"24 лютого ми не зупинили жодної операції". Як найбільша дитяча лікарня рятує життя від початку вторгнення

Дитяча лікарня "Охматдит" в Києві 24 лютого почала приймати усіх пацієнтів, незалежно віку.

До "Охматдиту" привозили поранених зі столиці та області, а також – пацієнтів зі складними травмами з усієї країни. 

Діти та дорослі з осколками, кульовими пораненнями, відірваними кінцівками та жагою до життя прибували у приймальне відділення на швидких та власному транспорті.

Щоб впоратись з напливом постраждалих, залучили 14 операційних, запустили роботу нового мультифункціонального корпусу.

Коли росіяни відійшли від столиці, до "Охматдиту" почали евакуйовувати складних пацієнтів з політравмами, яким не могли допомогти в жодній іншій лікарні. Так українці дізнались історії маленьких героїчних пацієнтів з Маріуполя, Миколаєва, Чернігова та Херсона. 

Про свою роботу впродовж 11 місяців повномасштабної війни для "Української правди.Життя" розповіли працівники лікарні, які надавали допомогу в "Охматдиті" від першого дня вторгнення.

"Охматдит" на початку війни

На ранок того дня, коли відбувся цей репортаж, було заплановано багато операцій. Але більшість із них скасували через тривалу повітряну тривогу. Росіяни вкотре атакували столицю. Після відбою короткотривалі операції провели.

"Але є такі операції, які, наприклад, можуть тривати 6-10 годин, а нейрохірургічні чи ортопедичні й більше. Ми не можемо ризикувати і ставити довготривалі планові операції, якщо безпекова ситуація не стабільна. Але ургентні операції проводять за будь-яких умов, щоб врятувати людське життя", – розповідає прессекретарка "Охматдиту" Анастасія Магеррамова.

Разом з нею йдемо широчезними та світлими коридорами нового корпусу клініки. Він величезний: складається з 5 блоків. Стіни пофарбовані у різні кольори, деякі з них – розмальовані картинами українських митців. 

Стіни розмальовувала художниця Анжела Дмитренко

Попри стереотипний образ лікарні, тут не пахне ліками чи дезінфектором, а весь медперсонал усміхнений, ніби в американському фільмі. У корпусі є декілька ліфтів та виходів до відділень. Через постійні повороти праворуч та ліворуч швидко губляться орієнтири, та виникає відчуття прогулянки по лабіринту.

Анастасія з усмішкою зазначає, що перші кілька місяців теж губилась між блоками. А колектив віджартовувався, що якщо ДРГ зайде в корпус, то її буде легко визначити, адже вона заблукає і буде слізно проситися на вихід.

На 5 повороті нарешті дістаємось до ліфта. 

"24 лютого ми не зупинили та не скасовували жодну операцію. Медичні сестри-анестезистки кажуть, що вони навіть інколи присідали біля наркозних апаратів, бо здавалося, що щось летить поруч", – розповідає Анастасія.

На початку березня у лікарні ухвалили нелегке рішення: евакуювати важких пацієнтів з відділень онкологічного та токсикології. Вони потребували комфортних умов і не могли отримати нормальне лікування в бомбосховищах. 

"Коли з найбільшої дитячої лікарні, яка є вже останньою інстанцією в Україні, де можна допомогти, вивозять найтяжчих пацієнтів – це страшно. 

Перед автобусом плакали всі, бо не знали чи доїдуть діти; а що буде з нами, якщо їх вивозять? Розуміли, що все дуже серйозно, а тут – небезпечно", – пригадує Анастасія.

Лікарі прощаються з пацієнтами перед евакуацією. Фото: Анастасія Магеррамова

Каталізатор змін

До початку повномасштабного вторгнення у новому корпусі працювали лише деякі відділення: онкологічного профілю, центр служби крові, центр радіології тощо. Повноцінний переїзд планували на літо 2022 року, але війна стала каталізатором змін.  

