Інвалідність як джерело заробітку. Чому просто ліквідація МСЕК не допоможе Україні
Це довгий текст, у якому хочу поділитися думками щодо "проблеми МСЕК" (бо МСЕК – це не хвороба, а симптом). Буду говорити не з позиції експерта саме у МСЕК (я ним не є, і це в цьому випадку перевага), а з позиції людини, яка змінювала складні державні системи і також людини, яка проходила через МСЕК сама.
Реформа системи інвалідності – одна з найбільш перезрілих. Те, що там відбувається – це жах і сором. Ця система позбавлена гідності, людяність у ній – виняток, а не правило. Вона так збудована. Я з жахом думаю про те, що скоро цю систему будуть масово проходити тисячі ветеранів (зараз це теж відбувається, але у малому масштабі).
На сьогодні маємо публічний скандал, який знов привернув до неї увагу. У медійному просторі маємо три наративи:
- потрібно негайно закрити усі МСЕК,
- потрібно негайно звільнити усіх керівників МСЕК,
- потрібно негайно цифровізувати процес визначення інвалідності.
Треба прийняти, що негайно не вийде. Але потрібно починати вже, щоб до імовірної демобілізації мати хоч якісь результати.
Інвалідність – це фізичне обмеження функцій людини, яке призводить до повної або часткової нездатності бути економічно активною або вести соціальне життя (робити внесок у суспільство можна не лише через економіку).
Роль держави полягає у тому, щоб до максимально можливої міри:
- відновити функції (медична система),
- запобігти випадінню людини з економічної активності та соціального життя (соціальна система).
Виходячи з цієї логіки, нескладно побачити вади у теперішній системі.
Медична складова у системі інвалідності не повʼязана з визначенням обмежень функцій чи, тим більше, їхнім відновленням. Ваш реабілітолог може це робити, але МСЕК це не цікавить. Щоб встановити вам групу інвалідності, ви повинні відповідати ряду формальних ознак: мати певний діагноз, працювати на певній роботі, стояти на певному обліку, лікуватись у певному санаторії.
Цій системі не йдеться про відновлення функцій. Навпаки, людині вигідніше їх не відновлювати, а бажано й погіршувати свій стан – про це трохи згодом.
Соціальна допомога теж не повʼязана з обмеженням функцій. Теж спадок совка: держава бачить людей з інвалідністю як однорідну групу, у якої однакові характеристики і потреби. Ці уявні потреби держава задовольняє (ну, вона думає, що задовольняє) набором однотипних механізмів – наприклад пільг, субсидій чи пенсій.
Дуже часто людині з інвалідністю зовсім не потрібні ці пільги або виплати. А те, що потрібно – того держава не надає. Люди з інвалідністю мають бути такими, як їх бачить держава, а не держава – такою, як це потрібно людям з інвалідністю.
Такий підхід викривлює систему допомоги і вона набуває потворних форм. Наприклад, система за своїм дизайном автоматично ставить знак дорівнює між інвалідністю та бідністю. Звідси – пенсії, пільги, субсидії як основні види допомоги.
Звісно, інвалідність та бідність посилюють одне одну. Але метою політики має бути розірвати цей звʼязок. Нинішня система навпаки його цементує.
Логіка системи стає перевернутою. Цілий прошарок людей (з низьким доходом, а часом і не дуже низьким) вважає інвалідність засобом вирішити свої фінансові питання, а не виплати – засобом вирішити питання з інвалідністю.
Оформлювати інвалідність як джерело заробітку перетворилося на культуру – вона масова, зокрема, у бюджетній сфері, де наявність інвалідності відчутно впливає на зарплату та пенсію. Звідси – прокурори. Але там не тільки прокурори.
Робота у бюджетній сфері або статус пенсіонера за віком створюють ідеальні умови для цієї гри. Оскільки заробіток мало залежить від людини та не повʼязаний з роботою – питання постає лише в тому, як "зробити" собі інвалідність, тобто набрати необхідний набір документів, які вимагає МСЕК.
Тут ми повертаємося до початку тексту: ваші фізичні функції можуть і не бути особливо обмежені, але це й не вимагається. Потрібно мати суперсилу накопичувати правильні виписки з лікарень, витяги з диспансерних обліків, проходити ритуал прокапування у стаціонарі тощо.
