"Інколи думаю, що Олексій лежить хворий у полоні. Надія тліє в душі". Пам'яті загиблих в Оленівці азовців

Рік тому, в ніч з 28 на 29 липня, окупанти підступно вбили щонайменше 53 захисників Маріуполя. Росіяни підірвали барак в Оленівці, куди напередодні перевели 193 військовополонених азовців.

Кілька годин ворог не допускав на місце теракту лікарів – навіть тих, яких утримували в Оленівці.

Згодом пропагандисти опублікували список з іменами 46 убитих, але реальна кількість загиблих була більша. Дехто з поранених загинув дорогою до лікарні.

Після трагедії згорьовані рідні зіштовхнулися з бездіяльністю МКЧХ та ООН – ніхто з "правозахисників" не приїхав на місце злочину і місію швидко розформували.

Колаж: Андрій Калістратенко/УП

Восени Росія повернула тіла вбитих, але більшість були у такому жахливому стані, що їх неможливо було опізнати без ДНК-аналізу.

Тепер рідні азовців просять державу бодай започаткувати Дні вшанування пам’яті загиблих внаслідок теракту.

"Українська правда. Життя" спільно з "Асоціацією родин захисників Азовсталі" вшановує памʼять героїв до роковин трагедії.

Ось лише кілька історій про них.

Олексій Кісілішин, "Лев"

Олексій Кісілішин – військовослужбовець "Азову" та зоозахисник з Маріуполя

Олексій Кісілішин – військовослужбовець та зоозахисник з Маріуполя, якому тепер назавжди 26 років.

Історію бійця розповідає його батько Олександр з позивним "Сармат", який 9 років тому потрапив "на підвал" у Горлівці за проукраїнську позицію, а з 2015 року пішов служити в "Азов".

Батько й син були найкращими друзями – разом захищали Маріуполь, воювали на "Азовсталі" та вийшли у полон за наказом.

Батько "Сармат" служив разом з сином

Олексій почав служити раніше за батька – у 17 років долучився до війська потай від сім’ї.

"Влітку 2014 року син сказав: "Я їду в Київ вступати на ветеринарію". Олексій дуже захоплювався тваринами, це була мрія його життя. А потім він надсилає мені фото з табору відбору "Азову". Згодом ми служили разом у мінометному дивізіоні", – розповідає батько.

Олексій рятував тварин у Маріуполі, а особливо обожнював змій та павуків

Олексій пробув в "Азові" до кінця 2015 року, а коли активних бойових дій стало менше, почав займатися зоозахистом в імпровізованому маріупольському притулку та в Центрі порятунку диких тварин на Київщині.

Під час повномасштабного вторгнення Олексій перебував у Маріуполі та вирішив повернутися в "Азов". Батько сказав забирати рідних і виїжджати, але хлопець був категорично проти – рвався у бій.

"З 24 лютого були періоди, що ми могли місяць не бачитись, коли були на різних ділянках. Але в інший час були разом. Я постійно через знайомих питав, як там мій малий", – пригадує батько.

Після 6 березня батько з сином перемістились на лівий берег Маріуполя та активно брали участь у боях, стримували ворожі танки та БТР.

Батько з сином на "Азовсталі"

У підпорядкуванні Олексія було близько 15 осіб, хоч він і був звичайним солдатом. "Сармат" згадує, що під час оборони Маріуполя звання не мали значення – тільки дії.

"В Олексія був позивний "Лев", бо він і по гороскопу лев, і вдома ми його завжди називали Льова. Командир першого батальйону "Сухар", у якого після полону не витримало серце, свого часу казав Олексію: "Недаремно ти взяв позивний "Лев", тому що ти борешся як лев".

Я дуже поважав "Сухаря". Це була найвища похвала для мене як для батька", – розповідає Олександр.

Під час оборони лівого берега в Олексія не витримала спина через сильні навантаження – хлопець не міг стояти й ходити, тож його вивезли підлікуватися. У цей час на позиціях загинуло багато бійців, а "Лев" звинувачував себе, що залишився живий.

Командир 1 бату Сухар казав Олексію: "Недаремно ти взяв позивний "Лев", тому що ти борешся як лев".

Коли кільце навколо Маріуполя замикалося, бійці відійшли на меткомбінат "Азовсталь", який став їхньою фортецею. Батько з сином продовжували виконувати бойові завдання, доставляли на першу лінію їжу, воду, паливо для генераторів.

11 травня Олексій вкотре був за крок від загибелі – у бункер "магазин 10" влучила російська авіабомба.