"Наприклад, завідувач реанімації допомагав у відділенні мити стелю, а медичні сестри попри обстріли на каталках перевозили обладнання зі старого корпусу в новий", – каже прессекретарка. 

Вона зазначає, що хірургічний блок запустили на повну в березні, перші операції відбулись 26 лютого.

У коридорі зустрічаємо медичних сестер в операційних костюмах. З розмови стає зрозуміло, що вони з операційного блоку. Прессекретарка запитує в однієї з них:

– А що, відновили операції?

– Ну так, тривога ж завершилась. 

– Добре, тоді ми до вас незабаром підіймемось.

Усміхнені медсестри. Фото: Костянтин Голінченко

Анастасія розповідає, що у лікарні загалом є 14 операційних: у новому корпусі діє 11 та 3 – у старому.

"У березні тут було важча ситуація навколо, але операції робилися, ніхто не зупинявся. Працювали під час тривог та обстрілів, бо вони були постійні. Весь день – суцільна тривога", – згадує прессекретарка.

До літа наплив пацієнтів зменшився, тож запровадили наступне правило. Якщо операцію розпочали до сигналу повітряної тривоги, то її завершать, але нового пацієнта "на стіл" до відбою не беруть.

Анастасія каже, що перші 50 днів війни колектив "Охматдиту" жив у лікарні. Пацієнтів везли нескінченним потоком: на швидких та власним транспортом (наприклад, сім'ї, яким вдалось вирватися з Бучі, Ірпеня, Гостомеля). Лікарня приймала усіх, хто потребував допомоги.

"Вже коли в Києві ситуація досить спокійна, до нас доставляють здалеку з інших лікарень пацієнтів, наприклад, з Херсонщини. Їм надають першу медичну допомогу на місці, а потім переводять до нас", – каже Анастасія. 

Історії на осколках

Ми заходимо в кабінет пресвідділу. Питаю, чи залучали одночасно усі операційні. Вона киває, на кріслі під'їжджає до робочого столу, висуває шухлядку і дістає білий згорток у пакеті із застібкою. Легким рухом на її долоню з'їжджає мотузок марлі. Вона розділяє його на кілька маленьких згорточків, жоден з яких не має підпису. Розкриває перший і починає калейдоскоп розповідей.

"Це були мінно-вибухові травми, кульові та осколкові. Сюди приїжджали швидкі – ми і приймали всіх поранених. До повномасштабного вторгнення "Охматдит" був суто дитячою лікарнею, ми стали надавати допомогу і дорослим. Кого довезли – тому і допомагаємо. 

Найменший наш поранений пацієнт – одномісячна дівчинка, а найстарший – 83 чи 84 роки дідусь", – розповідає Анастасія, допоки розмотує марлю з осколками.

Уламки з дитячих травм

Вона дістає невеличкий залізний шматок. З гіркою посмішкою прессекретарка додає, що пам'ятає історію кожного пацієнта, його травму, шлях реабілітації.

"Наприклад, ось цей – дістали з голови дівчинки 13-річної Софії Іванової з Миколаївської області. Осколок потрапив їй у скроню і застряг всередині у її мізках, його дістали нейрохірурги "Охматдиту". 

Дівчинка з мамою заклеювала вікна у приватному будинку, коли прилетів снаряд. Маму теж поранило, тож їх обох спершу доставили в Одесу, а потім евакуювали до Києва", – каже дівчина, тримаючи в руках уламок.

Анастасія загортає його і дістає інший. Вона каже, що цей осколок дістали з ноги 6-річної дівчинки Варі з Ірпеня.

"Родина Варі намагалася виїхати у так званий зелений коридор, але вони потрапили під мінометний обстріл. У дівчинки осколок пройшов навиліт в одній нозі і застряг в м'яких тканинах іншої, дивом не зачепивши кістки", – зазначає прессекретарка.

