Довженко центр. Хроніка останніх подій

Довженко центр. Хроніка останніх подій

Ситуація з рейдерською атакою на Довженко Центр, наш єдиний український фільмофонд, вже давно вийшла за межі культурного поля. Зараз те, що стосується Довженко Центра є питанням нашої національної безпеки.

Коли французькі політики вирішили закрити Паризьку Сінематеку у 1968 році, це призвело до ескалації протесту аж до барикад на паризьких вулицях і вуличних сутичок із поліцією. Врешті-решт, суспільство дало оцінку діям влади – Шарль де Голль лишився найвищої керівної посади у Франції.

Протести в Парижі, травень, 1968

Але у Франції 1968 року не було на той час війни за існування із підступним сусідом. Не відбувався геноцид. І Франція того часу знаходилася на економічному підйомі, а не в економічній кризі. На відміну від України зараз, Франція не залежала настільки від допомоги міжнародних партнерів, яким не байдуже – кому і чому вони допомагають.

Тільки уявіть собі – ви представник Кабінету міністрів Європейської країни або член Європарламенту. Ви підтримуєте Україну у боротьбі. Вам очевидно, що національний фільмофонд будь-якої країни не має приносити надприбутків. Національна пам‘ять, її збереження і популяризація приносять прибутки, але не в грошах. І для вас очевидно, що успішний національний фільмофонд неможна просто ось так розділити, і передати невідомим організаціям, що існують лише на папері.

Наказ про "реорганізацію" Довженко-Центру Державне агентство з питань кіно видає у середині серпня цього року несподівано, без будь-яких попередніх консультацій із колективом і без оприлюдненої стратегії. Вже через місяць, у вересні, петиція до Кабінету міністрів про відміну цього рішення збирає 25 тисяч підписів громадян. Проти цього наказу виступають майже всі українські кіноорганізації, Європейська кіноакадемія, Громадська Рада самого Держкіно і профільний комітет парламенту.

ВІДЕО ДНЯ

Будь-який топовий європейській політик мабуть зрозумів би, що трапився випадок, якій може коштувати йому кар‘єри. Що винні мають піти у відставку, а в кіногалузі треба зібрати погоджувальну раду, виробити "дорожню карту" виходу із кризи і навести лад, отримавши політичні дивіденди.

Що ж трапляється в Україні, під час війни? У відповідь на петицію, Кабінет міністрів надає відписку, розказуючи про "неефективність" кінофонду, через відсутність надприбутків і малозрозумілі фінансово-юридичні проблеми. Голова Держкіно Марина Кудерчук дає кілька інтерв‘ю про те, що знищення Центру Довженка – це "реорганізація", "все не так однозначно", і "треба шукати вихід в діалозі". Коментарі до дописів у соціальних мережах Держкіно і пані голови при цьому вже закриті. Жодних зустрічей з кіноспільнотою не відбувається. Звернення залишаються без відповіді.

Запитання "Навіщо все це?" повисає у повітрі. Це мовчання порушує тільки будівництво жітлового комлексу White Lines на сусідній території. Довженко Центр по суті є фасадною будівлею цього великого ЖК в гарному київському місці.

Тим часом два корпуси Центру Довженко виставляють на приватизацію. Держкіно звільняє керівницю Довженко центру Олену Гончарук, яку було обрано на чесному конкурсі. Замість неї призначається директорка кінологічного центру ("кінологія" - наука про собак) і гіпнотизерка Юлія Каждан. Юлія не має відношення до кіно, жодного разу не була в Довженко Центрі і не знає назв фільмів Олександра Довженка.

Представник Держкіно і гіпнотизерка Юлії Каждан роблять спробу потрапити на нове робоче місце, але колектив Довженко-Центру, виконуючи свій професійний обов‘язок по збереженню спадщини, не пускають їх всередину. І в них є на це всі повноваження - наказ Держкіно про реорганізацію, і наказ про призначення нової керівниці офіційно не зареєстровані і не вступили в юридичну силу.

В четвер, в Довженко Центр приїзжають одразу поліція, СБУ і прокуратора для проведення "слідчих дій". Колектив беруть у заручники і не випускають протягом шести годин. Коли хтось із працівників каже, що це "нагадує тортури", "силовики" жартують, що ті "ще справжніх тортур не бачили". Поліція шукає господарські договори з декількома компаніями, у них є ухвала на вилучення документів. Але крім документів вони крадуть печатку підприємства.

Наступного дня "силовики" повертаються. В слідчу групу вже включена недопризначена директорка, гіпнотизерка Юлія Каждан. Через скорочення фінансування Довженко Центр не працює в п‘ятницю. Слідча група зважує чи варто ламати двері. Збираються журналісти і громадськість. "Силовики" роблять жест доброї волі і відступають.

Акція підтримки Довженко-Центру 12 листопада, 2022

У суботу Довженко Центр збирає спецподію, на яку приходять тисячі людей. Показують стрічку 1995 "Прощавай, кіно!" про протести українських кінематографістів в середині 90-х, коли українське кіно почало зникати через "реорганізації" і недофінансування. Перед показом стається повітряна тривога, публіка виходить на вулицю. І в цей час під‘їзжає поліція і огороджує майдан перед будівлею у пошуках бомби, відтісняючи багатолюдне зібрання. Через дві години "брудною бомбою" виявляється рюкзак під припаркованим авто. Всередині рюкзака – лоток із голубцями і майонезом.

Шириться невдоволення. Деякі діячі культури, що опинилися на фронті, і представники відомих волонтерських ініціатив висловлюються в підтримку Довженко Центру і проти рейдерських методів часів Януковича. На їхню думку, влада у питанні Довженко Центру повела себе як окупанти – знищуючі спадщину і руйнуючи успішну інституцію заради пидкилимних операцій з нерухомістю, під час війни.

Читайте також: Що цінного у Довженко-Центрі і чому активісти його захищають?

Чутки про варварське відношення до української кіноспадщини швидко розходяться світом, адже українське кіно – це в тому числі європейське і світове надбання. За ситуацією починають слідкувати світові кіноорганізації і провідні європейські політики.

Судячі з безапеляційних дій влади, вони готують подальшу ескалацію, щоб виконати обіцянки дані невизначеним бенефіціарам, попри всі загрози безпеці.

Режисери і виконавці рейдерського захоплення Довженко-Центру не цікавилися подіями, що сталися після спроби закриття Паризької Сінематеки в 1968 році. І вони, здається, забули, що в країні іде війна, де люди віддають своє життя за цінності, а не за девелоперів і рейдерів.

Денис Іванов, український кінодистриб’ютор, засновник компанії "Артхаус Трафік" та Одеського міжнародного кінофестивалю, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Реклама:

Головне сьогодні