Деколонізувати одеські сцени: місія здійсненна

Репертуарна політика більшості одеських театрів далека від актуального порядку денного країни. Чому так відбувається? Чому режисери та драматурги бояться говорити та переживати разом із глядачем відчай, страх, біль? Можу назвати лише дві локації, на сценах яких піднімаються теми війни, питання ідентифікації, деколонізації. І якщо це можна пояснити у випадку з театрами для малюків, то зовсім незрозуміло в інших випадках.

Театр Василька (Одеський обласний академічний музично-драматичний український театр) першим відчинив двері для глядачів і облаштував безпечний простір – Сцену в укритті. За минулий, воєнний сезон тут випустили сім прем’єр. Почали з "Саша, винеси сміття" яку написала Наталка Ворожбит у 2015 році. Текст, із дозволу авторки, доповнили сучасним фіналом, а режисер Максим Голенко, разом із акторами, зробили неймовірний за своєю потужністю та глибиною твір.

Виставу "Саша, винеси сміття" показали першою з початку повномасштабного вторгнення. Фото: Театр Василька

Режисери зверталися і до іншої актуальної української драматургії – "Чуваки не святкують або Ukrainians", "Карпатський вестерн". До української класики – "Ніч перед Різдвом", сучасної європейської драми – "Метод", "Неаполітанські пристрасті". Перезавантажили вистави "Тіні забутих предків", "Бабине літо", з’явилися проєкти, присвячені Василю Стусу, Лесю Курбасу та Василю Васильку.

Нових сенсів набуло "Собаче серце 2.0. Перезавантаження", яке інсценувала драматургиня Лєна Лягушонкова та поставив тоді головний режисер театру Максим Голенко. У виставах театру ви не знайдете радянських наративів, шароварщини. Немає тут і місця комплексу меншовартості.

У Театрі Василька показали "Гуцульский вестерн" авторів Піратська бухта. Фото: Facebook Театру

У лютому 2023 року в Одесі з’явився аматорський документальний театр "Лютий". Його засновниця режисерка Галина Джикаєва є переселенкою з Криму. Після анексії Галина поїхала в Київ, де працювала в документальному PostPlayТеатрі. Для нашого міста такий формат є новим, хоча іноді і з’являлися окремі документальні проєкти. За цей час "Лютий" випустив вже дві вистави "Свій/своя, чужий/чужая" та "43/23", основою яких є інтерв’ю, справжні історії українців.

Театр "Лютий" працює з документальними проєктами. Фото: Facebook Театру "Лютий"

Саме в цих виставах піднімаються гострі соціальні питання, питання мови, життя під час війни, роздуми на тему подальшої долі країни. Після показу глядачів запрошують до обговорення, і ці дискусії бувають досить запеклими та тривалими. Театр поки не має свого приміщення і репетирує та виступає на різних майданчиках. Втім, колектив вже став лавреатом І ступеня Фестивалю українського театру "Українські музи не мовчать" у номінації "Аматорський театр" за виставу "Свій/своя, чужий/чужая".

Про залучених "варягів"

Не раз чула думку, що одесити це суцільні ретрогради та консерватори, які терпіти не можуть "понаїхавших" талантів та сприймають лише традиційну подачу драматичного матеріалу. Доля правди тут є. Незважаючи на те, що багато вистав в одеських театрах ставлять запрошені з інших міст режисери, керівники театрів іноді десятиріччями залишаються незмінними.

Читайте також: Як пишуть про війну у війну і чому ворога (не) варто зображувати примітивним: розповідають театральні митці

Це, звісно, не найкраще впливає на осучаснення репертуару, оновлення трупи, залучення молодої аудиторії – іноді здається, що керівництво театру вирішило зістаритися разом зі своїми глядачами. Це надзвичайно сумно, коли театр живе лише спогадами про минулі заслуги, колишнім блиском, а все, що у нього залишилось – вирізки рецензій з пожовтілих газет та архівні відео поганої якості.

Те ж саме стосується і музеїв. Ще в мирні часи в Одесі були музеї, про існування яких містяни згадували лише з хроніки ДСНС, або завдяки скандалам. Вони гордо називали свої установи "храмами" та не допускали жодних змін.

В Одеській опері оновлюють репертуар: Фото: Facebook Одеської Опери

На щастя, є й інші приклади, але вони, зазвичай, існують всупереч системі і часто тримаються на постаті керівника, який має зв’язки, володіє мистецтвом викручуватися з різних неприємних ситуацій, має певну медійну підтримку. Основна проблема – нестача фахівців театрального та музейного менеджменту, відсутність сучасної освіти у більшості працівників, маленькі зарплати в культурних установах – сучасна молодь не бажає працювати за зарплатню у 5-10 тис. грн.