Читайте також: "Мама вижила на шматочку кухні". Історії зі зруйнованого будинку у Дніпрі

Вона додає, що дуже переймається кожним пацієнтом. 

"Часом було дуже важко спілкуватися з постраждалими дітьми, які втратили ногу, руку, маму, тата. Я ніколи не ставлю травматичні питання, але інколи в процесі спілкування дитина сама починає розповідати", – розповідає Анастасія. 

Вона згадала історію 10-річного Іллі з Маріуполя, у його обіймах загинула мати. Того дня Анастасія принесла конструктор Lego для хлопчика від благодійників. 

"Ми граємося і він просто починає: "А знаєте, мою маму вбили". І розповідає як це було", – каже прессекретарка.

У травні Мінреінтеграції спільно з Офісом Президента провели спецоперацію, аби забрати двох дітей – Іллю та Кіру з Маріуполя. Окупанти вивезли їх на не підконтрольну Україні територію. 

Ілля з бабусею. Фото: Костянтин Голінченко

Невідомий номер один

24 лютого у лікарню бригада швидкої доставила першого пацієнта без документів та свідомості. 

"Він до нас поступив як невідомий номер один. У нього була зупинка серця, наші лікарі його реанімували, запустили серце назад, зробили ряд операцій", – каже Анастасія ледве стримуючи сльози.

Це був хлопчик, за оцінками лікарів, 7-8 років. Він отримав поранення шиї. Його доставили завдяки ЗСУ, які відбили машину під час обстрілу. Стан маленького пацієнта був вкрай важкий, військові попередили заздалегідь.

У нього була велика крововтрата, попри низку операцій, хлопець був на штучній вентиляції легень, серце підтримували медикаментозно. 

Між собою у колективі дуже переймались долею хлопчика і припускали, що його шукають батьки.

"Потім соціальна служба спільно з поліцією знайшли його бабусю. Виявилося, що батьки та сестра загинули в машині. Хлопчика звали Семен, йому було 6 років. Він помер 1 березня через травми несумісні з життям", – каже Анастасія.

Важкопоранений хлопчик

Після Семена були ще невідомі пацієнти. 

Вона розповіла, що якось привезли цивільних поранених, серед них багато невідомих без документів. Одним з них виявився священник. Він був у звичайному одязі, з бородою. Це теж з'ясувала поліція, але запізно: чоловік також загинув через велику крововтрату.

"Багато таких випадків, що нам не довезли пацієнтів. На дорогах були перестрілки, неможливо було виїхати. Тож когось повезли в іншу лікарню, хтось помер по дорозі.

Наприклад, 26 лютого привезли цілу родину після обстрілу, нам довелось констатувати смерть хлопчика", – каже прессекретарка.

Читайте також: Блукаючий осколок, тіла мертвих ворогів: історії буднів українських бойових медиків

Операції під час війни

Анастасія зазначає, що відключення світла та атаки на енергоструктуру України стали викликом для медперсоналу та забезпечення життєдіяльності пацієнтів. 

"Стало більше напруження, зокрема – нервового, разом і з ним – готовність до різних сценаріїв. Це велике навантаження і на лікарів, і на технічну службу.

Адже від роботи деяких апаратів залежить життя дітей. Наприклад, тих, що на штучній вентиляції легень, чи пацієнтів з діалізом. Ми маємо певний резерв, але якщо електрики не буде тижнями чи місяцями – це великий ризик", – додає прессекретарка.

Підіймаємось лабіринтами коридорів на поверх хірургічного відділення. Заводять у сестринську, видають хірургічний костюм білого кольору. Він пахне хлоркою, має чорний штамп лікарні і – жодної плями крові.

Медична екіпіровка для перебування в операційній. Фото: Костянтин Голінченко

Допоки чекаю у коридорі, з операційної долинає спокійна музика без слів. Завчасно проводять інструктаж: заборонено торкатися будь-яких поверхонь, навіть чистим костюмом до проводів чи трубок.

