутністю. Воно стало історичним продовженням радянського мистецтва у нових суспільно-політичних умовах.

Алла Пригара втілила Одарку в "Запорожець за Дунаєм". Фото: Національна філармонія України

Так склалося, що незалежна Україна успадкувала від радянських часів типово радянське за своєю сутністю явище – мистецьку номенклатуру. Що таке мистецька номенклатура? Це люди, яких творцями призначено наказом начальства згідно штатного розкладу з відповідним окладом, а також надбавками за складність та інтенсивність праці.

Всім своїм виглядом і поведінкою ці люди ніби промовляють до оточуючих: "Є така думка, що мене слід вважати дуже талановитим, непересічним митцем, а також, звісно, знаним фахівцем своєї справи!". Натякаючи на це за будь-якої нагоди, вони загадково піднімають палець і вказують кудись нагору, а їх погляд в цей момент набуває багатозначної втаємниченості.

Читайте також: "Дерадянізація театрів і опер – домашня робота для їх керівників": заступниця міністра культури Галина Григоренко

Буде помилкою вважати, що представники радянської мистецької номенклатури всі були бездарі й невігласи. Більшу їх частину складали митці з достатньо високим рівнем фахових знань, до того ж геть не позбавлені творчих здібностей. Але радянській мистецькій номенклатурі притаманна була абсолютна ідеологічна амбівалентність. Це були довершені пристосуванці і кар’єристи.

Іншими словами, їм було цілком байдуже, які саме ідеї вони будуть транслювати суспільству своєю творчістю. Коли радянська влада рухнула, вони миттєво перевзулися, вдягнулися у вишиванки і згадали про своє босоноге дитинство на обійсті української хати із солом’яною стріхою. Вони воліли переконати суспільство в тому, що в душі вони завжди залишалися відданими прихильниками української ідеї, а комунізм славили з-під палки, бо за радянських часів по-іншому не виходило.

У Києві показали концертну версію "Запорожець за Дунаєм". Фото: Національна філармонія України

З метою збереження свого статусу і посад у новій суспільно-політичній реальності незалежної України вітчизняна мистецька номенклатура вдалася до примітивного ідеологічного шахрайства, яке, на жаль, було некритично сприйнято українським суспільством. Жодним чином не змінюючи радянську естетичну парадигму, в рамках якої вони все життя працювали, вони просто механічно, формально замінили в цій конструкції комуністичні цінності на ідею національного відродження.

Там, де раніше стояли слова "ідеали комунізму", вони почали писати слово "Україна". Бюст Леніна був замінений на погруддя Тараса Шевченка, червоний прапор СРСР – на жовто-блакитний стяг, а замість портрету двічі Героя Соціалістичної Праці Володимира Васильовича Щербицького вони повісили у своїх кабінетах офіційну фотографію Президента України.

Читайте також: "Ярослав Мудрий" знову в Національній опері. Навіщо туди повернули радянський витвір, що прославляє тоталітаризм?

Як це не дивно звучить, але, що таке є Україна, вітчизняна мистецька номенклатура не мала жодного уявлення. Їм здавалося, що Україна – це просто Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка внаслідок розвалу СРСР раптом опинилася вільна, сама по собі і зажила своїм життям, наче молода вдовиця по наглій смерті чоловіка із замашками деспота. Жодного усвідомлення тих складних екзістенційних протиріч, які містить в собі ідея української незалежності, мистецька номенклатура не мала.

Екзістенційне – це коли мова йде про право обирати власну долю. Не розуміючи всієї складності цього питання в українській історії, мистецька номенклатура просто ставила знак "дорівнює" між категоріями "українське" і "добре". Якщо твір українського автора чи-то про Україну – для них це означало, що цей твір добрий. Хоча в реальності все було набагато складніше.