У бідному суспільстві, яке керується цінностями виживання, інвалідність перетворилася на різновид збоченого привілею. Я вас запевняю, що частина з тих прокурорів, якщо не всі, свято вірили, що мають законне право на свої пенсії. Більше того – багато ще й мали формальні підстави для них.
Тепер уявіть собі організацію, яка грає на другій стороні – МСЕК. Вона має справу з совковим, нелогічним законодавством та тисячами людей, мета яких – не зарадити обмеженню своїх функцій, а довести, що з формальних підстав вони можуть отримати жаданий привілей у вигляді групи інвалідності.
І ви – МСЕК, і ці тисячі людей прекрасно знаєте, про що ця гра. Але ви відтворюєте цей ритуал знову і знову – спробуй доведи, що маєш інвалідність, а я, можливо, тобі повірю.
Ви би працювали у такій організації? Не розумію, чому нас дивує, що в ідеальну для корупції систему приходять працювати корупціонери.
Тепер про те, якими можуть бути контури нової системи.
Давайте запитаємо себе: що таке інвалідність у нашій державі? Як ми хочемо допомогти людям з інвалідністю? І головне – як вони хочуть, щоб їм допомогли?
Наразі маємо совкову традицію, добре описану Джорджем Орвеллом у "Колгоспі тварин": для тих, які уже не можуть працювати, створюємо окрему обору і видаємо по яблуку в тиждень.
Тут не потрібно відновлювати функції. Навпаки, чим більш хворим ти будеш – тим на більше яблук можеш сподіватися.
Якщо ми хочемо іншу модель, то, перш за все, медична складова інвалідності має бути перевизначена та відокремлена від соціальної.
Медицина повинна встановити обмеження функцій та працювати над їхнім відновленням до максимально можливого рівня. Для цього Україна уже пробує впровадити систему МКФ – міжнародну класифікацію функціонування – яка помагає визначити фізичні потреби людини та побудувати індивідуальний план відновлення.
Але МКФ так і не було застосовано до соціальної політики – вона залишається лише як клінічний інструмент для реабілітологів.
Встановлювати обмеження функцій необхідно на підставі обʼєктивних медичних даних людини на конкретний момент, а не формальних ознак, такі як місце роботи, статус чорнобильця, облік у диспансері чи ще якась ознака статусу.
Соціальна політика повинна мати на меті компенсувати обмеження функцій з метою повернути людину до активного економічного та соціального життя.
Це означає перейти від колективної до індивідуальної соціальної допомоги. Якщо обмеженою є здатність працювати та мати дохід – призначити пенсію. Якщо людина може заробляти, але у неї обмеження у пересуванні – не платити пенсію, а помогти з пересуванням. А якщо зараз немає ніяких потреб – нічого не робити.
Компенсувати обмеження можна через регулювання (приклад – вимога до інклюзивного простору), фінансування – у монетизованій формі, або через надання послуг чи засобів. Пільги – найгірший з усіх спосіб комусь помогти і від них потрібно максимально відмовлятися.
Дуже важливо: вид допомоги потрібно обирати окремо від визначення фізичних обмежень і це мають робити інші люди на основі аналізу потреб та спроможностей.
Щоб реалізувати такий підхід, потрібні дві нові структури замість ЛКК та МСЕК. Перша – на базі наявної мережі реабілітаційної допомоги та сімейної медицини – для визначення обмежень (для цього можна використовувати МКФ або аналогічний інструмент) та роботи над відновленням.
Друга – зовсім новий тип організації, яка займається індивідуальною соціальною допомогою (зокрема інтегрує різні служби та сервіси).
Це і буде тим місцем, де треба закривати МСЕК. А також проводити цифровізацію та звільнення. Це – важливі елементи реформи, але у жодному разі – не її замінники (хоча це теж імовірний, на жаль, сценарій).
Системні зміни займуть кілька років. Але якби ми почали кілька років тому – уже би мали результат. Якщо ж просто звільнити людей чи закрити МСЕК – будуть нові люди і буде новий МСЕК з іншою назвою. А цифровізація старої системи вирішить деякі питання, але також принесе більше розчарування, ніж результату.
Павло Ковтонюк, співзасновник Українського центру охорони здоровʼя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