Всередині помірно світло, над столом з пацієнтом – окрема хірургічна лампа та кілька моніторів. Все відбувається без різких рухів та звуків: робота команди виважена, здається, сотнями разів.

Операційна простора, близько 40 квадратів, але апарти, монітори, освітлення з'їдають добрий кавалок простору. А ще тут, на відміну від операційних у лікарнях, де багатьом з нас доводилось бувати, немає вікон. Будівля спроєктована таким чином, що операційні "зашиті" всередині корпусу і не мають виходу до денного світла.

Тихенько переговорюються медсестри та лікарі. Голоси змішуються з музикою та утворюють легкий гул. 

Операція відбулась після повітряної тривоги. Фото: Костянтин Голінченко

В операційній виникає відчуття безпеки, ніби весь інший світ не існує – робочий гомін залучає в процес. 

– Давайте ще газу! – каже хірург. 

Завідувач відділення Ігор Мірончик пояснює, що мене завели на лапароскопічну реконструктивну операцію. На операційному столі лежить дівчина, у якої внутрішньо закладені не тільки жіночі, але й чоловічі статеві органи. 

Під час такої операції черевну порожнину вводять вуглекислий газ. У старому корпусі ці балони доводилось носити медсестрам, а зараз – централізована подача по всім операційним у новому корпусі. 

– Жовту педальку подайте, – говорить інший хірург. 

Потім лунає фраза "Вертаємось", і на моніторі картинка трохи змінюється. Щипці затискають якусь тканину та судину, відрізають її, тоді перехоплюють трохи далі і продовжують видалення гонад (статеві недорозвинені органи протилежної статі).

Графік 14 операційних

Після операції та повернення у звичний одяг заходжу до кабінету завідувача хірургічного відділення. На стіні великий стяг, на столі – документи, на комп'ютері – теж, адже він будує графік операцій на наступний тиждень. Каже, що попри значне збільшення кількості операційних, вільних годин майже нема – усі хочуть оперувати якомога більше. 

Для порівняння завідувач відділення наводить цифри: у 2021 році ЛОР-лікарі провели близько 1500 операцій, а у 2022 – понад 1000; мікрохірурги 500 – у 2022 році, роком раніше – 600 операцій. А ще відбулось 16 трансплантацій попри війну, 5 з яких – трансплантації печінки. 

Завідувач хірургічним відділенням на операції. Фото: Костянтин Голінченко

Загалом в "Охматдиті" є 14 операційних у хірургічному відділенні, але планувати – складно, зазначає завідувач. 

"От, наприклад, сьогодні через росіян довелось скасувати більшість операцій. Ми операційний день розпочали аж о 12 замість 8:30. Ті пацієнти на наступний робочий день переносяться. Але скасовувати операції – нереально, діти продовжують хворіти", – пояснює пан Ігор.

Утім, завідувач про операції під час обстрілів та тривог говорить легко, з гумором. У перші дні вторгнення у старому корпусі навіть відбувались операції з видом на перестрілку. 

Пан Ігор підкреслює стійкість та психологічну витривалість персоналу. 

"З перших днів війни з відділення неврології лікар приходив і роздавав заспокійливі таблетки. А мої медсестри відмовлялись, бо були не в стресі, а робочому ритмі", – каже він.

Але обстріли Києва чутні в "Охматдиті". Наприклад, в березні на територію лікарні впав уламок ракети. Тоді постраждали вікна у новому та кабінет прийому пацієнтів у старому корпусі. А ще, каже завідувач, у стіні на 9 поверсі є отвір від кулі. 

Операційні без вікон. Фото: Костянтин Голінченко

"Чи можна казати, що я звик до нових умов праці у війні? Ні, звісно. Це заважає, дратує, викликає лють, ламає графік. 

