Сім смертних гріхів української поезії: сучасні українські поети про міти й реальність
Потроху добігає кінця Національний тиждень читання поезії з його апогеєм — Всесвітнім днем поезії, який святкують 21 березня.
В часи повномасштабного вторгнення поезія зазвучала особливо голосно: на поетичні читання Сергія Жадана збираються повні зали людей, вірші багатьох поетів стають віральними в соцмережах, виникають нові довколапоетичні проєкти, як то МУР, Пиріг і Батіг, Шмальгаузен та багато інших. Два роки поспіль Шевченківську премію в літературі вручають саме за поезію: минулоріч — Катерині Калитко, цього року — Ярині Чорногуз та Дмитру Лазуткіну.
Та на відміну від редакції УП.Культура, наша літературна оглядачка Аріна Кравченко вважає, що поза святами, річницями та організованими заходами до поезії звертаються не так часто. Промоцію поезії схильні вважати непопулярною авантюрою у той час, як в арсеналі більшості — декілька найвідоміших прізвищ та маніакальне очікування на Великий Український Роман.
Аріна поговорила з шістьома дуже різними поетами, аби дослідити міти та упередження, які заважають помітити творення нової української літератури, свідками якого ми є.
Редакція вдячна поетам Ігорю Мітрову, Антону Полуніну, Ростиславу Кузику, Дарині Чупат, Іллі Рудійку та Софії Ленартович, які поділилися своїм досвідом та поетичними рекомендаціями.
Поезія – забавка закоханих підлітків
Дарина Чупат: Найбільший міт, який я чула — це те, що поезію пишуть лише про кохання, а єдиний спосіб стати поетом — закохатися в когось. Якби це справді було так, то існувала б тільки інтимна лірика.
На щастя, поезія — це про значно ширші тематичні спектри, а нерозділена любов — не двері у поетичний світ.
Софія Ленартович: Коли комусь кажеш, що ти — поетка, обов’язково чуєш щось на кшталт "я теж колись давно у свої юнацькі часи писав/ла вірші". І я щоразу думаю, скільки ще буде тривати це ставлення до поетів як до тих, хто так і не виріс, не вийшов із підліткового віку чи не пережив свій юнацький максималізм?
Мене дратує, що якщо ти — "мисткиня" чи "поетка", то ти обов’язково — мала алкоголічка, бо ж поети, як багато хто свято вірить, тільки тим і займаються, що пиячать. І якщо ти досі пишеш вірші, то, певно, твій розвиток зупинився десь на рівні десятого класу.
Ілля Рудійко: Поетів надмірно маргіналізують і підносять водночас. Себто, з одного боку, побутує цей образ поета як дивака, невдахи (в усіх аспектах — від кар’єри до особистого життя), несерйозної персони, алкоголіка (якщо не гірше), а з іншого — досі присутній флер поета як пророка, глашатая небес, медіума, шукача ідеалу. І перша візія, і друга — просто гіперболізовані. Правда зазвичай десь посередині.
Поезія – це завжди про римоване й високе
Ростислав Кузик: Мітів є достатньо: і те, що поезія — це просто, будь-хто може її написати; і те, що поети — це ледь не якісь небожителі, відірвані від реального життя; і всі ці байки про муз; і те, що поети «складають» вірші; що поезія — це лише римовані вірші. Це все дуже шаблонні уявлення.
Бо ж поезія — це не просто: іноді вірш може фізично боліти. А поети — не небожителі, це такі ж люди, як і всі інші — вони працюють у кафе чи книгарнях, вони служать у війську, воюють і гинуть. Вони не чекають муз і не складають вірші, бо це не якийсь конструктор. І поезія буває не лише римованою. Останнє — це те, що мене чи не найбільше дратує. Традиція неримованої поезії давно-давним не є чимось новим, але у нас часом відвертаються від верлібрів та білих віршів, як від чогось поганого.