"Я запамʼятаю цей день на все життя, як день народження. Це був перший раз, коли я плакав. Там було задимлення, пожежа. Ми допомагали іншим рятуватися і не бачили одне одного.

Я загубив Олексія і думав, що він у цьому бункері згорів живцем, а він так думав про мене. Потім через декілька годин мені сказали, що мої хлопці під доменними печами, живі", – згадує батько.

Олексій з батьком вийшли 18 травня, а за два дні потрапили у 120 колонію Оленівки

Військові відійшли в інший бункер, а 16-17 травня командир "Редіс" повідомив про домовленості щодо виходу.

"Денис Прокопенко – це людина, яка має такий авторитет, що якби він прийшов і сказав "Все, хлопці, йдемо в останній бій ", ми б пішли за ним – у пекло чи в рай. Він сказав: "Прийняте важке рішення, ми йдемо у полон".

Була домовленість, що буде Червоний Хрест, будуть дотримуватись Женевської конвенції. Ми виконали наказ", – каже "Сармат".

Захисники "Азовсталі" почали виходити поступово, адже окрім "Азову" на заводі були морпіхи, патрульна поліція, прикордонники – всього понад 2 тисячі бійців.

Олексій з батьком вийшли 18 травня, а за два дні потрапили у 120 колонію в Оленівці. Чоловіки разом жили у бараку, де було понад 200 людей.

Читайте також: Ми не можемо бути впевнені, що інші полонені не постраждають – дружина морпіха, якого утримують в Оленівці

Зранку перед вбивством Олексія, "Сармата" перевели в Донецьке СІЗО

"27 липня зранку мене перевели в Донецьке СІЗО, а Олексія і ще деяких хлопців повели на промисловий ангар, де раніше ремонтували техніку. У ніч з 28 на 29 його підірвали", – каже батько.

У той же день "Сармат" дізнався про вибух, а в середині серпня у камеру потрапив його давній друг, який підтвердив звістку про загибель сина.

"У мене ще була надія, що він помиляється. Але коли нас везли на обмін, то сказали, що це вже точно. Я виходив із полону з хлопцем, який витягнув його з того бараку, намагався надати першу медичну допомогу. Олексія витягнули, намагалися зупинити кров, але було нічим.

І ці (окупанти – ред.) стояли поруч, реготали, пальцями тицяли. Перші лікарі, наші полонені військові, з’явилися через годину чи півтори після теракту. Їх просто не допускали. Хоча вся зона після цього підриву стояла на вухах, ніхто не спав. Всі чули крики наших хлопців", – розповідає Олександр.

У ніч з 28 на 29 липня минулого року Росія влаштувала теракт в Оленівці

21 вересня "Сармат" повернувся в Україну у рамках одного з найбільших обмінів, а у жовтні росіяни повернули тіло сина.

У лютому 2023 року зоозахисна організація UAnimals нагородила Олексія Кісілішина першою "Всеукраїнською зоозахисною премією" посмертно.

Олексій помер від втрати крові

Мамі й татові вручили нагороду і пообіцяли, що після деокупації у Маріуполі буде зоозахисний центр на ім’я їхнього сина.

"Олексій був рішучий і впертий. При цьому – дуже добрий. Особливо коли допомагав тваринам", – відзначає Олександр.

UAnimals нагородили Олексія Кісілішина першою "Всеукраїнською зоозахисною премією" посмертно

На подвір’ї дому в Маріуполі хлопець облаштував притулок для врятованих тварин, зокрема екзотичних улюбленців. Також мав власну собаку.

"Він виїжджав на озера, річки, рятував тварин і птахів. У нас на подвір’ї були лисиці, лебеді, цуценята, сови. Якось він їздив рятувати шакала, який заблукав у Маріуполі.

А найбільше він захоплювався зміями й павуками, для яких виділив окрему кімнату. Правда я туди майже не заходив", – пригадує батько.

Олексій навіть на "Азовсталі" намагався рятувати тварин

Деякий час Олексій працював кіпером у Центрі порятунку диких тварин Наталії Попової. На цій же території, у кінно-спортивному комплексі "Магнат", працювала дівчина Вікторія, у яку Олексій закохався.

Олексій навіть на "Азовсталі" намагався рятувати тварин, ділив з ними останні шматки їжі. Також за кілька днів до виходу – освідчився коханій Вікторії по СМС.

"Я йому сказала "повертайся, я тебе дуже чекаю, і вирішимо разом всі питання". Хоч ми й не зустрічались, але у нас було дуже багато спільних інтересів. Ми були дуже близькими друзями", – каже Вікторія.