Коли почали доставляти дітей з пораненнями, я не був глибоко шокований. За 30 років я звик, що діти хворіють або кричать від болю. Для мене це природний процес, так само як і кров, операції. Робота стає незвичною через те, що дитина отримала травму чи поранення, якого не мало б бути", – додає хірург.

У військово-польовій медицині, незалежно від віку постраждалого, є правило: військові рани не зашиваються. 

"Ці поранення небезпечні інфікуванням тканин. У некротичних тканинах (тих, що відмирають) розмножуються мікроби та ускладнюють процес заживлення. Їм для життєдіяльності потрібен кисень. На такі рани накладаємо вакуумні системи (або їх ще називають вакапаратами), які створюють вакуум і блокують доступ кисню до рани", – пояснює завідувач відділення. 

Замінюють пов'язку до вакапарату зазвичай під наркозом, процедуру роблять раз на кілька днів. Але це дуже залежиться від розміру та локалізації поранення. Носять їх від тижня до кількох місяців, головним критерієм є заживлення. Хірург зауважує, що діти зазвичай не переймаються своєю раною, якщо її не бачать.

"Взагалі кожна дитина реагує по-своєму. Більшість з них проявляють дорослу зрілу стійкість", – підсумовує Ігор Мірончик.

Діти бавляться з лікарняними клоунами

Змінені підходи в реабілітації

Спускаюсь на кілька поверхів нижче у відділення фізичної реабілітації. Мені показують величезний зал для реабілітації та спеціальну зону, де дівчинка з Херсона, яка втратила ніжку, відточує свої вміння ходити на протезі. 

У фізичного реабілітолога Назара Борознюка є кілька десятків пацієнтів. Вони потребують його допомоги в тому, щоб кінцівки знову могли виконувати усю повноту функцій.

"В цій роботі дуже важливо знайти підхід до дитини: накази не працюють. Діти з військовими травмами приходять залякані, вони не знають, чого очікувати, чи це боляче. Тому часто при знайомстві – одразу в сльози. 

Але для мене важливо встановити контакт. Тому в моєму кабінеті можна поговорити, мультик подивитися, або – сісти на лікарське крісло", – з посмішкою розказує фізичний терапевт. 

Назар Борознюк в карбінеті реабілітації. Фото: Костянтин Голінченко

Назар розповідає історію Каті з Краматорська, якій пошкодило ноги під час російського обстрілу залізничного вокзалу. Каже, спершу було дуже важко знайти бодай якесь порозуміння з 13-річною Катею: вона давала лише односкладні відповіді і дивилася в одну точку.

"Перші два тижні, коли ми з нею займалися, вона на контакт взагалі не йшла. Я завжди стараюся хоч якось зацікавити. Катя не хотіла навіть лягати на стіл для реабілітаційних вправ. А потім якось стало легше. Вона більше почала виходити, на концерти в "Охматдиті" ходити, ТікТок знімати", – каже фізичний терапевт.

Він також додає, що з війною дуже змінився підхід до реабілітації та пацієнтів. Насамперед лікар збирає анамнез ситуації, в якій дитина отримала травму. 

"Наприклад, якщо сталося горе, і в неї померли батьки, то ця тема для мене на заняттях – табу. Тому в батьків чи опікунів запитую одне, а в маленьких пацієнтів – інше," – пояснює лікар.

Читайте також: "Батьки вигадали ніжку, на якій будуть рухатися пальчики". Як в Україні протезують першу дитину, яка втратила кінцівку на війні

Утім, реабілітолог каже, що є й дуже контактні діти. Наприклад, 6-річний Данило з Чернігова. Його батьки накрили собою під час обстрілу касетними боєприпасами.

"Він дуже позитивний хлопчик, нормально говорить про війну, проявляє дуже патріотичну позицію. Цілий день може мені розказувати, як буде Путіна вбивати", – з посмішкою констатує Назар.