Ігор Мітров: Ми схильні абсолютно не приймати якісь модерні практики чи (тим паче!) постмодерні, у межах яких поети вдаються до інакших технік та форм, зокрема верлібру. У Європі, Америці вільним віршем пишуть як мінімум сто п’ятдесят років, починаючи від Волта Вітмена та Артюра Рембо й завершуючи модерністами та сучасними авторами.
Через те, що наш модернізм був розстріляний в тридцятих роках, а західний модернізм сюди майже не потрапляв, на сцену повилазили люди зовсім іншого ґатунку. Коли я в школі приніс своїй вчительці почитати вірші Василя Голобородька, вона мені сказала: "Ігорю, я, мабуть, погана вчителька, але я не розумію цієї поезії. Для мене поезія — це Андрій Малишко, Ліна Костенко, Василь Симоненко, а оце я не розумію".
Я їй дякую за чесність: вона принаймні сказала, що не розуміє, а не що це — дурня. Це дозволило рухатися далі, шукати інші орієнтири.
Гарних поетів – одиниці
Ігор Мітров: Думаю, не буде перебільшенням сказати, що найважливіша поезія, яка має нині звучати, — це вірші поетів-комбатантів, бо їхній досвід — це об’єктивно досвід зовсім іншого типу. Митців наших двадцятих розстріляли, а нині сто років потому поети взялися до зброї й зводять рахунки з історією: так, у першу чергу захищають свій дім, дітей та майбутнє, але й мстяться за Сандармох.
Максим Кривцов, Валерій Пузік, Олена Герасим’юк, Ярина Чорногуз, Ліза Жарікова, Артур Дронь, Борис Гуменюк, Сергій Рубнікович, Василь Мулік, Олена Білозерська, Гліб Бабич, Сергій Скальд, Ілля Чернілевський, Ігор Мисяк, Сергій Пантюк — цей список невичерпний, але принаймні з цих прізвищ можна починати знайомитися з українською комбатантською літературою, бо важко навіть уявити, що було приховано від наших очей всі ці десять років. Саме тут на Сході робиться нова українська література.Ігор Мітров, український поет та критик
Антон Полунін: Є тексти, з якими я відчуваю зв’язок на завданнях. Шевченко — так, завжди (і я усвідомлюю, наскільки це тупо, дякую). Стус, бо він є прямим спадкоємцем Шевченка, але через Шекспіра. І так, це п**да, бо ж я відчуваю зв’язок із поетами, розлученими з Україною. І ще — ранній Жадан.
Коротше, у мене грубий смак. А ще в моїй голові Жадан теж підхоплює за Шевченком. Є й мої сучасники, яких я читаю і люблю. Мітров, Мимрук, Кордюк. Недооцінений поет, якого мають прочитати всі? В’ячеслав Кордюк.
Ростислав Кузик: У нас є цілі недооцінені літературні покоління, що там казати про когось одного. Зараз більше почали говорити про поетів Розстріляного Відродження і це дуже добре. Я сподіваюсь, що черга дійде й до інших поколінь — поетів Молодої Музи, Нью-Йоркської групи, Витісненого покоління, поетів нульових і сучасників. Якщо вдатись до називання імен, то це Віктор Кордун та Станіслав Вишенський із Витісненого покоління. Неймовірної сили та вміння поети. Також це Юрій Тарнавський з Нью-Йоркської групи — український поет і кібернетик, який доклався до створення гугл-перекладача у свій час.
Також це сучасні поети й військові, які, на жаль, не отримали належного визнання: Борис Гуменюк — поет, від якого починається відлік української мілітарної поезії; Гуменюк став на захист України ще у 2014 році й вже тоді писав вірші з війни. Понад півтора року він вважається безвісти зниклим.