Перед виходом в полон Олексій освідчився дівчині, у яку був закоханий

Олексій не мав дітей, але після виходу з полону хотів якнайшвидше стати батьком. На жаль, навіть його "чотирилапі діти" не пережили війни.

"Собака ще в березні загинула. Ми віддали її в притулок Асоціації кінологів України, керівнику Маріупольського відділення. Зараз ця потвора перейшла на сторону росіян і вже забула, що вона українка. За її словами, був приліт у притулок і всі собаки загинули.

Лисицю ми випустили в природу, бо не було іншого вибору. А павуки та змії, на жаль, замерзли – припинилася електрика і газ. Лебедя Олексій встиг вилікувати й випустити", – розповідає батько.

На жаль, більшість вихованців Олексія у Маріуполі загинули

Чоловік досі не може прийняти загибель сина та іноді припускає, що ДНК-тест помилився.

"Інколи думаю, що Олексій лежить хворий у полоні. Надія все одно тліє в душі, хоч і є свідки…

Зараз найбільше бажання – щоб знайшлась якась дівчина і сказала, що в неї є дитина від Олексія. Я зробив би все для них", – додає батько.

Олексій був єдиною дитиною. Він мріяв сам стати батьком після виходу з полону

"Сармат" повернувся у стрій в лютому і планує воювати до перемоги, поки в Горлівці не замайорить український прапор. У березні він поховав сина на Чернігівщині.

"За іронією долі, Олексій загинув у донецькій Оленівці, а похований – у чернігівській Оленівці. Я давно збирався переїхати туди після завершення служби. Я буду поруч з Олексієм", – каже батько.

Сергій Петренко, "Башня"

Сергій Петренко з позивним "Башня" воював в "Азові" з 2017 року

Сергій Петренко з позивним "Башня" – патріот і військовий з Києва, який загинув за місяць до свого 26-річчя.

"Башня" долучився до "Азову" з 2017 року, одразу після університету. У студентські роки ходив на патріотичні лекції, підготовчі курси, а тоді пішов проходити КМБ в "Азов".

Першого разу не склав через запалення легень, але після лікування став мінометником – зі зростом 195 см чоловіка одразу взяли на цю посаду.

В останній рік Сергій працював інструктором у військовій школі імені Євгена Коновальця. За 9 місяців до повномасштабної війни зустрів своє кохання – 32-річну Олю.

Дівчина займалася дитячими садочками, з 2014 року допомагала азовцям, а минулого року стала співзасновницею "Асоціації родин захисників Азовсталі".

Оля пригадує романтичну історію знайомства:

"Сергій брав участь у спортивних змаганнях з кросфіту. Я прийшла з собакою підтримувати свого друга Пістона і зустріла його. Можна сказати, що мій пес Вікінг познайомив нас. Поки я говорила з другом, мій собака вже почав гратися з м’ячиком Сергія.

Це було кохання з першого погляду. До повномасштабної війни ми були разом 9 місяців. Колись я в нього запитала, чи ми зустрічаємося, і він сказав: "Олю, я одружуся з тобою".

"Башня" захищав Маріуполь з 24 лютого, брав участь у вуличних боях. 25 березня загинув його друг "Пістон" (Максим Кагал), а Сергій отримав поранення.

"Наскільки мені відомо від знайомих, Сергій в Маріуполі дуже гідно воював. Як вони кажуть, "рубився на всі сто". Потім отримав поранення правої стопи. Йому її підлатали на "Азовсталі" у польовому госпіталі.

Спочатку не казав мені про поранення, я дізналася від його приятелів. Він взагалі не жалівся – тільки казав, що йому погано, бо хлопці воюють і він має бути з ними, а через поранення не може бігати", – каже Оля.

За 9 місяців до великої війни Сергій зустрів своє кохання – 32-річну Олю з Києва

Одразу після відходу бійців на "Азовсталь" подружжя спілкувалося часто, але у квітні "Старлінків" ставало все менше, а росіяни били по заводу усім, чим могли. Звʼязок був нестабільний – Сергій міг списуватися з Олею раз на 7-10 днів.

Пораненого Сергія планували вивезти з Маріуполя на гелікоптері під час евакуаційних вильотів, але цей рейс не відбувся. Втім, "Башню" засмучувало лише те, що він не може воювати.

"Для мене дуже цінно, що Сергій не накручував, не нагнітав. Постійно мене заспокоював, що повернеться і наші плани на майбутнє збудуться. Ми мріяли після перемоги жити в будиночку в лісі, десь у Карпатах, багато подорожувати.