Він зазначає, що процес реабілітації може бути тривалим, і деякі пацієнти "Охматдиту" вже переходять у категорію амбулаторних і приходять виключно на огляди або заняття. Тривалість передбачити складно, бо все залежить від травми та здатності до відновлення. 

"Може бути місяць, а може й пів року-рік. Наприклад, Марина проходить реабілітацію вже 10-місяць. Зараз вона вже вчиться впевнено ходити на протезі", – каже лікар.

Назар супроводжує Марину під час занять

На думку фахівця, реабілітація потрібна всім, навіть пацієнтам без травм. Адже фізична активність зменшує стрес, допомагає відволіктися від думок та порядкувати їх. 

Сміхотерапія

В коридорі лікарні зустрічаю лікарняну клоунесу. У неї неймовірний костюм з червоним носом і широка щира посмішка. Ольга Булкіна пройшла навчання в Італії, бо її робота – це надання емоційної підтримки та зниження стресу дітей у лікарні. Вона зазначає, що діє виключно через емоційні потреби дитини. 

Ольга називає це сміхотерапією та додає, що лікарняний клоун займається збереженням моментів дитинства навіть у пацієнтів з важкими діагнозами. 

"Коли почалось вторгнення, усі були в паніці, я схопила свій костюм і рушила в "Охматдит", адже знала, що потрібна там. Сиділа з дітьми в підвалі: ми грали і танцювали, через гру я відволікала їх від тих жахів, які вони побачили.

Поруч сиділи їхні знервовані батьки, постійно моніторили новини. Діти "зчитують" емоції своїх батьків, і теж починають відчувати стрес", – говорить лікарняна клоунеса.

Робота з пацієнтом сам на сам

Вона запропонувала дітлахам пограти у схованки, адже замість звичних палат тепер в їхній владі був величезний підвал! Так через гру лікарняна клоунеса допомогла пацієнтам "Охматдиту" адаптуватися до нової реальності та знайти позитив навіть у таких умовах.

"Коли до лікарні доставили перших постраждалих, мені було страшно, бо я не мала такого досвіду. До повномасштабного вторгнення я працювала переважно в онкологічному та паліативному відділеннях. 

А це – новий кейс. Я не мала рекомендацій або алгоритму дій, боялася, що діти почнуть ставити мені питання, на які я не знаю відповіді. Наприклад: чому це відбувається або чому я бачила, як моя мама на очах загинула? Але таких питань не було", – каже Ольга.

Вона пояснює, що раніше не запам'ятовувала імен та історії дітей, яким допомагає не втратити цінні моменти дитинства та гри. За 4 роки роботи навіть від складних історій паліативних хворих їй вдавалось абстрагуватися. 

"Я виходжу з відділення, знімаю клоунський костюм та залишаю емоції на роботі. Бо треба розмежовувати людське і своє клоунське життя, щоб просто не втратити глузд. 

А з постраждалими дітьми так не виходило – я пам'ятаю кожну дитину та її історію, бо це якісь неймовірний жах. Мене переповнює відчуття несправедливості: як це – дитина йшла вулицею і впала ракета, яка забрала життя мами, батька, ніжку тощо?", – розповіла лікарняна клоунеса.

Інколи це робота з кількома дітьми в палаті

Вона зазначила, що зазвичай працює в парі, але її колега на початку війни виїхала зі столиці. У травні вона повернулась, і лікарняні клоуни відновили регулярні виходи саме у відділення, де проводили індивідуальну роботу з пацієнтами.

"Це індивідуальна робота з кожним пацієнтом окремо. Лікарняний клоун насамперед є другом для дитини. В нас немає заготовленого сценарію: кожного разу це імпровізація. Ніколи не знаєш, що чекає за дверима плати, в якому настрої, що потрібно маленькому пацієнту", – пояснює Ольга.

Вона прощається та йде змінювати мікроклімат в палаті ще одного маленького бешкетника.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "Люди живуть і не розуміють, яке це щастя обіймати дітей". Історія жінки, в якої війна забрала родину