Роль Карася у "Запорожець за Дунаєм" грає Роман Смоляр. Фото: Національна філармонія України

Українське мистецтво кілька століть приречене було розвиватися в умовах жорсткого ідеологічного тиску з боку державних інститутів російської влади. З особливою виразністю це позначилося на творах, що відносяться до жанрів перформативних мистецтв. Так відбувалося через те, що, по-перше, перформативні мистецтва легко піддаються контролю з боку держави (технічно дуже просто заборонити твір до показу на сцені). А по-друге, перформативні мистецтва завжди розглядалися владою як дієвий інструмент пропаганди "правильного" суспільно-політичного світогляду.

Головним завданням, яке завжди переслідувала влада Росії в усіх її історичних реінкарнаціях, було показати українців у вигляді якогось культурно недорозвиненого, але кумедного і загалом симпатичного тубільного племені, яке за будь-якого приводу для радощів вправно танцює гопака. Наївні поселяни і поселянки – лише в такому вигляді українці могли з’явитися на сцені театру в царській Росії. Цей дозволений царською цензурою образ ревно культивувала і радянська влада всі 70 років свого існування.

Читайте також: Сопрано Путіна у Вісбадені. Невдача бойкоту українцями фестивалю з Нетребко

На оперній сцені квінтесенцією такого імперського, зверхнього погляду на українців стала всім відома, дуже популярна опера Семена Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". 14 квітня цього року виповниться 160 років із дня прем’єри цієї опери, що відбулася в 1863 році у місті Петербург на сцені Маріїнського імператорського театру.

Одразу слід зазначити, що опера Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" є дорогоцінним скарбом в українській музичній спадщині. Хоч сам Гулак-Артемовський не був професійним композитором, а лиш оперним співаком, мелодії його опери є гроном перлин довершеної краси. Саму оперу можна порівняти із старовинною пектораллю, але, на превеликий жаль, на цій пекторалі у сплетених із рун орнаментах зашифровано зверхнє ставлення до української нації.

Алла Пригара та Роман Смоляр втілили Одарку й Карася в концертній версії "Запорожець за Дунаєм". Фото: Національна філармонія України

Історичним тлом для подій, що розгортаються на сцені, є викривлена, перекручена і спотворена на користь імперської ідеології Росії історія існування Задунайської Січи.

Українці в цій опері постають перед глядачами у вигляді якогось кочового тубільного племені малозрозумілого походження, яке не має власної території. Вони живуть то там, то тут, тепер вони знову хочуть повернутися назад. Скрізь їх хтось утискає і щось не влаштовує.

Українці в цій опері зображені як атомізована, анархічна спільнота, в якої відсутні жодні натяки на існування інститутів суспільної організації. В них немає керманичів, моральних авторитетів, представників виробної влади.

Читайте також: Час "Ч" для консерваторії Чайковського. Що з нею не так і чому проблема не лише у назві

Українців у цій опері змальовано як непевних людей, які завжди лишаються собі на умі, схильні до лукавства й маніпуляції, до зради і стихійного бунту, – тобто людей, яким жодним чином не можна повністю довіряти.

Чи не єдиною позитивною рисою української спільноти в цій опері є свобода жінки, її рівноправне положення по відношенню до чоловіка. Захотіла названа дочка козака Карася Оксана втекти на той бік Дунаю зі своїм коханим молодим козаком Андрієм – і це не викликає жодних заперечень. Захотіла Одарка, доведена до сказу загулами чоловіка, відлупцювати його макогоном – ніхто не вправі заступати їй дорогу в її праведному гніві. Хоча я переконаний, що в ХІХ столітті більша частина публіки сприймала цю свободу української жінки не як прогресивну рису, а як ознаку певної дикості суспільства.

Тож зрозуміло, чому саме і для членів імператорської родини, і для ідеологів радянської влади "Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського був цілком прийнятним музично-драматичним матеріалом, який можна було використати в якості певного компромісу з українцями у сфері культури, в якості нешкідливої, безпечної для влади поступки патріотично налаштованій частині українського суспільства.