Ми обговорювали в переписці, які в нас народяться діти (чи будуть вони такі ж високі, як він), які будуть онуки. Завжди планували майбутнє у найтяжчі, найтемніші часи", – каже Оля.

Читайте також: Окупанти полонили 33 волонтерів та інкримінують їм "тероризм". Історії водіїв, які рятували людей у Маріуполі

Сергій хотів жити в Україні, але дуже рівнявся на американську морську піхоту. На "Азовсталі" писав Олі величезний список, що йому треба купити з форми та втраченого екіпірування.

"Він казав: "Мені дуже важливо знати, що вдома на мене чекають мої обладунки". І, звісно, я почала замовляти форму з Америки", – пригадує Оля.

Напередодні виходу з Азовсталі Сергій писав, що не хоче виходити, але Оля вмовляла його зберегти своє життя.

"Він написав, що піде тільки заради нашого кохання. Коли виходив на звʼязок з Оленівки, ми просто обмінювалися словами: "Кохаю, чекаю".

Він привітав мене з днем народження 18 липня 2022 року. Через 11 днів моє життя закінчилося, коли внаслідок теракту зупинилося його серце", – розповідає Оля.

Оля каже, що її життя закінчилося, коли зупинилося серце коханого, і просить пам'ятати про героїв Маріуполя

29 липня дівчина перебувала в лікарні, адже у коханої друга, який також був у полоні, почалися пологи. Телефон Олі почав розриватися від дзвінків, інформація про теракт зʼявилася в азовських чатах.

"Коли виставили фото і відео, всі переглядали й шукали рідних. Були жахливі кадри, де спалені тіла на ліжках, і важко зрозуміти, хто де. Єдиний список Рашка виставила в себе на Telegram-каналі. Цей список до сьогоднішнього дня не підтверджений жодною стороною, але в принципі він збігається з тестами ДНК.

Я побачила імʼя свого Сергія зранку 30 липня. Я впала на підлогу, сильно плакала і в мене просто зупинилося, захололо все всередині", – згадує Оля.

Перші 3 дні не було підтвердженої інформації, а МКЧХ був просто неефективним – хоч нібито й мав гарантувати полоненим безпеку.

До вересня дівчина запевняла себе, що сталася помилка і список не могли так швидко скласти. Але після обмінів азовці підтверджували, що бачили загибель Сергія.

У жовтні російська сторона віддала тіла. Серед загиблих виявилися кілька полонених, яких вважали пораненими. Коли зʼявився перший збіг ДНК, надії вщухли.

Оля бачила фото коханого, опізнавала його в морзі. Але Сергія досі не поховали, бо сім’я чекає на другий аналіз ДНК.

"Сергій – це найкраще, що було і є в моєму житті. Він надійний друг і побратим. Незважаючи на те, що він був серйозний і суворий на людях, мав неймовірно добре серце, а в стосунках взагалі розкрився. Навіть перебуваючи на Азовсталі та виходячи на зв’язок з полону, завжди питав про мене і наголошував, що дуже мене кохає, що все буде добре.

Я не люблю, коли мені кажуть, що життя продовжується і в мене будуть нові стосунки. Сергій – це моє життя і мій Всесвіт. Я впевнена, що біля мене ніколи не буде жодного іншого чоловіка", – ділиться Оля.

Звертаючись до цивільних людей, дівчина просить пам’ятати про героїв Маріуполя.

"Сотні тисяч людей втратили свої другі половинки, близьких людей заради того, щоб ми жили у вільній Україні. Для таких, як я, життя скінчилося тоді, коли загинув коханий. Є лише існування.

Але українцям варто максимально гідно жити, підтримувати військових, пам’ятати, якою ціною. І жити так, щоб це все було недарма", – каже дівчина.

Зараз наречена "Башні" робить усе, щоб повернути кожного захисника "Азовсталі" з полону.

"Для Сергія "Азов" був другою сім’єю. Я хочу, щоб вони вижили, якомога швидше повернулися додому.

І якщо існують інші світи – я мрію зустріти Сергія", – додає Оля.

Читайте також: Тортури й справи про "тероризм". Історія волонтерів з Маріуполя, які вийшли з полону в Оленівці

Дмитро Круковський, "Електрик"

Дмитро Круковський народився у Білій Церкві та завжди був на "ти" з технікою

38-річний Дмитро Круковський народився у Білій Церкві. З дитинства любив спорт і займався легкою атлетикою, але потім отримав травму коліна, тому не зміг продовжити тренуватись.