Це також Максим Кривцов — молодий поет і фотограф, який воював іще з часів АТО. Поезія Максима неймовірно чутлива й прониклива. Загинув на початку січня цього року. Це Олег Клюфас, поет-новатор і водночас поет, який звертався до класичної, але складної форми — паліндромів. Загинув у червні 2023 року.
Дарина Чупат: Я дуже люблю збірку поета "київської школи" Віктора Кордуна "Земля натхненна" і сподіваюся, що колись його поезію перевидадуть і вона стане доступною для широкого кола читачів. Це поет, тексти якого сповнені повітря та світла.
Софія Ленартович: Я не люблю мислити категоріями на кшталт "поет, якого має прочитати кожен", я би підходила з іншого боку: кого варто додати до шкільної програми. Бо ж, як не крути, — це те, через що проходять всі.
Мені катастрофічно не вистачає поетів Витісненого покоління. Це сімдесяті-вісімдесяті роки ХХ століття. Того ж Лишеги й Калинця, які мене сформували. Чому вони досі в тіні — я не розумію. Грицьку Чубаю пощастило більше: завдяки своїм дітям, зокрема Тарасу Чубаю з "Плачу Єремії", він живе далі в нашій пам’яті, а його тексти — цитуються. Але решта авторів просто жахливо обділені увагою.
Поезія має збирати стадіони
Ігор Мітров: Увесь цей букет стереотипів — насправді про значно глибші речі. Поезія має бути для всіх доступною. Поезія має бути для всіх зрозумілою. Поезія має бути для всіх. Поезія має видаватися мільйонними тиражами. Поети мають виступати на стадіонах. Доступність і зрозумілість — аж до повної примітивності.
Сімдесят років у нас намагалися відбити будь-які естетичні почуття, відрізати їх без наркозу. От і маємо засилля несмаку, кітчу, підміну мистецтва якимись агітками. Ми глибоко травмовані, зокрема в нашому сприйнятті мистецтва, літератури та й цього світу взагалі. У нас дуже збита оптика: її треба наново перелаштовувати, наново перевідкривати ті імена, які були забуті в тридцяті, шістдесяті, сімдесяті, вісімдесяті. Ця традиція забування найкращих, на жаль, триває і досі.
Поезії зараз забагато
Ростислав Кузик: Хочеться сказати, що поезії достатньо, але розумію, що це лише у моїй інформаційній бульбашці поезії чимало. Поза нею — поезії дуже мало. І це комплексна проблема, яка починається ще зі школи, із викладання літератури. У медійному просторі зазвичай проскакують класики або те, що помилково вважається поезією. Це несерйозно. І мене це дивує, адже з одного боку є ось така сумна ситуація, а з іншого — ми живемо у літературоцентричній країні.
Я так вважаю, бо головна постать українства — це Шевченко, на найпоширеніших номіналах наших банкнот — поети, одна з перших реакцій культури на повномасштабне вторгнення — це вірші, навіть більшість наших президентів хотіли бути письменниками і написали (або "написали") якусь книжку. Не віршів, але все ж. Україна — дуже літературна країна, однак попри це маємо ось таку дуальність.
Потрібен запит на поезію. На різну поезію, а не лише класиків. Бо поки всі читають лише класиків — сучасні поети відходять й губляться в пісках історії. І старі, і молоді.Український поет
Ця проблема потребує комплексного підходу й часу, аби щось змінювалось. Поки у всіх нас є нагальніші потреби — війна й підтримка українського війська. Але поза цим попереду у нас ще дуже багато роботи.
Ігор Мітров: У медійному просторі поезії стільки, скільки треба. Але водночас ще більше шлаку, який видають за поезію, і це проблема, бо його настільки багато і його амбасадорами часто виступають такі люди, що в декого може й справді скластися враження, що оце вона і є — поезія.
Ці амбасадори росять цілий прошарок "літературних функціонерів". І якщо зі старого покоління таких "функціонерів" можна хіба посміятися, то молодше — більш освічене, розумніше й боротися з ними значно важче. Особливо, якщо ти займаєшся такою справою як захист Батьківщини.