З початком повномасштабного вторгнення ця ситуація лише погіршилась через скорочення. Музейні колекції переїхали в сховища, виставки відбуваються лише в чотирьох музеях міста. Найактивнішим та найпомітнішим залишається Художній музей, який нарешті став Національним. Саме тут можна побачити концентрацію молодих облич і серед працівників, і серед митців, і серед відвідувачів. Їх також сміливо можна назвати "варягами", яких свого часу почав залучати Олександр Ройтбурд.

Читайте також: "Дерадянізація театрів і опер – домашня робота для їх керівників": заступниця міністра культури Галина Григоренко

Результат ми бачимо і на прикладі вже згаданого Театру Василька, художня керівниця якого не побоялась ризикнути і запросила з Києва до Одеси Максима Голенка. Перша його вистава "Енеїда XXI" у співпраці з рідним йому столичним "Диким театром" викликала в одеситів своєрідний культурний шок. Люди йшли з вистави, не чекаючи антракту.

У мережі та пресі ширилися несхвальні відгуки від "заслужених діячів мистецтв". Але після того, як "Енеїда" стала кращою виставою країни і була нагороджена Премією ГРА, вони трошки затихли. Зрештою в одеситів стала перемагати цікавість, що ж таке непересічне почало відбуватися в театрі, чому на ці вистави їдуть глядачі з Києва і пишуть хвалебні відгуки?

Дмитро Усов (праворуч на фото) став актором Театру Василька у 2022. Фото: Facebook Театр Василька

Разом із сучасною українською драмою в театрі звернули увагу і на сучасну світову драму. Значно оновився акторський склад, з’явилося багато молодих акторів і зірок: на сцені Театру Василька грали Римма Зюбіна, Дмитро Усов, Володимир Гладкий. Виявляється, що експеримент, ризик, сучасний підхід приваблює і глядачів, і класних фахівців.

Читайте також: Війна і мир і опера. Чи може Україна дерусифікувати європейські сцени і в який спосіб

Театр почав брати участь у міжнародних проєктах, лабораторіях, фестивалях. І водночас запускав власні арт-проєкти: музичні, літературні, колаборації з іншими театрами країни. Дві вистави поставив франківський режисер Олексій Гнатковський.

Велику зацікавленість викликали в одеситів гастролі Миколаївського та Херсонського театрів. До речі, васильківці щиро прийняли в трупу акторів з Миколаєва та Херсона під час війни, і вони вже другий сезон працюють поряд із одеситами.

Римма Зюбіна (праворуч на фото) доєдналась до трупи театру Василька у 2022. Фото: Facebook Театр Василька

Вже не перший рік із одеськими театрами працює режисер з Херсона Євген Резніченко. Його ім’я можна знайти на афішах Драматичного театру, театру-лабораторії "На Чайній" і – з червня цього року – Театру ляльок, де він поставив шекспірівську комедію "Сон літньої ночі".

Ще одна значна подія відбулася завдяки праці митців із різних куточків України. Театр опери та балету минулоріч, вже під час війни, порадував непересічною прем’єрою опери "Катерина", над якою працювали композитор Олександр Родін та режисерка Оксана Тараненко.

В Опері в 2022 поставили оновлену "Катерину". Фото: Facebook Одеська опера

А ось із головним диригентом театру, громадянином Білорусі В’ячеславом Чернухою-Воличем довелося попрощатися через скандал – маестро не знайшов можливостей відмовитися від співробітництва із Бакинською оперою, яку очолив Юсіф Ейвазов, чоловік російської співачки Ганни Нетребко, котра відкрито підтримує війну в Україні.

Громадська думка щодо цього вчинку була вищою за всі попередні заслуги – Чернухо-Воліча було звільнено через три дні після оприлюднення фотографій з чоловіком Нетребко.

Чи впливає театр на українізацію в Одесі?

Швидше українізація впливає на одеські театри. Більшість одеських театрів засинали 23 февраля, а прокинулися 24 лютого. Так, наприклад, в перші ж дні повномасштабного вторгнення Російський драматичний театр прийняв рішення позбувся у своїй назві слова "російський" – тепер це Одеський обласний академічний драматичний театр.