У 2001 році Дмитро вступив до інституту комп'ютерних технологій Національного авіаційного університету на факультет програмування. До 2014 року працював автоелектриком і був на "ти" з технікою.

Сестра бійця Людмила згадує, що брат цікавився автомобілями та міг відремонтувати те, що нікому не вдавалось. А ще мав загострене почуття справедливості й добре серце.

"Діма був дуже добрий, мав багато друзів, усім біг на допомогу, його любили дівчата. Мав світлу голову та золоті руки.

У 2007 році одружився, за рік народилась донечка Анастасія, але за 9 років вони з дружиною розлучилися. Коли почався Майдан, він волонтерив. Строкову службу Діма не проходив через коліно, а коли вирішив піти в АТО, дуже хотів саме в "Азов", – розповідає Людмила.

"Електрик" виріс разом з сестрою Людмилою

Дмитра не брали на бойову посаду через хворе коліно, тому він почав служити у ремонтній роті – там і отримав позивний "Електрик".

Разом з інженерною групою чоловік розробляв багатофункціональний "Багі", ремонтував військову техніку на передовій.

По закінченню контракту залишився жити у Маріуполі. Зустрів своє кохання, відкрив власну справу.

"Пара вирішила зайнятися бізнесом: купували квартири, самотужки робили ремонти й здавали. Його дівчина займалася меблями, і сам Діма багато чого вмів робити руками.

Коли він приїжджав у кінці вересня 2021 року, сказав: "Доробимо квартиру, а потім вже будемо відпочивати, насолоджуватися життям". Планували поїхати на відпочинок у березні. На жаль, не склалося", – розповідає Людмила.

Дмитро ніколи не падав духом і захоплювався побратимами-азовцями

22 лютого Дмитро попередив рідних, що скоріше за все буде напад. "Електрика" викликали на службу побратими, та й він сам хотів знову служити зі своїми, дуже поважав "Редіса" та командування "Азову" взагалі.

З 24 лютого чоловік був у селищі Сартана, а потім у Маріуполі. Раз на тиждень телефонував рідним і заспокоював.

"Діма казав, що живий, і міг скинути декілька відео з Сартани або Маріуполя. Це були дуже короткі та нечасті дзвінки, тому що треба було їхати від позицій 40 хвилин, щоб зателефонувати.

Більше ми спілкувалися, коли вони потрапили на "Азовсталь". Він дуже переживав через те, що гинули друзі. Коли ходили на завдання, розповідав, що виходили зі складних ситуацій, потрапляли під обстріли. Казав, що хлопці з "Азову" роблять неможливе.

А коли запитували про ситуацію, завжди віджартовувався. Духом не падав ніколи", – пригадує сестра.

Однією з найсмачніших страв для Дмитра Круковського була "паска" – коржик, який спекли у підземеллі на Великдень

Дівчина "Електрика" залишалась у Маріуполі, щоб бути поруч, та закоханим не вдавалося бачитись.

26 лютого вони зустрілися востаннє, коли Дмитро з побратимами привіз їй питну воду. Коли наприкінці квітня вони зідзвонились, для Дмитра це був найщасливіший день, каже сестра.

Захисники "Азовсталі" три місяці тримали оборону під постійним вогнем ворога, в умовах дефіциту ліків, води та їжі. Кухарі намагалися готувати суп чи макарони з залишків продуктів. Однією з найсмачніших страв для Дмитра Круковського була "паска" – коржик, який спекли у підземеллі на Великдень.

"Електрик" розповідав, що у шпиталі не вистачало ліків, було дуже багато поранених.

Дмитро був готовий воювати до останнього. Загинув внаслідок теракту в Оленівці, опинившись в епіцентрі вибуху

Перед виходом Дмитро написав мамі, що їм пообіцяли гарні умови, харчування та обмін протягом 2-3 місяців, тільки от з ним не буде зв’язку. Сім’я сподівалася на гарантії збереження життя.

"Ми були більш-менш спокійні, що він врятував своє життя. Він потрапив на багато відео, фотографій в автобусі. Переживали, але був якийсь спокій, бо бачили, що з ним усе добре, просто треба почекати.

Потім з Оленівки він кілька разів дзвонив пізно вночі. Казав, що з ним все добре, що всіх любить. 10 липня він передзвонив і сказав, що ми скоро побачимося. Телефонувати буде вже перед обміном. Ми дуже чекали. Обмінів не було. І потім ця новина…" – пригадує Людмила.