На моє глибоке переконання, те засилля "Запорожців за Дунаєм" в його традиційному, "класичному" вигляді, яке ми можемо спостерігати сьогодні на українських оперних сценах, є ні чим іншим, як проявом постколоніального синдрому. Це є гідна подиву хвороблива прив’язаність до свого колоніального минулого. Як це можна століттями з такою мазохістською насолодою плекати власну меншовартість?! Як можна щиро милуватися карикатурою, яку на вас намалювали, і визнавати цю карикатуру за свій найліпший портрет?!

У Києві показали концертну версію "Запорожець за Дунаєм". Фото: Національна філармонія України

Сьогодні "Запорожець за Дунаєм" цілком може з’явитися на вітчизняній сцені, але для цього потрібне докорінне переосмислення змісту цього твору. Це можна здійснити лише шляхом повної переробки його лібрето, а також за допомогою сучасної, модерної театральної образності, яка дозволить прищепити твору нову систему акцентів, нові сенси, нові ідеї. Питання полягає лише в тому, чи здатна до такого переосмислення вітчизняна мистецька номенклатура.

З нагоди 160-річчя від дня прем’єри опери "Запорожець за Дунаєм" творчий колектив Національної філармонії України підготував для київської публіки літературно-музичну композицію за мотивами опери Гулака-Артемовського. 2 квітня в колонному залі імені Лисенка відбулася прем’єра цієї вистави.

Чи погана це була вистава? Та де погана! Хороша! Року десь 1982-го, сонячної травневої неділі ця вистава могла б з успіхом бути показна в українському павільйоні московської ВДНГ. Москвичам, які прийшли б відпочити сім’єю у її безкраїх парках, ця вистава безперечно сподобалася б. Гадаю, що і в інструктора з відділу культури московського міському партії не виникло б жодних зауважень до авторів цієї композиції.

Бо в цій виставі українців показано саме так, які воліла їх бачити спочатку царська влада Російської імперії, а згодом і радянська влада. Недалекі, кумедні аборигени, які сваряться і любляться серед плетених з лози тинів із насадженими на них глеками! Старше покоління вдень свариться, а молоді вночі любляться. В цьому і полягає все їхнє життя! Ну а якщо в їхньому житті і станеться значиме, – то це лишень за рішенням та з дозволу ясновельможного Султана!

Читайте також: "Сучасний твір про правду, фемінізм та антиімперіалізм": в Британії вперше переклали та поставили "Кассандру" Лесі Українки

Архаїчна естетика "Запорожця за Дунаєм", яку в було показано глядачам у Національній філармонії України, у просторіччі має назву шароварщини. Але правильно вимовляти це слово треба трохи по-іншому: не шароварщина, а шарварковщина! Бо справа не в шароварах. Справа в людях, які продовжують нав’язувати українському суспільству цю застарілу образну парадигму в якості патріотичного продукту.

Шаровари не винні! В поєднанні з червоними саф’яновими високими чобітками, які щільно обіймають рельєфні литки, атласні шаровари дуже пасують українським хлопцям-танцівникам, додаючи кожному їх стрибку відчуття злету і невагомості. Зняти треба не шаровари! Зняти з посади треба людей, які через три десятиліття після набуття країною Незалежності залишаються в тенетах радянських уявлень про Україну!

Моя особиста реакція на прем’єру літературно-музичної композиції за мотивами "Запорожця за Дунаєм" в Національній філармонії України цілком вміщалася в лише одно слово, яке лунало в моїй голові голосно та експресивно: "Доколе?!". Скільки нам ще це терпіти?! Скільки можна знущатися над нами, згодовуючи нам за державні кошти радянську полову, пережовану кількома попередніми поколіннями?!

Годі вже, досить нам цього! Якщо здеградована радянська версія "Запорожця за Дунаєм" – це все, на що здатна творча потенція вітчизняної мистецької номенклатури, – то шлях вирішення цієї проблеми є очевидним і безальтернативним! Ця проблема може бути вирішена лише шляхом кадрового оновлення!