У 2014 році війна почалася не для всіх. Дехто її не помітив. На жаль, здебільшого непоміченою вона тоді залишилася й для української літератури. Тоді літератори змушені були робити вибір: іти на війну або в літературу. Поєднувати це, як виявилося, було фактично нереально.
Це тривало донедавна — я навіть скажу конкретніше — аж до 7 січня 2024 року, дня загибелі Максима Кривцова, одного з найсильніших поетів мого покоління.
Є ще купа інших авторів, про яких ніхто нічого не чув, бо інституції, які мали б просувати та популяризувати цих людей і їхню творчість, займалися весь цей час чимось іншим, забуваючи про авторів, які воювали й створювали свої тексти. Дуже боляче, бо я довгий час так само не знав про більшість із цих авторів: про них не говорили, а їм самим не було коли себе піарити чи писати грантові заявки.
Виходило, що фестивалі — для одних, а кулі й міни — для інших. Нині починається якийсь рух, і те, що в 2014 році ми не помітили або прикинулися, що не помітили, дедалі важче стає не помічати.
Софія Ленартович: Якщо ми говоримо про увагу до поетів, йдеться переважно про низові, горизонтальні, часто приватні ініціативи, які поширюють поезію і знаних авторів, і початківців.
Назагал поетів починають цінувати тоді, коли вони трагічно гинуть. Наші військові часто незручні для високочолих та високоліберальних культурних та медійних кіл. Видатних людей більше, ніж спершу може здаватися.Софія Ленартович, письменниця, перформерка
Наш величезний список талановитих авторів зовсім не підсвічується, а одні й ті самі обличчя "з тусовки" створюють враження про те, що цікавих — одиниці. Відбувається підміна понять: поетів помічають, якщо вони "світяться" у потрібних місцях перед потрібними людьми. Поезія та й література в широкому сенсі — не про це. Тому від інституцій хотілося би бачити більшого розмаїття, більших можливостей долучення авторів різних "жанрів" та досвідів, більшої відкритості та готовності до нового.
Ілля Рудійко: Поезії ніколи не буває достатньо, а тим паче зараз, коли існує безліч інших атракцій і каналів інформації, що забирають значну частку уваги. Але поезії таки мало — про неї масово згадують хіба що на дні народження поетів, на тиждень читання поезії абощо. У перервах же — поетична кома, яка не переростає в поетичну смерть тільки завдяки зусиллю нечисленних ентузіастів і шанувальників поезії (які дуже часто і самі є поетами).
Але треба тверезо дивитися на ситуацію — таких людей мало (хоча зсередини середовища може здатися, що їх купа). Причини тут різні: від проблем із авторськими правами (що ми бачимо останнім часом, наприклад, із поезією загиблого на війні Максима Кривцова) до того, що поезія банально збирає менше переглядів, отже, не є пріоритетною для різних медіаресурсів.
Поезія потрібна, аби лиш потішити своє его
Ігор Мітров: Якщо ми говоримо про поезію для всього суспільства, ми одразу повертаємося до всіх цих стадіонів та соцреалістів — це не те. Поезія потрібна індивідам цього суспільства. Водночас це не про обраних, це не про щось таке, куди простим смертним краще не лазити: є різні поети з різними авдиторіями. Але поезія відповідати якимось очікуванням теж не має. Це люди мають доростати до поезії, приходити до тих чи тих своїх авторів.
Дарина Чупат: Для мене поезія — це момент, коли мова вповні проявляє себе. На мою думку, поетичний текст починає резонувати в нас тоді, коли кожне слово знаходить у ньому своє місце, а отже, розкривається й відкриває себе.
Ростислав Кузик: Якщо говорити як поет, то це спосіб буття. Поезія дуже подібна до фотографії: це про вміння встигнути зловити мить. А щоби її зловити, треба постійно мати широко розплющені очі й споглядати світ у всій його красі та всій його жахливості. А ще це спосіб говорити — у своєрідний спосіб, ясна річ. Бо поезія — це квінтесенція мови.