Сім’я Людмили не знала, чи правдиві списки загиблих. Патронатна служба "Азову" робила все можливе для допомоги сім’ям, але міжнародні організації не давали жодної інформації.

"Коли хлопці виходили з "Азовсталі", там був Червоний Хрест, і вони на кожного заповнювали форми, щоб їх можна було ідентифікувати. Але як виявилося, ці форми були загублені, і багато кого з хлопців взагалі не було в списках Червоного Хреста.

Вони дуже непрофесійно працювали. Мій брат до теракту не був ідентифікований Червоним Хрестом, хоча був на всіх відео, усе заповнював. І така ситуація у багатьох", – каже Людмила.

Читайте також: В. о. командира "Азову" Надточій: В Оленівці росіяни, скоріше за все, спрацювали "Шмєлями"

Дмитра Круковського поховали на Алеї героїв у рідному місті

Сестра намагалася впізнати брата на фото чи відео з Оленівки, але там було кілька схожих за статурою хлопців. Також у Дмитра не було татуювань.

Вже у вересні, коли частина азовців вийшла з полону, Людмилі зателефонував побратим "Електрика".

"Він був з Дімою в "Азові" з 2015 року та бачив, що Діма точно загинув. Він був прямо в епіцентрі вибуху. Лежав на нарах біля їхнього командира", – розповідає жінка.

Після теракту Людмила була в депресивному стані, та до останнього не розповідала про трагедію матері з хворим серцем.

7 червня Дмитра Круковського поховали на Алеї героїв у Білій Церкві. Сестра бійця продовжує боротися за кожного полоненого.

Читайте також: "Впадати у відчай стало звичною справою": історії жінок, які чекають чоловіків з полону

Євген Пашнюк-Пашнєв, "Жим"

Євген Пашнюк-Пашнєв з Херсонщини виріс разом з молодшою сестрою і братом

Євген Пашнюк-Пашнєв народився у селищі Велика Олександрівка на Херсонщині. У нього була молодша сестра, якій зараз 18, і брат, який також став військовим.

"Жим" прослужив майже 11 років і загинув за рік до свого 30-річчя.

"Мій чоловік каже, що таких дітей, як Женя, більше не буде. У півтора року він говорив, у п'ять – читав. Був дуже розумний, добре вчився і з усіма жартував.

У дитинстві дуже любив книжки – Джека Лондона всього перечитав, обожнював "Тома Соєра". Уже в студентські роки почав писати вірші, займатися музикою, коли була хвиля популярності репу", – пригадує матір загиблого Наталя.

Після навчання Євген пішов у внутрішні війська, служив у "Національній гвардії" в Херсоні. Ходив на нічні чергування, деякий час займався собаками та виховував чотирилапого улюбленця Бакса.

На пропозиції покинути службу Наталин син завжди жартував, що йому "військові метастази в голову пішли".

Восени 2021 року "Азов" оголосив про набір рекрутів. Перед повномасштабним вторгненням, у січні 2022 року, Євген пройшов співбесіду і невдовзі опинився в Маріуполі. Військовий дуже пишався тим, що сам "Редіс" потиснув йому руку.

"Він казав: "Чому я раніше туди не пішов. Мамо, там такі дядьки круті, я за них і у вогонь, і у воду". Я завжди ним пишалася", – пригадує Наталя.

Військовий прослужив 11 років і загинув у 29 років

Зранку 24 лютого Євген зателефонував і наказав матері виїжджати, а всі його військові речі – знищити.

Наталя хотіла дочекатись дітей вдома, але рідне селище швидко потрапило в окупацію.

Коли почались обшуки, Наталя вирішила виїжджати й вивозити 17-річну доньку. На щастя, у селі ніхто не знав, що Євген в "Азові", але потім росіяни почали шукати молодшого брата, який вчився у Харківській військовій академії.

Сім’я переїхала до Кривого Рогу та зрідка отримувала вісточки від Євгена. Він розповідав, як азовці допомагали цивільним, віддаючи останні снікерси та воду.

На "Азовсталі" Євген освідчився своїй дівчині Ангеліні, з якою був знайомий з дитинства. Ангеліна планувала переїхати в Маріуполь до коханого, чекала його з полону, ходила на акції родин захисників "Азовсталі".

Євген раніше планував виїхати за кордон, але у березні сказав нареченій, що хоче жити тільки в Україні.

"Я звідси ні ногою. Буду захищати до останнього – це його слова. На "Азовсталі" він мені сказав: "У нас є полонений, то ми його всюди з собою тягаємо, нема ж його де лишити. Кормимо його, я даю сигарету підкурить".