В його репертуарі з’явилися чотири прем’єри українською. Старі репертуарні вистави або вже перекладені, або йдуть із українськими субтитрами. Так, наприклад, мюзикл "Едіт Піаф, життя в кредит", лібрето до якого писав Юрій Рибчинський саме українською мовою, довгі роки йшов у російському перекладі, і лише в 2023 він залунав мовою оригіналу!

Одеський обласний академічний драматичний театр позбувся приставки "російський" в назві. Фото: Facebook Одеський обласний академічний драматичний театр

Вже багато років як зі сцени "головного театру Одеси" – Національного академічного театру опери та балету – ми не чуємо російськомовних опер. А з початком вторгнення із репертуару зникли і балети на музику відомих російських композиторів.

Але, якщо оперні вистави поповнилися сучасною "Катериною", то з балетними спектаклями для дорослих не все так гарно. Втім, із 17 червня 2022 року (дата, коли театр відновив свою роботу) там поставили два нових балети для дітей: "Білосніжка" (на музику польського композитора Богдана Павловського) та "Дюймовонька" (на музику українського композитора Юрія Шевченка).

Читайте також: Шаровари не винні. Чому українське мистецтво плекає власну меншовартість?

Театр юного глядача розпочав процес переходу на українську ще до повномасштабного вторгнення. Зараз в репертуарі театру для дітей та молоді вистави лише українською. Для цього були потрібні певні витрати на професійний (не гуглівський) переклад, втім, не зважаючи на постійний дефіцит коштів і надзвичайно обмежене фінансування цієї культурної установи, художня керівниця Оксана Бурлай-Пітерова свідомо пішла на цей крок ще декілька років тому.

У ТЮГу в Одесі показують "Лісову пісню". Фото: Facebook Одеський театр юного глядача ім.Юрія Олеші

Україномовний мюзикл "Кохання січового стрільця" на вірші Юрія Шкрумеляка та музику Ярослава Барнича поставили цьогоріч у Театрі Музичної комедії. Це перша прем’єра українською в театрі за останні півтора роки. У 2022 році в репертуарі театру музичної комедії з’явилися вистави "Золоте теля" та "Принцеса цирку" російською мовою, що викликало неабияке обурення театральної української спільноти.

В Одесі презентували "Кохання січового стрільця". Фото: Facebook Одеський академічний театр музичної комедії ім. М. Водяного

Попри те, що норми Закону дозволяють театрам й досі створювати та транслювати російськомовний продукт, здається, репутаційні втрати змушують замислитися керівників театрів над його доцільністю. Але треба відзначити, що в і "довоєнні роки" в театрі ставили українською: "Брехуха", "За двома зайцями", "Ніч перед Різдвом" та дитячі "Чиполіно", "Попелюшка". Всі ці вистави можна знайти в афіші театру і зараз.

Лише українською мовою виходять нові вистави й Одеського академічного театру ляльок. За цей час театр представив маленьким глядачам казку про Івасика Телесика та виставу для дорослих "Сон літньої ночі". Черговий сезон 5 серпня театр завершує прем’єрою детективу за мотивами казки Івана Франка "Фарбований лис".

В Театрі ляльок презентують нові вистави. Фото: Facebook Одеський академічний театр ляльок

Що стосується недержавних театрів та студій, то тут ситуація неоднорідна. Деякі з них продовжують показувати вистави російською, інші – категорично відмовилися від російської мови на сцені. Але більшість практикує змішаний формат – старі вистави залишаються російськомовними, нові – виходять державною.

Читайте також: Під звуки сирени й згадуючи повалену Катерину: в одеському театрі Василька репетирують гуцульський вестерн

Здається, що україномовний культурний продукт впевнено займає своє законне місце в театральних та музейних залах Одеси, а сучасний порядок денний привертає уваги глядачів не менше ніж вистави "просто для відпочинку". Театр допомагає пережити, осмислити та, нарешті, виплакати наболіле. Музеї пропонують відрефлексувати та зануритися в ще більше глибокі сенси "мови війни".

У той же час Одеса залишається "містом контрастів", де співіснують Аркадія із клубним життям та військовий шпиталь і десятки волонтерських центрів. Де на Дерибасівській й досі є місце для поні і голубів – поряд із потужною україномовною вуличною молодіжною музичною культурою. Одеса й досі важко вичавлює із себе залишки колишньої імперії – і цей процес не може бути швидким та безболісним. Втім, є щире прагнення змінюватися та розуміння, навіщо це потрібно. Хочеться вірити, що це прагнення та рух не загальмують і після Перемоги.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.