А якщо казати як читач поезії, то тут варіантів уже багато: це зболювальне та знеболювальне, це сховок від світу й призма, крізь яку на той світ можна дивитися, це те, що дає нагоду розслабитись й те, що напружує кожен м’яз у тілі. Для мене-читача поезія є необхідністю, як вода чи їжа — рідко бувають такі дні, коли я не читаю жодного вірша.
Поезія нікому не потрібна
Дарина Чупат: Думаю, про потрібність чи непотрібність поезії сьогодні зайве говорити: ми завжди живемо з нею. Адже це не лише про цитати улюблених поетів, які час від часу зринають в голові — це і про пісні, які ми наспівуємо, і про молитви, які повторюємо.
Поезія потрібна — і для нас це має бути поштовхом не забувати вірші убитих Росією поетів і поеток. Це має бути поштовхом читати поетів і поеток, які зараз захищають нас на фронті.Дарина Чупат, українська поетеса
Ілля Рудійко: Олександр Михед сказав, що том улюбленої поезії не врятує від ракети. Галина Крук сказала, що їй шкода, що поезія не вбиває. Отже, поезія не здатна ані забрати життя, ані врятувати його — а під час війни, мабуть, важить тільки це. То виходить, що поезія нині безглузда. Зрештою, багато поетів з цим погоджується і визнає це.
Але ж є інший бік. Поезія також стала найоперативнішим способом свідчити нашу добу й транслювати це за кордоном — хіба ж це не важливо? Окрім того, для нинішнього суспільства поезія є ще й сублімацією нескінченного болю. Одне слово, поезія таки потрібна — просто суспільство має цю потрібність усвідомити.
Ігор Мітров: Не можна заперечувати й те, що за наших обставин у поезії є функції, які актуальні для нас більшою мірою, ніж для, скажімо, європейських чи американських поетичних практик.
Наша поезія зараз — це література факту. Наша поезія зараз — документальна. Вона покликана розповісти світу те, що відбувається в Україні.Ігор Мітров
Та й будь-яка творчість — це своєрідна терапія. Усе, що з нами відбувається можна узагальнити одним словом — травма. Серйозна. Важка. Яку потрібно пропрацьовувати, проговорювати для себе, для інших.
Цієї зими я їздив у Антверпен на поетичний слем. Я слухав і читав вірші поетів із тридцяти одної європейської країни і розумів: у них зовсім інша поезія. Вони пишуть про інстаграм, спортзал, нещасне кохання. Я там зі своєю військовою документальною поезією був наче інопланетянин, але це те, що, мабуть, і робить нашу поезію наразі унікальною — такий от феномен, який і нам, і компетентним людям поза межами України ще належить осмислити.
Я не хочу йти на тонку кригу під назвою «втрачене покоління» в особі Гемінґвея чи Ремарка — там багато некрасивого, але про покоління тих, хто пройшов Велику Війну говоритимуть ще довго.
Софія Ленартович: У моїх інтересах відповісти, що так, поезія потрібна, бо це — про документування часу, фіксацію свідчень, можливість прожити не свої історії. І все це безумовно слушно. Але чи потрібна вона кожному? Та ні, певно. Залежить від читача та рівня чутливості до цього світу, яку він собі дозволяє.
Антон Полунін: Загалом поезія потрібна настільки, наскільки купують поетичні книжки. Тобто таки трохи потрібна. Чому? Бачить Бог, я цього не хотів, але майже будь-який поетичний текст є сугестивним до тої міри, що дозволяє вам почуватись хорошими більш-менш за будь-яких обставин, естетично послідовним та безпечним. Тому поезія конче необхідна, аби «люде на землі», крий Боже, не подумали, що з ними щось не так.