Я казала "синку, це ж кацапня", бо вже бачила, що вони творили у нас вдома. Але Женя був дуже чуйний, не зміг би комусь навмисне завдати болю. І що вони з ним зробили в полоні…" – голос Наталі зривається.

6 квітня Євген вийшов в Instagram та виклав останнє селфі

6 квітня Євген вийшов в Instagram та виклав селфі – тепер це єдине фото з "Азовсталі", яке залишилось у сім’ї.

Перед виходом з меткомбінату він зателефонував батькам і дав наказ "виховувати сестру Настю як принцесу".

"Він сказав "мою мушечку не ображати". У Насті з Женькою 12 років різниці, але вони завжди були на одній хвилі. Вона їздила зі мною на всі акції, дуже тяжко переживала", – додає мама Наталя.

Євген просив батьків виховувати сестру Настю "як принцесу"

Також завдяки відео в Тіk-Тоk сімʼя Євгена побачила, як він допоміг врятуватися побратиму.

Мати іншого бійця зробила ролик про пораненого сина – як невідомий азовець допомагав нести його при виході з "Азовсталі".

На цьому відео Наталя побачила свого Євгена.

"Цього хлопчика обміняли 29 червня, він з Кривого Рогу. Він розповів, що в березні йому прострелили ноги. Вони неправильно зрослись, тому він навіть стояти не міг. Його виносив якийсь чоловік, але сам забив ногу і не міг нести.

І, каже, тут повз мене пробігав азовець. Він його без слів підхопив, кинув на плече і поніс", – розповідає Наталя.

У полоні Євген телефонував коханій та батькам, підтримував усіх та як мантру повторював "не б’ють, не катують". Востаннє Євген говорив з батьками 20 червня – просив сестру вступати на навчання лише туди, куди вона хоче.

"Женя ніколи в житті нічого не просив, не скаржився, що йому погано. А тут він мені каже "Мам, я так хочу коржиків. Памʼятаєш, бабуся мені пекла такі "трикутнички" на кефірі. Я так їх хочу". Мені ці коржики досі не виходять з голови...

Найбільш боляче, коли кажуть, що хлопці здалися в полон. Та вони в житті не здалися б, вони вийшли за наказом. Женя мені казав, що у всіх є один набій для себе", – пригадує Наталя.

"Жима" поховали на Берковецькому кладовищі у Києві разом з трьома побратимами-херсонцями

29 липня мати дізналася про теракт з соцмереж – вибігла з маршрутки та почала плакати. Наступного дня мама Ангеліни зателефонувала їй у сльозах та сказала, що Женя у списках.

Перший збіг ДНК був у лютому, а другий – підтвердився 22 червня.

Євгена Пашнюка-Пашнєва поховали на Берковецькому кладовищі у Києві разом з трьома побратимами-херсонцями, які в різний час перевелися в "Азов".

Мати "Жима" бореться за те, щоб започаткувати Дні скорботи та вшанування пам’яті вбитих в Оленівці 28-29 липня.

Читайте також: "У тому пеклі не раз прощалась із життям". Історія жінки, що повернулася з російського полону

Дмитро Букарьов, "Білотур"

Дмитро Букарьов "Білотур" з Черкас працював в СБУ, а з 2014 року пішов в "Азов"

Дмитро Букарьов – колишній військовий СБУ, який воював у складі "Азову" з грудня 2014 року, захищав "Азовсталь" і загинув у 51 рік.

Дмитро з двох років ріс у Черкасах із сестрою Ладою. Вчився на військово-морській кафедрі Балтійського державного технічного університету в Росії, а другу вищу освіту отримав торік у Національному університеті оборони України.

У Черкасах чоловік працював інженером-конструктором на виробництві "Фотоприлад". Наприкінці 90-х склав присягу, служив в СБУ до серпня 2005 року.

Сестра Лада каже, що Дмитро був дуже турботливим та любив її безумовно

Потім "Білотур" пробував себе у різних професіях: інженер, начальник служби безпеки, журналіст. Коли ж росіяни окупували Крим у 2014 році – не зміг стояти осторонь.

"Діма одразу написав заяву на поновлення в СБУ. Він аргументував, що країна зараз потребує таких досвідчених спеціалістів. Але тоді був якийсь безлад у Службі безпеки, його заяви загубили, тому він пішов звичайним рядовим до полку "Азов", який тоді був бригадою. Коли "Азов" увійшов до складу Національної гвардії, Діму поновили у звання майора", – розповідає сестра.