На початку 1990-х років, коли впала радянська влада, над руїнами Української Радянської Соціалістичної Республіки непомітно, незримо постало з нічого, зіткалося з повітря нове українське суспільство. Світоглядні цінності цього нового українського суспільства не мали нічого спільного з суто радянськими уявленнями про світ, притаманними старшому поколінню українців.

Багато хто вважав це нове суспільство примарою, нетривким туманом, який швидко розійдеться від першого пориву вітру. Але воно, із кожним днем міцніючи й набираючи вітальної енергії, довело свою силу спочатку на мирному Помаранчевому майдані 2004 року, а згодом уже і на кривавому Майдані 2014 року, який назвали Революцією Гідності.

Коли ж у лютому 2022 року ворог, який все ще не хотів вірити в існування нового українського суспільства, спробував прорватися до серця України, до її столиці, – то від перших же гарматних пострілів те, що вважали туманом, раптом обернулося на міцні обладунки зі спецсталі, які виявилися здатними спинити орди ворога і врятувати Київ!

У Національній філармонії показали концертну версію "Запорожець за Дунаєм". Фото: Національна філармонія України

За останній рік свого життя українське суспільство стало геть дорослим. Кожного дня воно у важкій боротьби виборює своє право на майбутнє. Такому суспільству непотрібне "оспівування його героїчного минулого". Бо воно має героїчне вчора, героїчне позавчора і героїчне сьогодні. І, на превеликий жаль, скоріше за все матиме героїчне завтра і героїчне післязавтра.

Сьогодні українське суспільство є надпотужним ядерним реактором, здатним безперервно генерувати величезні обсяги патріотичної енергії найвищої напруги. Тому жалюгідними сьогодні виглядають потуги нашої мистецької номенклатури, яка намагається, наче маркітантка, кумедно перестрибуючи через калюжі, бігти за українським суспільством і, вигукуючи "Слава Україні!", на бігу втюхати йому свої нашвидкуруч виготовлені копійчані псевдопатріотичні поробки.

Всі ці погруддя Кобзаря з високим похмурим чолом під смушковою шапкою, порцелянові фігурки Одарки і Карася, Оксани і Андрія, ці лаковані гетьманські булави, вирізьблені із закарпатської смереки та інкрустовані латунними гвіздками, – весь цей сувенірний мотлох сучасному українському суспільству не потрібен! Бо ці цяцьки його не надихають!

Читайте також: Як Україна виходить з тіні Російської Імперії. Пояснює креативна директорка Українського інституту Тетяна Філевська

Сьогодні українське суспільство надихає лише те, що є справжнє! Надихають слова Тараса Шевченка, що були промовлені із таким болем за Україну, що й сьогодні, наче гаряча лава, обпікають нашу свідомість і наші патріотичні чуття!

Надихають щоденні подвиги наших співвітчизників – військових і цивільних! Надихає самовіддана праця справжньої національної еліти, яка вже рік не втомлюється безкорисливо допомагати державі здолати ворога! Надихає щоденна мужність простого населення! Українське суспільство сьогодні настільки сильне, що воно набуло дивовижної, рідкісної властивості – здатності черпати натхнення в самому собі!

Увесь світ сьогодні ошелешений духовною силою українського суспільства! То нащо цьому Титанові копійчана сувенірна продукція з номенклатури радянського галантерейного магазину?! Тож сьогодні я, ризикуючи почути чергове звинувачення у схильності до риторики сталінських часів, не побоюся заявити, що, на мою думку, сучасному українському суспільству таке "мистецтво" – постколоніальне за природою, псевдопатріотичне за сутністю і лялькове за формою – не потрібне!

Коли я слухаю оперу Семена Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм", то щоразу мене огортає сум… Але наприкінці вистави завжди трохи втішає мене молитва Андрія з хором, яку співають українці на сцені перед тим, як вирушити до батьківщини. Слухаючи її, я завжди думаю про те, що шлях до України – він пролягає не у просторі. Цей довгий шлях українці торують у часі. Нам ще належить його пройти!

Андрій Аблов, спеціально для УП.Життя.