Дмитро Букарьов обрав "Азов" за ідейність, а також за те, що там служило багато рідновірів – військовий тривалий час вивчав різні релігії, захопився рідновірством і взяв відповідне імʼя – "Білотур".

Дмитро Букарьов обрав "Азов" за ідейність, а також за те, що там служило багато рідновірів, як і він

З грудня 2014 року Дмитро воював, став командиром групи застосування артилерії батальйонно-тактичної групи, брав участь у Широкінській операції.

Лада пригадує, що брат найбільше цінував в "Азові" взаємоповагу між усіма військовими, відчуття братерства, а також впровадження "натівських" стандартів замість радянської "армійщини".

Дмитро ділився любов’ю до рідного підрозділу у соцмережах:

"Як я опинився на війні серед добровольців? Отримавши освіту в Росії, трохи розуміючи росіян, я ще з 90-х років знав, що війна між Росією та Україною відбудеться. Знав також, що не зможу бути осторонь цих подій, бо люблю свою землю, свою країну і дочок…

Опинився я в добровольчому підрозділі "Азов", чому дуже радий. Бо тут зібралися справжні військові розбишаки в найкращих козацьких традиціях", – писав "Білотур".

У Маріуполі військовий не падав духом, підтримував рідних

В останні роки Дмитро переважно жив у Маріуполі, але продовжував допомагати рідним, часто телефонував. Від початку повномасштабної війни одразу став на захист міста.

Військовий не скаржився, тільки жартував та намагався заспокоїти рідних, навіть коли бракувало боєкомплекту і вдавалося з’їсти лише пів чашки вівсянки на день.

На "Азовсталі" Дмитро відсвяткував 51-річчя. Лада додає, що її брат був готовий воювати до останнього. Коли бійці виходили з меткомбінату, Дмитро надіслав сестрі геолокацію колонії та більше не виходив на зв’язок.

"З полону Дмитро не писав і не дзвонив. Це була небезпека насамперед для полонених. Коли хтось із родичів розповідав публічно, що їм телефонували, то полонені за це дуже розплачувались. А Діма знав, що це ризик і для нього, і для рідних", – пояснює Лада.

Інші азовці згадували, що "Білотур" був їм як батько

"Білотур" був заступником командира окремого загону спеціального призначення НГУ "Азов" із застосування артилерії, тож родичі сподівались, що його разом з командним складом могли одразу вивезти в Росію. Але побачивши фотографії тіла, Лада втратила надію.

"Коли я побачила його прізвище в списку вбитих, спочатку ридала дуже довго, потім стала себе переконувати, що він не міг бути в тому бараці. У вересні, коли вийшли декілька людей, мені підтвердили, що Діма там був.

І знову цей удар. У мене земля пішла з-під ніг, почалась істерика. Я жила надією до першого підтвердження, потім до другого. Коли вже сама подивилась на фото тіла, впізнала його. І тоді, на жаль, не залишилось ніяких сподівань", – пригадує сестра Дмитра.

Читайте також: "Ми почули тривогу, літаки, бабахи...почалась війна": найстрашніший день лютого очима дітей

Лада назвала свого сина Дмитром на честь брата. Він також став військовим

У Дмитра залишились 20-річні доньки, мама, сестра та племінник, який також перебуває на фронті.

"Я назвала свого сина Дмитром на честь брата. Я завжди писала, що єдина моя мрія – щоб обидва Діми повернулись живі. На жаль, одного Діму ми вже втратили. Багато його побратимів залишаються в полоні у жахливих умовах, без зв'язку. Хотілося б, щоб наша держава і світова спільнота зробили все можливе, щоб повернути їх додому.

Також наша спільнота родин Оленівки вимагає, щоб відновилось розслідування по теракту, бо, на жаль, місію закрили. Але злочини, які залишились без покарання, породжують ще більше зла", – наголошує Лада.

Сестра бійця вимагає покарання для окупантів, які підступно вбили азовців в Оленівці

Дмитра Букарьова поховали у Черкасах 8 липня.

"Він був настільки світлою людиною. Піклувався про маму, про мене, мого сина, своїх доньок. Усі свої добрі справи робив просто так, не для похвали. Дарував увагу, добро, турботу просто так. Коли звільнили перших полонених, хлопці теж казали, що він їм був як батько, всього навчав.

Це дуже цінно – мати близьку людину, яка завжди з тобою на зв'язку, яка дає поради, любить тебе безумовно. Я поки що не усвідомлюю, як жити без нього далі", – каже Лада.

Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"